Новітня історія країн Європи та Америки (1945-2002 роки) Навч. посібник

Принципові основи союзницького контролю і міжнародного правового статусу переможеної Німеччини були закладені на Кримській (4— 11 лютого 1945 р.) та Потсдамській (26 липня — З серпня 1945 р.) конференціях керівників урядів СРСР, США та Англії. Союзники урочисто заявили, що їхня мета — "знищення німецького мілітаризму й нацизму і створення гарантії того, що Німеччина ніколи не буде спроможна порушити мир в усьому світі", що німецькому народові буде надана можливість "здійснити реконструкцію на демократичній і мирній основі". Так були закладені основи політики чотирьох "Д": демократизації, демілітаризації, декартелізації, денацифікації — викорінення фашизму в німецькому суспільстві, здійснення глибоких демократичних перетворень. Водночас союзники домовилися про кордони майбутньої Німеччини — демократичної та миролюбної, з якою після реалізації наміченої програми передбачалося підписати мирний договір. Слід зауважити, що на Потсдамській конференції не ставилося питання суспільного розвитку: демократія чи народна демократія.

До складу західних зон увійшли найбільш розвинуті райони з населенням 43,4 млн. чол. До війни тут зосереджувалося 62 % всіх потужностей німецької промисловості, 82 % видобутку кам'яного вугілля, 90 % виробництва металургійної продукції. На Сході Німеччини — в радянській зоні окупації — переважало електротехнічне машинобудування, оптична та хімічна промисловість, поліграфія тощо.

Новий етап в історії Німеччини починався в неймовірно важких умовах. Німеччина втратила майже чверть території, якою володіла до 1938 р. Найбільші культурні та промислові центри лежали в руїнах. Транспорт, зв'язок не працювали. Із 57 мостів над Рейном, Везером та Майном уцілів лише один. Все завмерло без електроенергії та сировини. Скрізь панував хаос. Люди залишали свої домівки в пошуках засобів проживання. Багато хто з них узагалі залишився без даху над головою. Психологічний шок — апатія, озлобленість, відраза до політики, внутрішня спустошеність — характерні ознаки німецького суспільства того часу. Були й такі, хто продовжував сповідувати націонал-соціалізм. До кінця І 946 р. у країні вироблялася лише 1/3 довоєнної продукції. Проте сама ситуація та напрями розвитку Німеччини багато в чому залежали від політики союзників.

Усупереч потсдамським домовленостям, на другу половину 1946 р. чітко визначилися два підходи до німецького питання — західний і східний: демократичний і тоталітарний. Програма Заходу, де лідером виступали США, мала на меті повернути німцям духовні цінності, поховані під ідеологічним щебенем поваленого рейху, викорінити мілітаристські та націоналістичні вияви в громадському житті. Захід готовий був надати допомогу, але залишав можливість німцям самим працювати і перебудовувати своє життя. Командувач американськими військами в Німеччині генерал Д. Ейзенхауер у жовтні 1945 р. звернувся до німців зі словами: "Моральне, духовне і матеріальне відродження Німеччини повинно прийти з самого народу. Ми допоможемо німцям у цьому відродженні, але робити за них роботу ні в якому разі не будемо. Німецький народ повинен зрозуміти, щоб пережити цю

важку зиму, він повинен звільнитися від того старого духу, яким був охоплений дванадцять років. Німеччина повинна стати країною мирних працівників, в якій окрема людина готова реалізувати свої здібності, — або в Німеччини не буде майбутнього". Тоді німців ніхто не розглядав як жертву режиму. Німці, нагадував німецький філософ К. Ясперс у книзі "Питання про війну", несуть політичну відповідальність за режим, за діяння режиму, за фюрера, за беззастережне підкорення авантюристу. Ясперс вважав, що суспільство, яке усвідомлює свою відповідальність, пробуджується до політичної свободи. "Благо поразки" полягало в алергії до мілітаризму, до військових, армії, маршируючих колон. У післявоєнній Німеччині до влади прийшли нові політики — К. Аденayeр, Т. Хейс, К. Шумахер, Л. Ерхард, В. Брандт — нічим не пов'язані з попереднім режимом. Вони багато зробили, щоб спрямувати Західну Німеччину по демократичному шляху, ввести її в західноєвропейське суспільне русло. А тому немає нічого дивного в тому, що в економіку поверталися відомі німецькі підприємці та фінансисти: Абс, Стінес-молодший, Дінкельбах, Цанген, Ханіель, Пенсген та ін. Однак декартелізація все ж здійснювалася і досить масштабно, всупереч твердженням радянської історіографії. Так, відома Фарбеніндустрі" була поділена на п'ять самостійних компаній.

У фінансовій галузі вижили і набували сили "Дойче банк", "Дрездиер банк", "Коммерц-банк" та ін.

Тим часом у радянській (східній) зоні відбувалася повно-масштабна підготовка до насадження тоталітаризму лівого толку (націоналізація промисловості, поступове вихолощення політичного плюралізму, аграрна реформа з прицілом на загальну колективізацію тощо).