Зовнішня політика України: навчальний посібник

Саме виникнення козацтва безпосередньо пов'язане з протистоянням кочовому та мусульманському світові, уособленням якого були татарські орди Криму та Північного Причорномор'я, а також їхній сюзерен — Османська імперія. Кримське ханство як незалежна держава виникло 1449 р. в час правління Хаджі- Гірея Ангела (Мелека), хоча досить швидко потрапило у васальну залежність від Османської імперії (1475 р.). Однак кримські татари виявилися не єдиними сусідами козаків на півдні — в середині XVI ст. в українських степах з'явилися ногайські татари ^*24 — племена, що належали до кипчацької мовної групи (на відміну від кримських татар, які представляли огузьку мовну групу).

*24: {Етнонім походить від імені золотоординського темника Ногая, котрий жив наприкінці ХІП ст.}

Ногайська орда сформувалася з розпадом Золотої орди в північній частині Центральної Азії та в середині XV ст. и володіння розширилися до Приазов'я. В 1549 р. від Великої Ногайської орди на заході відокремилася Мала Ногайська орда, що за десятиліття перемістилася до Дністра. Згодом це утворення розпалося на дрібніші орди — Буджацьку (інакше — Білго- родську або Добрудзьку), Джамбуйлуцьку, Єдичкульську (Джедишкульську) та Єдисанську (Джедисанську), які прийнято називати збірною назвою "ногайські орди". Паралельно існували менш стабільні та радше ситуативні утворення — Очаківська, Азовська та Перекопська орди (хоча часто Очаківську орду ототожнюють з Єдисанською, а Перекопську — з Джамбуйлуцькою).

Єдисанська орда була найчисельнішою, а бєлгородські татари характеризувалися великою агресивністю і одночасно більшою осілістю порівняно з іншими ногайськими ордами, хоча взагалі усі "ногайці" були класичними кочівниками порівняно з відносно осілими кримськими татарами півострова. Тому "ногайські орди" були надзвичайно активними в нападах на сусідні землі і їх інколи звинувачують у нещастях землеробського населення України (це, зрештою, досить вигідно з погляду "політкоректності", адже ногайські татари, на відміну від кримських, практично не збереглися на українській території). Ногайські орди визнавали зверхність як Криму, так і Туреччини, однак західні орди — Білгородська та Єдисанська — віддавали перевагу прямій підпорядкованості султану, що спричинило протистояння з кримськими ханами. Крім татарських кочовищ, у Північному Причорномор'ї існувала низка власне турецьких фортець — Очаків (інші назви — Езі, Джанкермен, Каракермен, Ачі-Кале, Ача-Кьой, колишній Дашев) і Кінбурн (Кильбурун) біля Дніпровського лиману, Бендери (Тегиня, Тягин) і Аккерман (Білгород) на Дністрі, Кілія та Ізмаїл на Дунаї, