§2. Сучасні концепції етнополітичної інтеграції
Досить цікаві ідеї щодо інтеграції висловлювали ще Т.Гоббс та Дж.Локк. Але активно ця проблема почала розроблятись вже у XX ст., особливо в його другій половині. Зусиллями західних вчених було розроблено біля десятка концепцій інтеграції, найбільш відомими з яких є комунікативна /К.Дойч та ін./; функціональна /Б.Маліновські, Д.Мітрені, А.Радкліфф-Браун та ін./; неофункціональна /Е.Гааз та ін./; нормативно-ціннісна/М.Вебер, Е.Дюркгейм та ін./; уніфікаційна/Е.Ет-ціоні та ін./ тощо.
Є потреба хоча б коротко зупинитись на деяких з них. Це тим більш необхідно, оскільки більшість праць згаданих західних дослідників так у нас і не опублікована.
Комунікативна концепція інтеграціїК.Дрйча була побудована на принципі "ізоморфізму" /уподібнення/. Це дало йому можливість припускати, що всі соціальні, політичні та етнополітичні процеси, зокрема відносини між окремими етнічними спільнотами, політичними націями та державами підпорядковуються ідентичним закономірностям, котрі були логічно виведені кібернетикою, і перш за все, таким відомим її представником, як Н.Вінер. К.Дойч визначив і основний показник цих взаємовідносин - обсяг контактів, зв'язків і обміну між їх учасниками. Із усього цього він зробив досить логічний висновок: зростання обсягу зв'язків між контактуючими учасниками призводить до їх зближення і об'єднання, а при певних умовах і виникнення нової спільноти та/чи утворення.
Показово, що при цьому К.Дойч розглядав народ як велику групу осіб, об'єднаних комунікативними можливостями, тобто можливостями спілкування, а країну як територію і населення, об'єднані "сіткою із потоків комунікацій і транспортних систем". Народи і країни, цілком слушно зауважував він, починають інтегрувати в міру того, як вони стають взаємопов'язаними. Інтеграція, за його твердженням, це головним чином розвиток сітки соціальних зв'язків або комунікацій. Внаслідок процесів інтеграції, підкреслює К.Дойч, виникає "суспільство" безпеки /security community/, тобто "суспільство, в якому існує реальна впевненість у тому, що його члени не будуть вести між собою фізичної боротьби, а будуть вирішувати суперечки іншими шляхами".64 Але інтеграція, попереджав "батько" комунікативної концепції, може відбуватись лише при наявності низки передумов і умов, про що мова попереду.
Дещо інакше трактують інтеграцію представники т.зв. "функціональної" концепції. /Функціональний підхід взагалі передбачає виявлення елементів соціальної системи та з'ясування їх місця і ролі, а також значущості, тобто функцій, у процесі соціальної взаємодії/. Зокрема, засновник цієї концепції американський соціолог Талкотт Парсонс доводив, що процес інтеграції забезпечується, по-перше, взаємопроникненням цінностей і потреб, а, по-друге, діяльністю таких чотирьох підсистем, як: а) економічна, яка виконує функції адаптації; Ь) політична, котра визначає цілі й шляхи їх досягнення; с) нормативна, яка власне і забезпечує інтеграцію та d) ціннісна, що сприяє відтворенню цілісності системи.
Окрім того, ТПарсонс досить переконливо доводив, що для поглиблення процесів інтеграції потрібні спеціальні механізми, а саме - універсальна правова система, розширення прав і привілеїв учасників цього процесу, а також підвищення ролі т.зв. символічних посередників /грошей, мови, емоцій тощо/. Все це, за слушним твердженням ТЛарсонса та його послідовників, і призводить до поглиблення процесів інтеграції й виникнення єдиної, цілісної системи, де панують гармонійні, безконфліктні відносини між її складовими.65
Проміжне становище між комунікативною та функціональною концепціями інтеграції займає неофупкціональна концепція професора політології Каліфорнійського університету Ернеста Гааза. Вона увібрала в себе чимало ідей К.Дойча, Т.Парсонса та англійського вченого Д.Мітрені. Останній, до речі, відомий своєю цікавою ідеєю "розгалуження", згідно із якою процес інтеграції в якійсь одній царині сприяє інтеграції в іншій. Так, наприклад, співробітництво в технічній царині призводить до "економічного зближення, останнє, в свою чергу, до політичного" і т.д. Для Е.Гааза і його прихильників головне - це процес інтеграції, а не її стан та /чи наслідки. Він також переконаний, що процес інтеграції розвивається переважно в економічній царині і тут же "переливається", тобто поширюється на політику. Для нього це єдиний "континуум", тобто безперервний і нерозривний феномен. "Неофунк-ціоналісти", перш за все, підкреслюють значимість спонукальних мотивів учасників інтеграційних процесів, з'ясовують пристосованість еліт, їх специфічну роль і стратегічну лінію у цих процесах, досліджують фактори зростання й занепаду об'єднаних спільнот. Якщо, слушно зауважує Е.Гааз, сила теорії комунікації в її узагальненості й системному характері, то сила неофункціоналізму - в його близькості до учасників інтеграційних процесів.66
Чимало елементів розглянутих вище концепцій інтеграції увібрала в себе і т.зв. "уніфікаційна" концепція професора соціології Колумбійського університету Емітая Етціоні. Головну увагу він приділяє аналізу процесів інтеграції або, за його власним висловом, "уніфікації" тих полі-
тичних одиниць, які раніше мали слабкі зв'язки або не мали їх взагалі. Процесові інтеграції, на його думку, до якої приєднується і автор, сприяють: 1)культурна гомогенність /однорідність/; 2) економічна взаємозалежність; 3) територіальна близькість тощо. Але найбільш ефективними засобами і методами уніфікації американський вчений вважає силові. І взагалі забезпечити інтеграцію-уніфікацію може лише те суспільство чи утворення, яке має: а) ефективний контроль над засобами примусу й насилля - армія, поліція, судова система тощо /хоча воно може і делегувати частину цих своїх монопольних прав окремим учасникам інтеграційного процесу/; Ь) центр прийняття рішень, який суттєво впливає на розподіл ресурсів і винагород у суспільстві, а також с) воно є або стає домінуючим фокусом політичної ідентифікації для абсолютної більшості політично свідомих громадян. Слід підкреслити, що говорячи про силу як вирішальний фактор інтеграції-уніфікації, А.Етціоні має на увазі не лише 1) "примусову силу": армію, поліцію, зброю, ай 2) "утилітарну силу": економічні й технічні чинники та адміністративні здібності, а також 3) "визначальну силу": цінності, символи, ритуали тощо.67
Виходячи з положень цих та інших академічних концепцій, а також власного бачення проблеми, спробуємо дати більш детальну, конкретну і водночас узагальнену характеристику процесу інтеграції, його сутності й характеру, умов виникнення, етапів розвитку, рушійних сил та наслідків тощо.
