Історія України: підручник

Київська Русь проіснувала з IX ст. до її завоювання в середині XIII ст. монголо-татарами. На сьогодні маємо більше тисячі років слов'янській народній творчості, писемності, літературі, живопису, архітектурі, скульптурі, музиці.

Розвиток містобудування. Більше тисячі років багатьом українським містам: Києву, Чернігову, Володимиру-Волинському, Галичу, Переяславу, Білгород-Дністровському. Це все міста ІХ-Х ст. В XI ст. в писемних пам'ятниках з'являється згадка ще про 62 міста; в XII ст. — ще про 134 міста, а на початку XIII ст. (до завоювання Київської Русі татаро-монголами) — ще про 47 міст. Насправді міст було значно більше, тільки вони не всі ввійшли в літописи. Більшість цих міст збереглася і донині. А тоді в них працювали ремісники, зодчі, богомази, письменники й переписувачі книг, кипіло розумове життя.
Своїм світовим значенням слов'янська культура XIX і XX ст. багато в чому зобов'язана своєму тисячолітньому розвиткові, силам, що накопичені за століття, мудрості і досвіду, які передали своїм далеким потомкам їх могутні і мудрі пращури.

Київська Русь Х-ХІ ст. — час єдності слов'ян, час її слави і могутності. Київська Русь була найбільшою державою середньовічної Європи. Вже в X і XI ст. в Київській Русі зміцнів феодальний лад з його двома класами: селян-землеробів і феодалів-землевласників. Пригноблення селян ставало все більшим, а в XI ст. стало просто нестерпним. Літописці XI ст. відзначають низку селянських повстань, які були підтримані міськими низами. Повстання були придушені, та налякані ними феодали пішли на поступки. На той час розвинулась навіть проповідь м'якого відношення до "сиріт" (як називали тоді селян), і при цьому продовжували виникати все нові й нові князівства.

Розвиток ремесла. До 150 різних видів виробів з заліза і сталі ремісників Київської Русі виявили на сьогодні археологи. З найбільш відомих видів прикладного та ужиткового мистецтва слов'ян на сьогодні відомі гончарство, вироби з срібла з черню, золоті вироби з перегородчастою емаллю. Існувало біля 60 ремісничих спеціальностей, багато з яких досягай висот досконалості. Так, слов'янські навісні замки вивозилися в багато країн Західної Європи. Високим мистецтвом відзначалися скляні кольорові браслети, поливна кераміка, різьба по кості, широко відома у Західній Європі під назвою "різьби таврів" або "різьби русів", що її особливо хвалив візантійський письменник XII ст. Тцетцес.

В містах були райони, суцільно заселені гончарами, ковалями, кожум'яками, бондарями, срібних і золотих справ майстрами.

Вищі форми культури кінця X—XIII ст. — писемність, громадська думка, релігійна і світська література, живопис, архітектура — були тісно пов'язані з головною культурною подією того часу — прийняттям і розповсюдженням християнства.

Введення писемності і розвиток освіти. Величезним культурним переворотом, що вніс надзвичайно важливі зміни у розвиток культури і дозволив накопичити необхідний досвід, знання, розвивати художнє слово, закріплювати і зберігати словесні твори для потомства і розповсюджувати їх серед широких мас, було введення єдиної писемності. Ще "черти і рези" слов'ян були в X ст., про них згадують арабські мандрівники і географи.

В X ст. з Болгарії монахами братами Кирилом і Мефодієм на Русь були занесені глаголиця і кирилиця. Почався бурхливий розвиток книжкового мистецтва Київської Русі. Християнство, на відміну від поганства, було релігією з високорозвинутою писемністю. Воно володіло власним складом книг, обов'язкових для відправлення різного роду богослужінь, для монастирських читань, що були обов'язковими, для пропаганди християнства, для навчання служителів церкви. Тут були твори історичні, церковно-співацькі, богословські, проповідницькі та інші. Всі вони вимагали не тільки єдиної абетки, а й високорозвинутої письмової системи в цілому.

Вже існувало високе мистецтво перекладу. За Ярослава Мудрого було перекладено "Історію іудейської війни" Іосифа Флавія, римсько-єврейського письменника І ст. н. е., що писав на грецькій мові.

Меценатство в Київській Русі. За прикладом візантійської знаті, яка займалась меценатством, руські князі теж регулярно здійснювали благодійницькі акції, спрямовані на розвиток науки, культури та мистецтва.

Феодали не тільки володіли землями і експлуатували селян. Вони сконцентрували у своїх руках величезні матеріальні засоби і робили можливим здійснення вкрай дорогих заходів — від величезних храмів і княжих хором до розкішно прикрашених рукописів і дорогих ювелірних виробів. Феодали виступали, в основному, як замовники, роботодавці і вимогливі ідеологічні керівники. А виконавцями їх замовлень були ремісники міст і сіл.

