Утворення двох німецьких держав
Згідно з Потсдамською угодою в Німеччині мали бути забезпечені демократичні свободи, діяльність демократичних політичних партій, введення принципу виборності влади і створено централізований німецький уряд, який мав ухвалити документ про мирне врегулювання, складання якого покладаюся на новий орган — Раду міністрів закордонних справ. Передбачалося, що такий уряд формуватиметься через «центральні німецькі адміністративні департаменти, очолювані державними секретарями». Але в тій же Потсдамській угоді вперше запроваджувався в міжнародно-правову практику термін «західні зони», тобто йшлося про поділ Німеччини за принципом Схід—Захід. Щодо репараційного питання, то запропонований спосіб його вирішення далеко не зміцнював декларованого принципу збереження економічної єдності Німеччини. Тому багато вчених не без підстав уважають, що Потсдамська угода фактично зафіксувала поділ Німеччини.
Офіційним аргументом було небажання порушувати принцип чотиристороннього управління Німеччиною.
Слід зазначити, що на той період лише в радянській зоні існували центральні німецькі адміністративні органи управління окремими галузями економіки. Тому форму-вання багатозонних органів мало орієнтуватися в організаційному плані на радянський зразок. Здавалося б, американська пропозиція була виграшною для радянської сторони.' Але це означало би погіршення відносин із Францією, єдиною з західних країн, в уряді якої були комуністи і взаємини з якою були набагато теплішими, ніж з іншими союзниками. Тому, як вважає чимало дослідників, у тій ситуації сталася підміна державних інтересів партійними.
Німецька економіка в західних секторах і надалі керувалася самими союзниками. В умовах повоєнної кризи в переможеній Німеччині вільне підприємництво слід було обмежити системою державного контролю й розподілу. Тому 27 березня 1946 р. з'явився документ, схвалений чотирма державами, — «План з репарацій та рівня повоєнної німецької економіки». Багато вчених вважають його вершиною союзницької співпраці. План передбачав збереження традиційних господарських зв'язків, незважаючи на міжзональні кордони, тобто мова йшла про збереження єдності країни.
В початковий період проведення репараційної політики практика демонтажів німецьких підприємств у східній зоні значною мірою підірвала радянський авторитет у німецького населення. Проте незабаром було знайдено більш прийнятний спосіб рішення — репарації з поточної продукції. Це стимулювало німців на більш продуктивну працю і розширювало базу німецької промисловості. Навесні 1946 р. постали перші радянські акціонерні товариства (РАТ), які складалися з підприємств, що підлягали раніше демонтажу, а тепер зорієнто-вувалися на постачання готової продукції в обмін на надання сировини. Для західних країн такий варіант був неприйнятний, передусім з точки зору захисту власного ринку від фактично безкоштовних товарів з країни-конкурента. Тому вони свідомо дотримувалися політики очікування. Значна частина підприємств західних зон не працювала, в той час як перехід від демонтажів до стягнення репарацій з поточної продукції в радянській зоні зумовив поліпшення економічної й політичної ситуації.
Західнонімецька економіка потребувала захисту від зовнішнього ринку, оскільки більш раціональна господарча політика в східному секторі зумовила перелив товарів із нього в західні сектори, бо робітники західних секторів одержували на бездіяльних підприємствах зарплату, а реалізувати її могли лише в радянській зоні.
30 червня 1946 р. було введено режим контролю за пересуванням товарів і людей між радянською і західними зонами.
• На Паризькій сесії Ради міністрів закордонних справ (РМЗС) яка відбулася у два етапи у квітні—липні 1946р., держсекретар США Д. Бірнс запропонував скликати мирну конференцію 12 листопада 1946 р. і завершити роботу над німецьким урегулюванням.
Мінісір закордонних справ СРСР В. Молотов виступив із програмною промовою «Про долю Німеччини і мирної угоди з нею», сенс якої зводився до обстоювання політичного суверенітету Німеччини, її територіальної неподільності й необхідності розвитку мирної німецької промисловості. Окремо ставилося питання про створення загальнонімецького уряду й перевірку його на довіру, отже, про швидке припинення окупації не йшлося.
Міністр закордонних справ Франції Ж. Бідо обмежив попередні умови для створення центральних німецьких департаментів санкціонуванням переходу Саару під тимчасове керування Франції. Тут дуже багато залежало від позиції Радянського Союзу. Адже навіть тимчасове відлучення Саару від Німеччини суперечило молотовській позиції засудження сепаратизму і, крім цього, підривало юридичну непорушність польсько-німецького кордону Одер—Нейсе, адже формально статус Саару зрівнявся б з аналогічним статусом західних польських земель. Тому в тій ситуації радянський міністр закордонних справ тільки зарезервував свою позицію.
• Ще одним питанням Паризької сесії, що торкалося Німеччини, був американський проект угоди про її роззброєння й демілітаризацію. Пізніше він дістав назву «угода Бірнса».
