Тема 2. Науковий апарат та функції політичної науки
Успішний розвиток будь-якої науки, у тому числі й політичної, можливий тільки за використання загальновизнаних понятійних категорій. Категорії (від грец. Kategoria - висловлювання, свідчення) - основні поняття, якими оперує кожна наука. Без опрацьованих категорій не можна успішно проводити дослідження і сподіватися на аналітичні успіхи. Не володіючи категоріями, не можливо впливати й регулювати політичний процес.
Категорії політичної науки поділяють на загальні, структурні, функціональні, розвитку трансформації. Основними категоріями є поняття "політики", "політичного", під якими розуміється особлива сфера життєдіяльності людей, пов'язана з владними відносинами. Головне завдання політичної науки вияснити і зрозуміти сутність та специфіку політичного, його взаємодію з іншими сферами. Центральною категорією виступає "політична влада", з якою пов'язані всі політичні процеси й, головним чином, процеси державотворення. Інтеграційну властивість має категорія "політична система", структуруючи головні політичні суб'єкти. Категорії науки дають можливість зрозуміти політичну практику й відпрацювати механізми впливу на неї.
Політична сфера й політичний процес функціонують за певними тенденціями. До основних належать:
- загальні тенденції виникнення і формування політичних інтересів;
- розвиток політичних поглядів, ідей і теорій;
- функціонування політичної влади;
- розвиток політичних процесів;
- тенденції розширення політичної участі;
- підвищення ролі еліт і лідерів під час стабільних, кризових і перехідних періодів;
- тенденції посилення глобалізаційних процесів.
Для наукового аналізу й розуміння політики використовуються також поняття парадигми. Парадигма (від грец. paradigma -приклад, взірець) - це специфічна розумова (уявна) модель, яка визначає способи сприйняття та інтерпретації політичної дійсності. Виділяють натуралістичну, теологічну, соціальну, раціонально-критичну та політичну парадигму. Кожна з них по-своєму інтерпретує політику. Складність застосування парадигм у політичній науці полягає в тому, що не всі вони відповідають науковій об'єктивності й конкретній ситуації.
Натуралістична парадигма виходить з того, що людина є частиною природи й пояснює політику географічними та біологічними факторами. Теологічна (релігійна) парадигма пояснює природу влади Божим провидінням. Соціальна парадигма розуміє політику через вплив на неї інших соціальних сфер (економічної, соціальної структур). Раціонально-критична парадигма орієнтує на розкриття внутрішньої природи політики. Власне політична парадигма виходить з того, що в основі соціальних явищ і процесів лежать політико-владні відносини.
Важливою складовою політичної науки є методологія, під якою розуміють відповідний спосіб бачення й організації дослідження. Методологія (від грец. metodus - шлях і logos - слово, вчення) -система принципів і засобів побудови політичних теорій, проведення емпіричних досліджень за допомогою політологічного аналізу, перетворення політичної дійсності.
При вивченні політичних процесів застосовуються такі методологічні принципи: об'єктивності, науковості, історичного підходу, плюралізму. У методологічній базі А. Колодій, зокрема, виділяє: філософське обґрунтування сутності політики (соціально-філософські теорії високого рівня абстрактності); політологічні теорії середнього рівня абстрактності й конкретні методи аналізу політики. Методологія виступає технологією застосування методів дослідження, конкретних способів дослідження. Разом з тим, конкретні методи у своїй сукупності виступають методикою дослідження. Методологія і методика використовуються залежно від складності об'єкта і предмета політичного дослідження.
У широкому розумінні метод -- це спосіб пізнання, а "науковий метод" є теоретично обгрунтованим пізнавальним засобом. Методи й методологія складалися поступово, у ході розвитку політичної науки, ускладнення і урізноманітнення політичних процесів. Політична теорія розрізняє такі етапи розвитку методології: 1) класичний етап (до XIX ст.), пов'язаний з логіко-філософським і морально-аксіологічними підходами; 2) інституційний етап (середина XIX ст. - початок XX ст), коли на перший план висуваються історико-порівняльні й нормативно-інституційні методи; 3) біхевіористський етап (50—70-ті pp. XX ст.), на якому активно стали використовуватися кількісні методи; 4) постбіхевіористський етап, що характерний поєднанням "традиційних" (класичних) методів із "новими" методами.
Крім цих, політична теорія має іншу класифікацію груп методів, які використовуються в політичному пізнанні:
а) загальнонаукові, до яких належать логічно-евристичні та філософсько-аксіологічні принципи вивчення політичного життя;
б) соціально-гуманітарні методи, до яких зараховують ті, що використовуються в основному в соціально-гуманітарних науках, на відміну від природничих (аналіз документів і джерел, порівняльні, історичні методи);
в) спеціально-наукові методи розуміють як методи, що напрацьовані самою політологією (моделювання політичних ситуацій, теорії ігор, рейтингове оцінінювання лідерів, порівняльний аналіз політичних систем і режимів).