Найбільш поширеним на Русі в той час було право "подавання" або "поданнє" на будівництво церкви. Так, широко відома фреска, на якій зображений кн.Ярослав Мудрий з моделлю церкви в руці. В ті часи по всій Європі так зображували донатора (лат.— дарителя, подавця), будівника храму в значенні ктитора (опікуна майна, яке він подарував церкві), чи замовника іншого твору мистецтва. А кн.Ярослав Мудрий був відомим покровителем мистецтва і науки. У цьому випадку, мабуть, можна говорити про те, що меценатство починає набувати формального значення державного заступництва у вигляді заснування бібліотек, шкіл, широкого заохочення в переписуванні книг, літописів тощо.

Якби від Київської Русі до нас не дійшло нічого, крім літопису "Повість минулих літ", то й цього одного твору було б досить, щоб уявити собі високу її культуру. Цей літопис — справжня енциклопедія життя слов'ян ІХ-ХІ ст. Він дав змогу взнати не тільки про історію Київської Русі, але і про її мову, походження писемності, релігії, переконань, про географічні знання, про мистецтво, міжнародні зв'язки тощо.

Справді, ні одна слов'янська країна і жодна країна північно-західної Європи не володіла в XI — початку XII ст. таким блискучим твором з історії своєї батьківщини, яким була "Повість минулих літ". Тільки Візантія та Італія мали історичні твори, складені на основі багатовікових традицій історичної роботи, які перевершували своєю вченістю твори Нестора-літописця.

"Повість минулих літ" була не єдиним історичним твором свого часу. Ще раніше з'явився "Найдавніший Київський літопис" в XI ст., названий так акад. О.О. Шахматовим, потім літопис у Новгороді, літописні записи стали з'являтися на Волині, а далі, в XII ст. — в Переяславі Південному, в Чернігові, Володимирі, Смоленську та багатьох інших містах і князівствах.

Високий розвиток літератури в Київській Русі не повинен нас дивувати, бо він був поєднаний з високим розвитком освіти. Існували різного роду освітні заклади. Про один із них говорить літопис 988 р.

Після хрещення киян кн. Володимир "послав, став брати у знатних людей дітей і віддавати їх на вчення книжне". Судячи з Несторового житія Феодосія Печерського, навіть в такому окраїнному місті, як Курськ, в середині XI ст. було щось на кшталт школи: приблизно десятилітню дитину віддали на навчання вчителю, у якого дитина скоро "вивчила всю граматику". Є підстави вважати, що в третій чверті XI ст. у великих монастирях Києва книжкова освіта підіймалась в церковних рамках до вищого рівня тодішньої європейської науки. Отже, православ'я і книжкова освіта як сутність візантійської культури були перейняті і творчо перероблені на слов'янському грунті.

Храми Київської Русі були не тільки релігійними спорудами. В них приймали іноземних послів. В них "сажали на стол" князів, тобто ставили їх княжити. На хорах береглась казна, бібліотека, працювали переписувачі книжок. В храмі і біля нього збиралося віче з вибраних горожан, а в торгових районах міста і в деяких церквах зберігалися найбільш цінні з товарів, щоб запобігти пожежам і крадіжкам. В Новгороді в храмах збиралися братчини (товариства купців), влаштовувалися гучні банкети, навколо храмів об'єднувалися жителі вулиці чи "кінців" міста. Про напівсвітське-напівцерковне призначення храмів Київської Русі свідчать, зокрема, і світські сюжети сходинкових башт храму св.Софії у Києві. Тут збереглися зображення полювання, змагань на іподромі, скомороших ігр, музик та ін. Виходить, що храми в Київській Русі були важливими громадськими спорудами. Ось чому їх будували не тільки монастирі та єпископи, а інколи і князі, купці, або об'єднання жителів тієї чи іншої частини міста, вулиці.

Від Ярослава Мудрого зберігся до наших днів храм св.Софії, який не має собі аналогів. Про нього без всякого перебільшення сказав руський митрополит Іларіон: "Церковь дівна і славна всем округним станам, яко же іна не обрящется во всем полунощі землєнєм от востока до запада".

Столиця держави Київ вигідно вирізняється серед інших таких же великих міст слов'ян пишністю його парадних в'їздів, величезними багатими площами і торжищами. Як згадують літописи, на Бабиному торжищі в Києві стояли "чєтирє коня мєдяни" (мідна квадрига коней), привезені кн, Володимиром з Корсуня, і два античних алтарі. За свідченням середньовічного німецького хроніста Титмара Мерзебурзького, в Києві на початку XI ст. було більш ніж 400 церков і 8 торжищ.

