Політологія: Навч. посіб.

Глобальний характер змін, які безпосередньо вплинули на міжнародний статус України й визначають її місце у світовому співтоваристві, зумовлений основними чинниками: руйнуванням системи балансу сил, що була за часів "холодної війни"; домінуванням СІ1ІА як єдиної світової супердержави після розпаду Радянського Союзу й Варшавського Договору; збереженням та посиленням НАТО як системи колективної безпеки трансконтинентального характеру і водночас слабкими механізмами врегулювання конфліктних ситуацій, якими володіють Європейський Союз та ОБСЄ; тенденцію до оформлення багатополюсного контуру, зокрема, з метою створення противаги політичному та економічному впливові США, з відмінними за політичною, економічною, військово-технічною могутністю центрами тяжіння; намаганнями конструювання загальноєвропейської — трансатлантичної — євразійської системи колективної безпеки.

Перехід до багатополюсного світу в сучасних умовах домінації США і наявності низки потенційних центрів тяжіння різної політичної, економічної, військової ваги, вочевидь, можливий лише через системну інтеграцію континентальних та трансконтинентальних державних угруповань. Інакше кажучи, жодна з країн сучасного світу (за винятком СІЛА) не може отримати статус світової держави окремо, не виступаючи складовою певного інтегрованого цивілізаційного утворення. Це стосується як європейських країн, так і Росії, Китаю, держав ісламського світу.

Виходу України на міжнародну політичну арену в XX ст. сприяв процес дезінтеграції Російської імперії та російські революції 1917 р. (лютнева й жовтнева). У перші роки радянської влади виникли сприятливі умови для налагодження економічних і політичних стосунків України з іноземними державами. Вже тоді молода українська дипломатія продемонструвала здатність реально забезпечити встановлення міжнародних відносин з іноземними державами. У 1920—1922 pp. Австрія, Польща, Італія, Німеччина, Франція, Туреччина, Чехословаччина, Болгарія, Угорщина визнають де-юре і де-факто народний уряд України і встановлюють із нею дипломатичні відносини. Тоді ж було підписано перші рівноправні договори з великими державами Європи. Україна уклала, чи приєдналася до понад 60 міжнародних угод, урядові делегації України взяли участь у різноманітних міжнародних конференціях.

Після об'єднання 1922 р. України з іншими радянськими республіками в СРСР, її діяльність на міжнародній арені суттєво обмежено. Договір про створення СРСР (ЗО грудня 1922 р.) обмежив права союзних республік, утому числі України, на здійснення відносин з іноземними державами та забезпечення власних зовнішньополітичних інтересів, які передавалися загальносоюзним зовнішньополітичним органам. Представників України введено до складу колегії Наркомату іноземних справ СРСР з правом участі у здійсненні зовнішньополітичного курсу СРСР, а також — на реалізацію конкретних питань, що стосувалися специфічних інтересів України у тих чи інших іноземних державах. Згодом на території України запроваджено Інститут уповноваженого Міністерства закордонних справ СРСР; натомість представників України виведено зі складу союзних дипломатичних місій в Австрії, Італії, Англії, Канаді, Німеччині, Польщі, Туреччині, Литві. З 30-х років, відколи Радянський Союз фактично став унітарною державою з надзвичайно централізованими владними повноваженнями Москви, союзні республіки позбавлено будь-якого впливу на зовнішньополітичну діяльність СРСР.

Посилення ролі Радянського Союзу на завершальному етапі Другої світової війни призвело до поновлення на початку 1944 р. участі України в міжнародних відносинах. До компетенції Президії Верховної Ради Української РСР і республіканського уряду віднесено дещо ширші повноваження, зокрема,