Методи, які використовує політична наука, поділяють на якісні й кількісні. Якщо перші вивчають якісні показники і властивості, то другі застосовують переважно математичну формалізацію на основі сучасних технологічних і електоральних можливостей. Ще одним критерієм класифікації методів є їх функціональне призначення. Це передусім методи збору первинної політичної інформації (контент-та івентаналіз, опитування, інтерв'ю, споглядання, узагальнення). Відносно новими й перспективними методами є моделювання політичних процесів, "експертні системи", синергетичні підходи.
Український політолог В. Бебик поділяє методи політичної науки на такі групи:
- загальнологічні;
- теоретичні;
- соціологічні;
- соціально-психологічні;
- порівняльно-історичні;
- емпіричні;
- системно-функціональні;
- діяльнісні (теорії політичних рішень).
Найбільш раціональною, на нашу думку, є класифікація підходів і методів на такі три групи:
Перша - загальні методи аналізу політики (їх ще називають підходами). До цієї групи належать:
- системний підхід до політики як до складної саморегульованої системи із "входами" і "виходами" (Д. Істон); політика знаходиться в логічній взаємодії із зовнішнім середовищем за принципом зворотного зв'язку;
- структурно-функціональний підхід передбачає вивчення функціональних зв'язків, взаємодію елементів, функціональне призначення політичних інституцій (Т. Парсонс); суспільство і його інституції розглядаються за їх функціональними можливостями й залежностями;
- компаративістський (порівняльний) підхід передбачає зіставлення однотипних політичних явищ із метою виявлення спільних рис та їх специфіки (Арістотель);
- історичний підхід вимагає дотримання хронологічних вимірів явищ і подій, дослідження в часовому вимірі, виявлення зв'язків минулого, нинішнього й майбутнього;
- онтологічний підхід вимагає виявлення першооснови, якісного виміру політики;
- інституціональний метод орієнтує на вивчення інституцій (структур), які здійснюють політичну діяльність (держава, партія);
- психологічний метод передбачає вивчення психологічних характеристик учасників політичного процесу (лідерів, еліт, груп);
- критично-діалектичний метод вимагає критичного аналізу політики, вивчення ефективності діяльності лідерів і груп;
- метод теорії груп розглядає політичну діяльність через боротьбу за політичну владу, утвердження панування і впливу, боротьби між групами, перш за все методом прийняття рішень;
- біхевіористський метод спрямований на аналіз політики через поведінку різних суб'єктів, передусім людини, їх моделювання та прогнозування. Виділяють також антропологічний, нормативний, ціннісний, соціологічний, комунікативний, цивілізаційно-культурологічний та інші загальні методи.
Друга група включає методи, які належать не безпосередньо до предмету дослідження, а до організації і процедури пізнавального процесу. До цієї групи входять методи індукції й дедукції; аналізу й синтезу, моделювання, математичні, кібернетичні тощо.
Третя група складається із емпіричних методів досліджень, які дають змогу отримувати первинну інформацію про політичні факти та явища. До цих методів належать: електоральна статистика, анкетне опитування, аналіз документів, споглядання, ділові ігри та ін. Емпіричні методи найбільш активно використовує прикладна політологія. Серед методів прикладної політології виділяють найбільш поширені: контент-аналіз (вивчення документів); опитування учасників політичних подій або експертів; фактор-аналізи (зведення багатьох емпіричних даних до найбільш визначальних); когнітивних карт (матриці, які фіксують поведінку людей у стабільних і кризових умовах; конфігуративні дослідження та ін.).
Політична наука має такі функції:
- аналітичну;
- теоретико-пізнавальну;
- методологічну;
- світоглядну;
- інструментальну;
- підтримання цілісності суспільства;
- формулювання загальних цілей суспільства;
- мобілізація і розподіл ресурсів і цінностей;
- попередження і регулювання конфліктів;
- вироблення норм поведінки для всіх суб'єктів політичних відносин;
- залучення громадян до управління суспільними й державними справами;
- забезпечення соціальної справедливості;
- прогностичну.
Г. Алмонд акцентує на двох основних групах функцій: функції "'вводу" - впливу суспільства на політику й функції "виводу" -впливу політики на суспільство.
Наявність багатьох функцій політики свідчить про її глибоке проникнення у суспільство, поширення на широкий спектр суспільних явищ і процесів, взаємозв'язок з іншими сферами.
План
1. Категорії та закономірності політичної науки.
2. Загальнотеоретичні, спеціальні та конкретні методи політичної науки.
3. Основні тенденції та функції політології.
Поняття і категорії: категорії політичної науки, система методів політології, методологія, парадигма, функції політології, система політичних наук, суміжні науки та їх зв'язок із політологією.
