Політологія: Навч. посіб.

Основним законом держави, який закріплює її суспільний і державний устрій, права, свободи й обов'язки громадян, організацію державної влади і місцевого самоврядування, територіальний устрій тощо, є Конституція. Процес розроблення і прийняття Конституції України тривав досить довго. Його було започатковано 16 липня 1990 р. із прийняттям Верховною Радою Декларації про державний суверенітет України. Цей політико-правовий документ проголошував верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади в межах території УРСР, право українського народу на володіння, користування і розпорядження національним багатством, базові принципи майбутньої внутрішньої та зовнішньої політики Української держави. Декларація про державний суверенітет стала основою для подальших конституційних розроблень в Україні.

Із здобуттям Україною незалежності 24 серпня 1991 р. конституційний процес вийшов на новий, вищий організаційно-правовий рівень, став однією з найважливіших складових процесу розбудови незалежної, правової, демократичної української держави. Протягом перших років незалежності в Україні офіційно діяла Конституція колишньої УРСР, щоправда — у значно зміненому й адаптованому до суспільно-політичних реалій варіанті. Хоча було зрозуміло, що ця Конституція неповністю відповідає потребам сьогодення і є тимчасовою. Створена Верховною Радою ще 24 жовтня 1990 р. Комісія із розроблення нової Конституції України активно працювала над підготовкою проекту Конституції. Перший проект було винесено на розгляд Верховної Ради 30 червня p. Він передбачав створення сильної президентської влади. Президент мав очолити виконавчу гілку влади. Законодавчу владу мали здійснювати двопалатні Національні Збори, що складаються з Ради депутатів і Ради послів. Проект-92 було схвалено в першому читанні Верховною Радою, проте, через спротив значної частини депутатів, згодом зазнав суттєвих змін. Восени 1993 р. Верховна Рада розпочала обговорення оновленого проекту. Він передбачав збереження однопалатної структури парламенту зі старою назвою — Верховна Рада, а також вилучення в Президента повноважень глави уряду й передання функцій вищого органу виконавчої влади Кабінету Міністрів. Після певного доопрацювання Проект-93 26 жовтня 1993 р. було опубліковано. Проте через глибоку політичну кризу в державі, що завершилася прийняттям Верховною Радою рішення про дострокові вибори парламенту і Президента, цей проект так і не було винесено на пленарне засідання Верховної Ради. У зв'язку з підготовкою та проведенням дострокових виборів, конституційний процес в Україні було призупинено на рік. Він відновився у листопаді 1994 р. Проте згодом у державі почала назрівати конституційна криза. З одного боку, Верховна Рада через свою неструктурованість не могла прийняти Конституцію. З іншого — Президент JI. Кучма вніс на розгляд парламенту проект закону "Про систему державної влади та місцеве самоврядування в Україні", який значно розширював повноваження Президента, що для Верховної Ради було неприйнятним.

Вихід із "патової" ситуації було тимчасово знайдено завдяки підписанню 8 червня 1995 р. між Верховною Радою та Президентом Конституційного договору "Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України". Це був тимчасовий конституційно-правовий акт, своєрідна "мала конституція", що встановлював в Україні досить жорстке президентське правління терміном на один рік, протягом якого Верховна Рада зобов'язувалася прийняти нову Конституцію.

Проте рік минув, а Конституцію не прийняли, незважаючи на те, що її проект було представлено на розгляд Верховної Ради ще 20 березня 1996 р. Це дало можливість Президенту 27 червня 1996 р. ухвалити "Указ про винесення проекту Конституції на Всеукраїнський референдум". Цей проект не враховував численних змін, внесених парламентом за останні чотири місяці конституційної роботи. Верховній Раді необхідно було негайно прийняти Конституцію. Розглядаючи лише найбільш суперечливі норми і голосуючи за ті норми, що не викликали принципових заперечень, разом із кожним розділом загалом, Верховна Рада у ніч на 28 червня 1996 р. прийняла нову Конституцію України. Голоси розподілилися так: "за" — 315, "проти" — 36, утрималося — 12. Так завершився конституційний процес в Україні, але це не означає, що до Конституції України не внесли змін.

Через масові фальсифікації президентських виборів 2004 p., і, як наслідок, Помаранчеву революцію, в Україні було розпочато конституційну реформу. Саме політичні чинники, а не недоліки Основного Закону, значною мірою зумовили зміст закону від 8 грудня 2004 р. "Про внесення змін до Конституції України". Цей закон, що набув чинності з 1 січня 2006 p., стосується фактично всіх гілок влади. Внаслідок конституційної реформи дещо перерозподілилися повноваження Президента, Верховної Ради та Кабінету Міністрів. Найсуттєвіші зміни запроваджено щодо порядку формування уряду та центральних органів публічної адміністрації у двох напрямах: кадровому, тобто щодо порядку призначення керівників цих структур, та організаційному — щодо способу утворення, реорганізації й ліквідації міністерств та інших центральних органів виконавчої влади.

На сьогодні Конституція України, прийнята 28 червня 1996 р. зі змінами від 8 грудня 2004 р. "Про внесення змін до Конституції України", становить Основний Закон нашої держави.

Конституція проголошує Україну демократичною, соціальною, правовою державою.

На демократичність України вказують надані Конституцією широкі гарантії прав і свобод людини та громадянина, незалежно від походження, статі, раси, мови, релігії, майнового стану, політичних переконань.

На соціальний характер Української держави вказує широкий спектр соціально-економічних прав і свобод, гарантованих громадянам України: захист від незаконного звільнення з роботи; доступність і безкоштовність медичного обслуговування, загальної середньої освіти, вищої — на конкурсній основі; соціальний захист у разі втрати працездатності, безробіття, у старості; інші види соціального захисту, що мають забезпечити рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Про правовий характер Української держави свідчить широкий спектр гарантованих Конституцією особистих та політичних прав і свобод людини та громадянина, які є невідчужуваними та непорушними; принцип верховенства права; принцип поділу єдиної державної влади на законодавчу, виконавчу і судову.

За формою державно-територіального устрою Україна є унітарною державою. До її складу входить одна автономія (що вказує на унітарно-децентралізований устрій) — Автономна Республіка Крим, яка є невід'ємною складовою України, проте має широкі повноваження щодо організації діяльності органів влади; прийняття нормативно-правових актів, що не суперечать Конституції і законам України; управління майном, що їй належить.

За формою державного правління Україна є республікою. Єдиним джерелом влади в державі є народ, який здійснює владу безпосередньо й через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Правовий статус органів державної влади в Україні та розподіл повноважень між ними вказують на парламентсько-президентський характер республіканської форми правління.