представництво у міжнародних відносинах. Українська РСР стала однією з держав-засновниць Організації Об'єднаних Націй, членом її важливих спеціалізованих установ: ЮНЕСКО, МАГ ATE (Міжнародного агентства з атомної енергії), ЮНІДО (Організації з питань промислового розвитку), МОП (Міжнародної організації праці). Було засновано постійні представництва України при ООН у Нью-Йорку, при відділеннях ООН у Женеві та Парижі. Постійна особиста участь представників і делегацій України в діяльності асамблей, конгресів і конференцій ООН, міжнародних організацій, асоціацій, об'єднань та інших міжнародних форумів мала важливе значення для розширення міжнародних зв'язків. Починаючи з середини 40-х років, Україна постійно брала участь в міжнародно-договірних відносинах, підписавши майже 170 міжнародних угод. Але двосторонні міжнародні договори й угоди Україна фактично не укладала, тому що на двосторонній основі політичні, зовнішньоторговельні, правові й інші відносини з іноземними державами здійснювали винятково відповідні органи Союзу РСР, хоча на території України, як відомо, функціонували певні іноземні консульства. Однак їх акредитовано при Міністерстві закордонних справ СРСР, а не при Міністерстві закордонних справ Української РСР. Також Україна не обмінювалася дипломатичними і консульськими представництвами із жодною країною світу.

Важливий крок на шляху здобуття Україною незалежності зроблено для входження до чинної системи міжнародних відносин. Безпосередню практику зовнішньополітичної діяльності започатковано Комісією у закордонних справах Верховної Ради. Саме вона зобов'язала Міністерство закордонних справ Української РСР у двотижневий термін підготувати і внести на розгляд Комісії пропозиції законодавчого забезпечення зовнішньополітичної діяльності Української РСР. Ця ж комісія рекомендувала призначити на посаду Міністра закордонних справ Української РСР Анатолія Зленка. Сесія Верховної Ради Української РСР прийняла відповідне рішення.

Ідеї та пропозиції, нагромаджені у процесі обговорення питань, пов'язаних із зовнішньополітичною діяльністю Української РСР, створили підґрунтя для підготовки і прийняття Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.), в якій, як відомо, наголошувалося, що Україна визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права, що відносини з іншими суверенними республіками мають будуватися на основі договорів, укладених на принципах рівноправності, взаємоповаги та невтручання у внутрішні справи. У десятому розділі документа під назвою "Міжнародні відносини" зазначено: Україна як суб'єкт міжнародного права "здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для забезпечення національних інтересів у політичній, економічній, екологічній, інформаційній, технічній і спортивній сферах. Україна виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування, активно сприяє зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, бере участь у загальноєвропейському процесі та в європейських структурах". Іншим важливим зовнішньополітичним актом України цього періоду стала Постанова Верховної Ради "Про чинність міжнародних договорів на території України" (10 грудня 1991 p.), якою проголошено перед усім світом, що "укладені і ратифіковані Україною міжнародні угоди становлять невід'ємну частину національного законодавства".

Важливими віхами на шляху утвердження України як суб'єкта міжнародних відносин стало прийняття Верховною Радою України документа під назвою "Основні напрями зовнішньої політики України" (2 липня 1993 р.), в якому викладено концепцію зовнішньополітичної діяльності держави, а згодом, 28 червня 1996 p., тексту Конституції України. У ст. 18 Конституції України, зокрема, наголошено: "Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирної та взаємовигідної співпраці з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права". Неподільною і недоторканою оголошено територію України і, водночас, відсутність територіальних претензій до будь-якої іншої держави. Основним законом задекларовано також без'ядерний статус країни, оборонний характер її військової доктрини, формування національних Збройних сил на засадах мінімальної достатності. Ключову роль у цьому процесі відіграли результати всенародного референдуму (1 грудня 1991 р.), на якому практично 90 % громадян підтримали Акт проголошення державної незалежності. На рис. 15.5 подано схему основних віх становлення України як суб'єкта міжнародних відносин.

Три перешкоди необхідно було обійти на шляху входження молодої суверенної держави в міжнародні структури, які, по-перше, визначали традиційну підпорядкованість Москві; по-друге, становили проблемність ядерного арсеналу, який залишився в Україні після розвалу СРСР; по-третє, зумовлювали занепокоєння Заходу щодо напрямів подальшого розвитку нашої держави. Узгодженість духу і букви Декларації про державний суверенітет, Основних напрямів зовнішньої політики України і Конституції України з логікою відносин на міжнародній арені знімали застереження з боку світової громадськості, поступово прояснюючи перед усім світом характер, а також основні вектори спрямованості зовнішньої політики нашої держави. Розглянемо їх детальніше (рис. 15.6).