Тематика реферативних завдань
1. Особливості розвитку політики та політичної науки.
2. Методи політичної науки як засіб політичних досліджень.
3. Оновлення українського суспільства й урізноманітнення функцій політичної науки.
4. Органічний зв'язок політологи з іншими спорідненими науками.
5. Шляхи посилення впливу політичної науки на розвиток українського суспільства.
Проблемні завдання
1. Що таке "базові" категорії політичної науки?
2. У чому полягає суть методів політичної науки?
3. Яка специфіка методів політології?
4. Чим відрізняється політична наука від навчальної дисципліни?
5. Назвіть основні функції політології.
6. Яку роль відіграє політологія в житті суспільства?
7. Чим відрізняється структурно-функціональний метод від біхевіористського?
8. Письмово обгрунтуйте класифікацію методів політології.
9. Обгрунтуйте системність політичної науки, застосовуючи різні підходи.
10. Зробіть спробу обґрунтувати основні функції політології та їх об'єктивність.
Література
• Александров Н.Д., Сулимов В. О некоторых методологических основах политологии // Социально-политические науки.- 1991.- № 3.
• Бебик В. Політологія для політика і громадянина: Монографія.-К.:МАУП, 2003.-424 с
• Белов Г.А. О системе политических наук и политологии // Вестник МГУ. Серия 12.- 1991.-№1.
• Бодуен Ж. Вступ до політології.- К: Основи, 1995.- 174 с.
• Варзар І.М. Політична етнологія як наука: історія, теорія, методологія, праксеологія.- К., 1994.
• Гаджиев К.С. Опыт введения в политологию. Концептуальный и методологический аспекты // Полис- 1992,- № 1-2.
• Гаєвський Б. Сучасна українська політологія: Навч. посібник.- К.: МАУП, 1999.-268 с.
• Гриценко 3.1. XVIII світовий конгрес Міжнародної політологічної асоціації (ІРЗА) та проблеми подальшого розвитку політичної науки в Україні.- К.: ІПіЕНД, 2002.- С 49-58.
• Дегтярев А.А. Основы политической теории.- М.: Высшая шк., 1998.-243 с.
• Іванов М. Проблеми становлення сучасної політичної дидактики // Політичний менеджмент.- 2004.- № 4.
• Кирилюк Ф.М. Політологія сьогодні - вузівська наука і навчальна дисципліна // Політологія в Україні: стан та перспективи розвитку: 36. наук. доп. і ст.- К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2000.- С. 72-78.
• Костенко P. Окремі проблеми застосування кількісних методів у політологічних дослідженнях//Людина і політика.- 1999.--№ 5.
• Костенко Р. Рахувати чи розмірковувати. Політологічне дослідження: мета, предмет, метод // Людина і політика.- 1999.— №4.
• Краснов Б.И. Политология как наука и учебная дисциплина // Социально-политический журнал.- 1995.-№ 1.
• Матвиенко В. Социологический анализ в политике.- К.: Вища шк., 1995.
• Методологія політичної науки // Політологічний енциклопедичний слов.-К.: Генеза, 1997-С. 198.
• Політологія. Кн. перша: Політика і суспільство. Кн. друга: Держава і суспільство /А. Колодій, В. Харченко, Л. Климанська, Я. Космина-К: Ельга-Н, Ніка-Центр, 2000- 584 с.
• Політологія: історія та методологія / Андрущенко В.П., Антоненко В.Г., Ануфрієв Л.О. та ін. / За ред. Ф.М. Кирилюка- К.: Здоров'я, 2000.- 632 с.
• Політологія: Підруч. / За ред. О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка- К.: Академія, 2001.
• Політологія: Підручник для вищих навчальних закладів / За заг. ред. Ю.І. Кулагіна, В.І. Полуріза.- К.: Альтерпрес, 2002.-612 с
• Потульницький В.А. Теорія української політології. Курс лекцій.-К.: Либідь, 1993.- 192 с
• Рудич Ф. Політологія в Україні: сучасний стан та тенденції розвитку // Етнополітологія в Україні. Становлення. Що далі? 36.— К.: ІПіЕНД, 2002.- С 85-111.
• Рудич Ф. Політологія в Україні: теоретичний та прикладний контекст//Віче.- 1997-№ 7.
• Рябов С. Структура і функції знань про політику // Політологічні читання.- 1994.-№ 1.
• Рябов С.Г., Томенко М.В. Основи теорії політики.— К.: Тандем, 1996.-192 с
• Санистабан Л. Очерки политической науки.- М: Наука, 1992.
• Скиба Е.Й., Горбатенко В.П., Туренко Е.В. Вступ до політології. Екскурс в історію правничо-політичної думки.- К.: Основи, 1998.-С. 34-59.
• Федан Л.А. О предмете и методе политологии // Социально-политические науки.- 1993.-№ 3.