Що стосується перевірки виконання рішень про демілітаризацію, то радянська сторона наполягала на скасуванні інспектування промислових підприємств. Уже в той час на кордоні Саксонії й Тюрінгії розгортався проект видобування і переробки урану на комбінаті «Вісмут». І ось тут, вочевидь, і крилася головна причина неприйняття радянською стороною «угоди Бірнса», бо в ній заборонялося виробництво «будь-яких розщеплюваних матеріалів». Щоправда, вона містила застереження про можливість такого виробництва, якщо «Високі Сторони схвалять», але таким чином урановий проект СРСР узалежнювався від західних держав, насамперед США.
І хоча, безперечно, існувала можливість певного компромісу, але абсолютна закритість взаємних позицій, приховування справжньої суті суперечностей урешті-решт зумовили провал проекту Бірнса. Як наслідок на Паризькій сесії 12 липня 1946р. було проголошено намір США й Великобританії об'єднати свої окупаційні зони і створити те, що згодом назвуть «Бізонією».
Саме створення «економічної об'єднаної області» багатьма вченими вважається початковою фазою в процесі розколу Німеччини. Хоча через значні труднощі функціо-нування «Бізонії» цей процес не одразу став необоротним.
6 вересня 1946 р. держсекретар США Бірнс виступив у Штутгарті з промовою, де брав під сумнів повоєнний територіальний статус і виступив за перегляд кордону Одер—Нейсе.
5 червня 1947 р. держсекретар США виголосив свою гарвардську промову, з якої бере початок «план Маршалла». Якщо з економічної точки зору він, на думку багатьох дослідників, не був для Німеччини вирішальним, то політичне значення його очевидне —“План Маршалла» став інструментом консолідації західнонімецького уряду. Тим більше що адміністративно-командна модель керування економікою у східній зоні до цього часу себе вже вичерпала, а альтернативи до «плану Маршалла» для Східної Німеччини Радянський Союз не запропонував.
• Спробу обговорити економічні, в тому числі й репараційні, питання було зроблено на Лондонській сесії РМЗС (25 листопада — 15 грудня 1947 р.). Проте її фактично було зірвано: держсекретар США Д. Маршалл під час одного з засідань оголосив сесію закритою — без узгодження і без зазначення місця та часу наступної зустрічі. Під час сесії Франція висловила принципову згоду на об'єднання французької зони окупації з англо-американською і створення «Тризонії».Усі ці заходи значно прискорили перетворення «об'єднаної економічної область на справжню державу. Створювався праобраз майбутньої конституційної структури. Аби зменшити невдоволення Франції, що, як і раніше, вважала західнонімецьку державу за майбутнього надто небезпечного сусіда, Англія і США санкціонували відлучення Саару від Німеччини й передання його під фактичний суверенітет Франції.
Лондонська конференція проходила у два етапи: з 23 лютого до б березня і з 20 квітня до 1 червня 1948 р. На ній було узгоджено директиву для глав урядів усіх західнонімецьких земель, згадно з якою вони до 1 вересня мали скликати установчі збори для розробки Конституції.
Лондонська конференція проголосила курс на створення західнонімецької держави та її інтеграцію в західний блок. Це, звичайно, не могло не викликати вййовздні заходи з боку Радянського Союзу. 18 червня командувачі окупаційних військ США, Ве-ликобританії й Франції повідомили маршала Соколовського про проведення з 20 червня грошової реформи у трьох західних зонах. Передбачалося не поширювати її на східні сектори Берліна.
22 липня Соколовський сповістив своїх західних колег про проведення грошової реформи вже в радянській зоні окупації Німеччини і в районі Великого Берліна.
24 липня було цілком перекрито наземні комунікації між західними зонами окупації й Берліном «з технічних причин».
Західні держави організували й розширили «повітряний міст» між західними зонами окупанії й Берліном. Радянський уряд проголосив, що транспортні обмеження між Берліном і західними зонами окупації будуть зняті одночасно зі згодою на введення в обіг у Берліні німецької марки радянської зони й вилучення з обігу «марки Б».
Визнання валюти радянської зони окупації як єдиної валюти в Берліні фактично означало включення всього Берліна у фінансово-економічну систему радянської зони. Таким чином Радянський Союз розраховував створити передумови для повного витиснення західних держав з Берліна.
Але, скликавши 1 вересня 1948 р. Парламентську раду для розробки Конституції Західної Німеччини, західні держави недвозначно продемонстрували прагнення про-довжити готування до створення західнонімецької держави.
Радянський Союз мусив визнати провал блокади Берліна, і 4 травня 1949 року у Нью0Йлорку було досягнуто угоди, згідно з якою 12 травня скасовувалися всі обмеження зв”язку, транспорту і торгівлі між Берліном і західними землями Німеччини.
Припинення блокади збіглося у часі зі схваленням військовими губернаторами Основного Закону Німеччини 23 травня 1949 року. Ця дата вважається днем створення ФРН. 19 березня 1949 року Німецька народна рада ухвалила проект Конституції Німецької Демократичної Республіки. 7 жовтня – створення тимчасової Народної палати ( день створення НДР).