Як відомо, за часів СРСР усі контакти із Заходом проходили через Москву. Отже, досвідчена російська дипломатія в односторонньому порядку володіла системою контактів з міжнародним співтовариством. Відповідно, молода українська зовнішньополітична служба була недосконалою і не мала уявлення про роль і функції України як у пострадянському просторі, так і в глобальному масштабі, що в підсумку зумовлювало недостатній рівень знань про шляхи забезпечення державою своїх геополітичних інтересів. У першій половині 1992 р. Україна починає розвивати все нові ази дипломатичного визнання, які тісно єднають новостворену суверенну державу зі світом. Упродовж першого року незалежності нас визнало 130 країн світу, 101 з них установила з Україною дипломатичні відносини. Практично щодня ми отримували повідомлення про дипломатичне визнання України та пропозиції встановити контакти. Перший міністр закордонних справ Анатолій Зленко, зокрема, свідчить: "Ми приймали новопризначених іноземних послів, відряджали власних керівників дипломатичних місій, відкривали посольства, готували візит за візитом, темно-синя папка "Визнання України" за лічені тижні стала товстим пошарпаним томом.

Наступний крок також давався нелегко. Уже з перших місяців незалежності Україна зустрілася з низкою зовнішньополітичних проблем, визначених рутинною щоденною практикою міжнародного життя. Скажімо, визнаючи українську незалежність, чимало румунських політиків за щонайменшої нагоди нагадували, що не вважають лінію українсько-румунського кордону "історично справедливою", посилаючись при цьому на так званий пакт Ріббентропа — Молотова.

Те саме на рівні російської академічної науки. Аналізуючи офіційний документ "Основи прикордонної політики Російської Федерації" (Москва, 1996), у якому сформульовано низку загроз для національних інтересів і безпеки Росії у прикордонному просторі, російський політолог Н. С. Мироненко, зокрема, називає дві:

1) територіальні претензії щодо Росії;

2) невизначеність міжнародно-правового оформлення кордону, які, на його думку, на рубежах Брянської, Курської, Бєлгородської, Воронезької, Ростовської, Краснодарської областей конституйовані з боку України досить чітко.

Прагнучи зробити свій внесок у процес ядерного роззброєння, йдучи послідовно до без'ядерного статусу, Україна першою на земній кулі заявила про відмову від ядерної зброї: спочатку підписала угоду СНД з питань ядерних озброєнь (грудень, 1991 p.), а згодом — Лісабонський протокол (травень, 1992 р.). Показово, що весь арсенал мобільних ядерних ракет було передано Росії раніше за передбачений термін і задовго до підписання Лісабонського протоколу. Згідно з московською Заявою президентів США, Росії й України від 14 січня 1994 р., наша держава взяла на себе зобов'язання протягом семи років ліквідувати всю розташовану на її території ядерну зброю, отримавши відповідне матеріальне відшкодування і гарантії своєї безпеки спочатку від США і Росії, а потім і від КНР. Добровільна відмова третьої за своїм ядерним арсеналом держави від зброї масового знищення не має прецедентів і наочно демонструє перед усім світом глибоко миролюбну сутність української держави. Приєднання після цього України до Угоди про нерозповсюдження ядерної зброї закріпило позитивний імідж нашої держави. Україна виступила за безстрокове продовження дії цього договору. Відповідне рішення було одностайно прийняте на міжнародній конференції у Нью-Йорку в травні 1995 р.

Проголошення принципів без'ядерності та позаблоковості було не найгіршим із усіх можливих рішень. Інша річ, що після ядерних випробувань у Індії та Пакистані (травень 1998 р.) в Україні зрозуміли, що володіння ядерною зброєю є важливим військово-політичним чинником захисту національної безпеки та суверенітету. Звичайно, якщо для цього існують відповідні матеріальні та інтелектуальні ресурси, а також політична воля (рис. 15.7). Проблема ядерного роззброєння стала для України своєрідним ключем, яким можна було відчинити двері до західного світу. Уже на початку незалежності, відмовившись від успадкованого ядерного потенціалу, наша республіка вважала, що за такий крок можна було очікувати від міжнародного співтовариства твердих гарантій своєї безпеки і територіальної цілісності.