Про широкі культурні зв'язки Київської Русі XI—XII ст. ми можемо довідатися з побічних даних. Французький середньовічний епос часто згадує "прекрасну Русь" — її коней, її красунь, вироби ремесла і чудові кольчуги, які у нас робили вже в IX ст., тоді як в Західній Європі їх почали виробляти тільки в XII ст. Кольчуги русів були предметом широкого експорту і користувалися широким попитом у Європі.

Про Русь як казкову і могутню країну говорять і скандінавські саги. Монах Теофіл, що жив в XI—XII ст., у своєму трактаті "Про різні ремесла" ставить Київську Русь за розвитком ремесел на друге місце безпосередньо після найбільш культурної країни тодішньої Європи — Візантії — і попереду таких країн, як Німеччина та Італія.

Багато про що нам говорять і династичні зв'язки князів. Сестра Ярослава Мудрого була одружена з польським королем Казиміром, а сестра Казиміра була жінкою сина Ярослава. Другий син Ярослава був одружений з сестрою трірського єпископа Бухардта. Два інших сина Ярослава були одружені — один з дочкою Леопольда, графа Штаденського, а другий — з дочкою саксонського маркграфа Отгона. Дочка Ярослава Анна була одружена з королем Франції Генріхом І. Після смерті чоловіка вона одружилась з графом де Кресі, а після смерті графа жила у свого сина — французького короля Філіпа — і один час правила Францією. З іменем Анни у Франції пов'язано чимало культурних починань. Друга дочка Ярослава — Єлизавета — була одружена з знаменитим вікінгом Гаральдом Сміливим — у майбутьному королем Норвегії. Слава про його воєнні походи гриміла по всій Європі. Загинув він в Англії.

Гаральд був, як личить лицареві, поетом, і коли вперто й довго домагався руки й серця Єлизавети, то склав на її честь пісню. Кожна з 16 строф пісні, що розповідала, правда, про подвиги Гаральда, закінчувалася словами: "Тільки руська діва з золотою гривною зневажає мною". На фресках св. Софії у Києві ще й досі Єлизавету можна взнати серед інших дочок Ярослава по цій самій золотій гривні на шиї.

Династичні зв'язки князів Київської Русі з багатьма найбільш знатними і можновладними володарями Європи збереглися і після Ярослава. Внучка Ярослава — Євпраксія Всеволодівна була одружена з германським імператором Генріхом IV. Дочка київського князя Святополка — Предслава стала дружиною угорського королевича, а угорський король Коломан був одружений з дочкою Володимира Мономаха — Євфимією. Сам Володимир Мономах за дружину взяв собі дочку останнього англосаксонського короля Гаральда, розбитого Вільгельмом Завойовником в знаменитій битві при Гастінгсі.

Син Мономаха — Мстислав носив друге ім'я, англосаксонське -

Гаральд на честь свого діда, трагічна доля якого нагадувала і Мономаху, і Мстиславу Великому про необхідність спільного опору ворогам Київської Русі.

Широкі династичні зв'язки Русі збереглися і в XII ст. з Візантією, Угорщиною, Північним Кавказом.

Київ бачив посольства Візантії і Германії, Польщі і Угорщини, римського папи і держав Сходу. Купці русів постійно з'являлися в Константинополі, в Кракові, в Празі. В Регенсбурзі — найважливішому центрі торгівлі Німеччини з Руссю, існувала навіть особлива корпорація купців — "русаріїв", тобто тих, хто торгував з Києвом.

Ось чому київський митрополит Іларіон у своїй знаменитій проповіді "Слово о законе і благодаті", реченій ним в храмі св. Софії у присутності Ярослава Мудрого і його оточення, міг сказати про Русь, що вона "ведома і слишіма у всех концах землі", а київський літописець в кінці XI ст., втішаючи своїх сучасників, що пережили страшний половецький набіг, записав: "Та ніхто не посміє сказати, що ми ненавидимі Богом. Бо кого, як не нас, так любить Бог... кого так підніс? Нікого!".

Джерела та література

Літопис Руський.— К.,1989 Лев Диакон. История.— М.,1988.

Брайчевський М.Ю. Утвердження християнства на Русі.— К.,1989,

Висоцький С. Княгиня Ольга і Анна Ярославна — славні жінки Київської Русі.— К.,1991.

Гумилев Л.Н. Древняя Русь и Великая степь.—М.,І989.

Костомаров Н.И. Киевский князь Ярослав Владимирович.-В кн.: Костомаров Н.И. Исторические произведения. Автобиография.— К.,1990.

Котляр М.Ф., Смолій В.А. Історія в життєписах.-К.,1994. Пастернак Я. Пояснення тризуба.— Ужгород, 1934. Пріцак Омелян. Походження Русі.— Хроніка 2000. Наш край. Вип.1-6.—К., 1992-1993.

Толочко П. Древний Киев.— К., 1983.

Чмихов М.О. Давня культура. Навчальний посібник.— К.,1994. Юшков СВ. Общественно-политический строй и право Киевского государства.— М., 1949.