Перш за все, відзначимо, що терміни "інтегрувати", "інтеграція", "інтегрований" та інші прийшли в соціальні науки із біології, математики та фізики. Вони, як вже відзначалось, загалом означають "об'єднувати", "об'єднання", "об'єднаний" тощо. "Інтегрувати, - писав К.Дойч, -означає робити ціле із частин, тобто перетворювати раніше окремі частини на компоненти зв'язаної системи". А інтеграція, за його твердженням, - це "відносини між частинами, в яких вони взаємопов'язані і спільно утворюють системні якості, яких вони окремо не мають. Однак, інколи слово "інтеграція" також використовується для того, щоб описувати інтеграційний процес, за допомогою якого досягаються такі відносини або стан справ між раніше відокремленими частинами". "Політична інтеграція, - уточнює К.Дойч, - це інтеграція політичних акторів або політичних одиниць, таких як особи, групи, муніципалітети, регіони або країни щодо їх політичної поведінки".68
Та найбільшу цінність /з етнополітичної точки зору/ становить аналіз західними вченими інтеграційних процесів у поліетнічних державах.
Заслуговує, зокрема, на увагу визначення відомого американського етнополітолога Р.Шермергорна: "Інтеграція - це процес, у ході якого частини або елементи суспільства включаються в активну і координовану згоду із способом життя, діяльністю й цілями домінуючої етногрупи в суспільстві".69
Досить оригінальні думки висловив і не раз вже згадуваний Дж.Рот-шильд. У поліетнічній державі, стверджує він, термін 'Інтеграція" може стосуватись "трьох різних феноменів". По-перше, інтеграція "життєвих шансів" /life-chances/, тобто підвищення рівнів освіченості, прибутків, найма на роботу, якості житла тощо. По-друге, культурна інтеграція, тобто акультурація або повна асиміляція. По-третє, "політична інтеграція, яка відбувається тоді, коли кілька етнічних груп суспільства визнають і підтверджують легітимність системи".70
Отже, можна зробити висновок, що в західній науці інтеграція розглядається водночас і як процес, і як стан об'єднання окремих частин у єдине ціле, причому як у масштабах якоїсь країни, так і на міждержавному рівні.
Слід звернути увагу на те, що в західних концепціях найчастіше згадуються такі типи інтеграції, як економічна, політична, військова, технічна, культурна та ін. Але сьогодні, за нашим переконанням, є всі підстави говорити і про такий тип інтеграції, як етнополітична. Автор пропонує наступне її визначення: етнополітична інтеграція - це процес та/чи стан об'єднання етнічних спільнот, етнорегіопів та державних утворень в єдине суспільство і державу, а також окремих суспільств і держав в міжнародне і міждермсавне утворення. І, що особливо важливо, інтеграція - це інша, друга /поряд із дезінтеграцією/сторона процесу розвитку людства. Діючи разом, вони нагадують "Всесвіт, що розбігається", в якому теж діють сили як відштовхування, так і взаємного тяжіння.
Треба віддати належне: західні етнополітологи досить ретельно дослідили умови розвитку процесів інтеграції. Найкраще, на наш погляд, це зробив К.Дойч. Детально вивчивши чотирнадцять /!/ історичних випадків політичної та етнополітичної інтеграції, він зробив чимало надзвичайно цікавих і корисних припущень, висновків та пропозицій, які не можуть не вражати своєю об'єктивністю, глибиною, точністю, оригінальністю форм викладу і багатьма іншими достоїнствами. /Звичайно, є в його працях і дискусійні положення та й такі, що можуть бути розкритиковані. Але залишимо це тим, хто, не пишучи власних змістовних робіт, займається пошуками якихось недоречностей чи некоректностей у чужих працях/.
Цілі й завдання, які ставлять перед собою всі, хто стає на шлях інтеграції. К.Дойч досить вдало поділяв на чотири основні напрямки:
1) досягнення і підтримання миру;
2) забезпечення більших досягнень у найрізноманітніших сферах
людського буття;
3) вирішення деяких специфічних проблем;
4) створення нового власного іміджу та рольової ідентичності.
Крім того, за твердженням К.Дойча, може існувати ще один напрямок, а саме: комбінація деяких або всіх вищеназваних напрямків. При цьому, мабуть, враховуючи демагогічні й популістські нахили багатьох політичних лідерів, він попереджав, що щирість всіх наведених вище цілей і напрямів можна й треба перевіряти і пропонував для цього досить оригінальну методику.71