Крім того, у масовій свідомості українців панувала відраза лише при згадці про можливість збереження ядерної зброї. З плином часу суб'єктивно визначене ставлення до цієї проблеми стратегічного значення доповнило усвідомлення неможливості власними зусиллями України утримувати в бойовій готовності величезний ядерний потенціал. Адже для цього необхідно проводити широкомасштабні профілактичні роботи, пов'язані з використанням промислових потужностей, технологій, фахівців, якими Україна достатньою мірою не володіла. А додавши постійну потребу в модернізації, проведення чергових випробувань, а також своєчасної утилізації продуктів ядерного виробництва і озброєнь, перед Україною виникали завдання, які власними зусиллями вона успішно вирішити не могла.

Сміливі рішення й дії українського керівництва засвідчували, що виникнення у центрі Європи нової незалежної держави не створить нових загроз для міжнародної безпеки. У випадку України без'ядерний статус та позаблоковість сприяли вирішенню завдання міжнародного визнання її незалежності.

Відправним моментом у процесі переходу зовнішньополітичної діяльності республіки на рейки самостійної і рівноправної участі в міжнародних відносинах стало визнання України міжнародним співтовариством. Упродовж 1992 р. Україну визнали 132 держави, з яких 106 відразу встановили дипломатичні зв'язки з Україною. Станом на 1 січня 1997 р. Україну визнали 154 держави. Важливе значення для міжнародного визнання України мав вступ до впливових міждержавних організацій. Станом на 1 січня 1997 р. Україна була членом 47 міжнародних міжурядових організацій.

Як відомо, Україна — рубіжна країна, яка розташована на заході Великого євразійського степу, на межі західноєвропейської, слов'янської й ісламської цивілізацій. Її площа — 603,7 тис. км2. За цим показником вона посідає друге місце в Європі, поступаючись лише Росії. В Україні розташований географічний центр Європи. Кількість населення — близько 48 млн осіб, це — шосте місце в Європі (після Росії, Німеччини, Італії, Великої Британії та Франції).

Україна межує на півночі з Білоруссю, на сході — з Росією, на південному заході — з Молдовою, Румунією, Угорщиною, Словаччиною, на заході — з Польщею. На півдні омивається Азовським та Чорним морями. Загальна довжина сухопутних кордонів становить 5662,5 км, а берегової лінії — 1351,6 км. Довжина кордонів із Російською Федерацією становить 2484 км, з Білоруссю — 952, Молдовою — 1194, Польщею — 542, Словаччиною — 98, Угорщиною — 135, Румунією — 608 км. Чорне море з'єднує Україну морськими кордонами з Грузією, Туреччиною та Болгарією.

Сучасне геополітичне становище України характеризують рівновеликі та суперечливі чинники (табл. 15.1). Нині Україна — середня за величиною і рівнем розвитку держава, якій поки що однаково далеко як до найбагатших та найпотужніших, так і до найбідніших країн планети. Рубіжна біполярність виявляється в наявності на території України географічного центру Європи в Карпатах і євразійського геополітичного полюса в Криму. Така об'єктивна геополітична реальність фактично перетворює Україну на важливий геополітичний центр, тобто, за словами американського стратега 3. Бжезинського, на державу, значення якої для системи міжнародних відносин полягає не в силі й мотивації її дій, а лише з одного важливого місцеперебування, що має вагомі наслідки, з огляду на потенційну вразливість у цьому регіоні найбільших геостратегічних потуг.

Україна має у своєму розпорядженні майже половину всіх світових ресурсів родючих чорноземних ґрунтів, могутній промисловий і науково-технічний потенціал, розвинену інфраструктуру, й водночас відчуває гостру потребу в структурній перебудові економіки, слабкість експортних можливостей, втрату традиційних ринків, розрив зовнішньоекономічних зв'язків.

Таблиця 15.1. Чинники сучасного геополітичного становища України

У новому статусі незалежної держави Україна має визначити стратегію свого політичного та економічного розвитку, пріоритети у світі, з'ясувати, в чому полягають її реальні національні інтереси, та розробити стратегію й тактику їхньої реалізації. У теоретичному плані це зумовлює потребу в наукових розробленнях, спрямованих на пошук відповідного місця держави у світовій глобальній політичній і економічній системі. У практичному — створення механізму реалізації національних інтересів політичного і економічного характеру на регіональному та глобальному рівнях.

Базуючись на послідовному дотриманні загальновизнаних норм і принципів міжнародного права, Статуту ООН, Гельсінського завершального акту ОБСЄ та інших міжнародних документів, Україна реалізує зовнішню політику на засадах відкритої зовнішньої політики й співпраці з усіма зацікавленими партнерами, уникнення залежності від певних держав чи груп держав, розбудови своїх двосторонніх та багатосторонніх відносин з іншими державами і міжнародними організаціями на основі принципів добровільності, взаємоповаги, рівноправності, взаємовигоди, невтручання у внутрішні справи, засудження війни як знаряддя національної політики, незастосування сили та загрози силою за вирішення будь-яких міжнародних суперечок, вирішення їх винятково мирними засобами, відсутності територіальних претензій до сусідніх держав та невизнання територіальних претензій до себе, неухильного дотримання міжнародних стандартів прав людини, забезпечення прав національних меншин на своїй території та вжиття належних заходів щодо збереження самобутності зарубіжних українців згідно з нормами міжнародного права, дотримання принципу неподільності міжнародного миру і міжнародної безпеки, пріоритетності загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права, сумлінного виконання всіх своїх міжнародних зобов'язань, опертя у своїй зовнішній політиці на фундаментальні людські цінності та засудження подвійних стандартів у міжнародних відносинах, відсутності збройних сил інших держав на українській території

та нерозміщення іноземних військ на території інших держав без їхньої чітко висловленої згоди, крім випадків застосування міжнародних санкцій відповідно до Статуту ООН, здійснення примусових заходів (санкцій) лише у випадках міжнародних порушень, які завдають шкоди Україні, застосування збройних сил у разі агресії чи інших не дружніх дій (збройних зазіхань на територіальну цілісність та недоторканість державних кордонів), або при виконанні Україною своїх міжнародних зобов'язань.

У зв'язку з особливостями історичного розвитку та специфікою геополітичного і геоекономічного становища України домінантою двосторонніх відносин із прикордонними державами визначено україно-російські відносини. Від їх налагодження значною мірою залежатиме доля прогресивного розвитку України і Російської Федерації, стабільність у Європі й у всьому світі. Протидіючи будь-яким територіальним домаганням чи спробам втручання у свої внутрішні справи, Україна будує відносини з Росією в дусі щирого добросусідства, взаємоповаги і партнерства. Україна спрямовує свої зусилля на те, щоб стати надійним мостом між Росією і країнами Центрально-Східної Європи. З огляду на необхідність підтримки військово-політичної та соціально-економічної стабільності в Центрально-Східній Європі, а також — життєво важливі національні інтереси України, зокрема у сфері безпеки, до основних пріоритетів належить розвиток тісних партнерських відносин із усіма суміжними державами.

Західним державам належить провідна роль у сучасній міжнародній системі, зокрема, у світовому економічному комплексі та в міждержавних інституційних механізмах управління глобальними і регіональними процесами. Визначальною рисою зовнішньої політики України у ставленні до цих держав є встановлення з ними відносин політичного та військового партнерства, взаємовигідної економічної співпраці, широких культурних, наукових, гуманітарних зв'язків. Побудова відносин із західноєвропейськими державами створює умови для поновлення давніх традицій, які виникли у світовому економічному комплексі та в міждержавних інституційних механізмах управління глобальними та регіональними процесами, і в умовах сучасності є принагідними для прискорення демократизації, проведення ринкових реформ і оздоровлення національної економіки. Водночас така співпраця стає підґрунтям для розширення участі України в європейських структурах, її майбутнього інтегрування в загальноєвропейський і світовий економічний простір. Стратегічною метою України є також інтеграція до європейських та євроатлантичних структур.

Природно, що Україна зацікавлена у прихильності до неї США як великої наддержави, статус якої визначається військовою могутністю, рівнем економічного розвитку, незаперечним лідерством у розробленні й запровадженні найсучасніших високих технологій в усіх секторах економіки, притягальною силою американського способу життя.

Об'єктивно США також зацікавлені в тому, щоб Україна розвивалась як демократична країна, увійшла до європейських структур як держава-партнер.

Позитивним чинником США вважають збереження незалежності України, адже без України Росія втрачає статус імперії. Щодо економічних взаємовідносин, то український ринок цікавить США настільки, наскільки американський капітал вважає його привабливим. Як відомо, за рівнем інвестицій в економіку України США посідають перше місце. Хоча цей рівень є незначним, порівняно з американськими капіталовкладеннями в Польщу й Угорщину. Причини — несприятливий інвестиційний клімат в Україні.

Розвиток відносин із США не виключає необхідності підтримки й усебічного розвитку рівноправних взаємовигідних відносин з Російською Федерацією. Маючи у відносинах з цією країною інтереси зміцнення внутрішнього становища, не треба забувати про зворотній вплив українсько-російських відносин на процеси у Росії.

Сучасні дослідники ролі й місця України в системі міжнародних відносин (рис. 15.8) доводять, що Україна виконує чотири функції у системі європейської безпеки й дві — за межами Європи, причому значення останніх зростає.

Першою функцією є відносно безболісна для Заходу можливість "нейтралізувати" Росію з метою усунення небезпеки для країн Центральної Європи.

Друга функція — це початок "усвідомлення Росією факту, що Україна здобула незалежність усерйоз і надовго". Очікується, що це дасть змогу Російській Федерації встановити взаємовигідні стосунки з сусідами, які бажають зближення з Європою. Проте, якщо з'ясується, що Україна нездатна зберегти суверенітет, не лише підтвердиться погляд на незалежність України як на тимчасове явище, а й посиляться авторитарні й силові підходи, що з таким поглядом часто пов'язані.

Із третьою функцією пов'язане питання життєздатності незалежної України, що, відповідно, зменшує значення російського чинника у внутрішній політиці Польщі, Угорщини, Чехії та інших партнерів з колишнього Варшавського договору. Через сприйняття Росії як країни географічно віддаленої (при цьому буфером є Україна) на зміни у Центральній Європі реагують як на остаточні.

Четверта функція України в системі європейської політики полягає у такому. Стабільність самої України, що межує з сімома країнами, безумовно, є конструктивним чинником у регіоні, де зберігається небезпека виникнення конфліктів етнічного, географічного й економічного характеру. І особливо напруженими є відносини між кримськотатарською громадою та проросійською більшістю Криму, що ускладнює стосунки між Києвом та Москвою.

Щодо двох міжнародних проблем поза Європою, то передусім це аспект розробки паливно-енергетичних ресурсів у країнах СНД, особливо в регіоні Каспійського моря. Для Російської Федерації, де, за влучним висловом колишнього Президента Росії Єльцина, "Каспійське море — це друга Перська затока", боротьба за контроль над шляхами транспортування енергоносіїв між Європою й Азією набуває, окрім економічного, ще й геополітичного значення.

Адже Україна здатна надати альтернативний шлях для транспортування газу и нафти до Європи, до того ж підтримуваний Заходом. Зрозуміло, що в цьому разі йдеться про відлучення Росії від каспійських контрактів. При цьому Україні належить одна з ключових ролей, поряд із Туреччиною у НАТО. По суті, йдеться про зміну виміру "Схід-Захід" на новий - "Північ-Південь". Відносини з Україною певним чином утримують Туреччину в рамках Європи. З розвитком цих відносин для Туреччини зменшується небезпека бути відстороненою на другий план пріоритетністю Росії для НАТО.

Отже, основні критерії геополітичного положення України детерміновані її розташуванням між кількома полюсами тяжіння, для яких притаманний різний ступінь політичної, економічної та військової могутності.

У просторі найближчого оточення (у субрегіональному вимірі) за Україною залишається статус великої регіональної держави зі значним потенціалом, що надає їй шанс для активної політики щодо реалізації власних інтересів. Україна, як спадкоємиця частини інтересів, цілей і проблем колишнього СРСР у Центральній і Південно-Східній Європі, в Чорноморському регіоні, має відігравати тут неабияку роль в організації нової системи порядку. Для неї життєво важливим є розв'язання конфліктних ситуацій на Балканах, у Придністров'ї, у Кавказькому регіоні, формування моделей рівноправного партнерства з Польщею, Туреччиною, Росією як потужними регіональними лідерами у цій частині світу.

Сучасні дослідження наших учених визначають такі основні геополітичні пріоритети України:

— виживання України як суверенної незалежної держави (зростання ролі фундаментальних цінностей та зміцнення інституцій, що забезпечують добробут, безпеку і соціокультурний прогрес);

— повернення України до європейського цивілізаційного простору (всебічна інтеграція до європейських і євроатлантичних політичних і соціальних структур, а також структур безпеки);

— посилення "дієздатності України" в широкому розумінні цього терміну (розбудова економічного і політичного потенціалу за рахунок прискорення внутрішнього розвитку, участі в європейських структурах безпеки, укладання двосторонніх і багатосторонніх угод, отримання відповідних гарантій безпеки);

— зміцнення стратегічного партнерства зі США та зв'язків із країнами Західної Європи;

— підтримка і розвиток рівноправних, взаємовигідних економічних, політичних і соціокультурних відносин із Росією;

— зміцнення та консолідація особливих відносин із стратегічно важливими сусідами (Польщею, країнами Балтії, Туреччиною, Грузією, Азер- байджаном та країнами Вишеградської групи);

— сприяння формуванню "поясу стабільності" та регіональних структур безпеки (від Балтійського і Чорного морів до Закавказзя і Центральної Азії);

— активна участь у створенні й використання європейських і євразійських транспортних коридорів (налагодження надійної багатоальтернативної системи постачання енергоносіїв і стратегічно важливої сировини);

— протидія неконтрольованому іноземному економічному проникненню і всебічний захист економічного суверенітету (недопущення встановлення будь-яких форм економічної та політичної залежності);

— блокування поточних спроб односторонньої іноземної соціально-куль- турної та інформаційної експансії й домінування;

— цілеспрямоване формування в масовій свідомості універсальних європейської й євроатлантичних цінностей і соціокультурних орієнтацій.

Отже, прийнята Верховною Радою зовнішньополітична концепція України стала основою її зовнішньополітичного курсу, всієї діяльності її владних структур і передусім української дипломатії на міжнародній арені. За час, що минув після проголошення незалежності, наша держава досягла в міжнародних справах значних успіхів, про що свідчить, зокрема, широке міжнародне визнання незалежної України. Як велика європейська держава, розташована в центрі європейського континенту, Україна може і повинна відігравати роль важливого чинника миру і стабільності в Європі. Враховуючи нові геополітичні реальності, що виникли у світі та в Європі після закінчення "холодної війни", Україна здійснює зважену міжнародну політику, прагнучи, з одного боку, розвивати відносини з країнами Заходу і міжнародними організаціями в Європі, а з іншого — розвивати рівноправні добросусідські відносини з Росією та з іншими країнами близького зарубіжжя.

Запитання для самоконтролю

1. Сформулюйте визначення наукових категорій "міжнародні відносини", "зовнішня політика".

2. Розкрийте ієрархію держав на міжнародній арені.

3. Визначте головний зміст зовнішньої політики держав.

4. Назвіть види зовнішньої політики держав.

5. У чому зміст понять: "агресивна політика", "активна політика", "пасивна політика", "консервативна політика"?

6. Які причини спричиняють виникнення суперечностей у міжнародних відносинах?

7. Назвіть найважливіші виміри сили суб'єкта міжнародних відносин.

8. Назвіть джерела суперечностей сучасних міжнародних конфліктів.

9. Чому на сучасному етапі розвитку міжнародних відносин військова сила не є істотним параметром вимірювання сили?

10. Що ви розумієте під поняттям "національні інтереси"?

11. Чому наші сусіди — країни Центрально-Східної Європи — мають значні переваги у реформуванні суспільства над Україною?

12. Чи може бути розвинутою державою Україна, якщо вона надасть перевагу інтеграції лише в якомусь одному напрямі (східному, західному тощо)?

13. Яким документом Україну вперше внесено в міжнародні відносини як повноцінного і рівноправного суб'єкта?

14. Які ознаки, на Вашу думку, визначають міжнародну суб'єктність України як суверенної держави?

15. Назвіть головні напрямки української зовнішньої політики.

16. Назвіть і розкрийте зміст чотирьох функцій української зовнішньої політики на сучасному етапі.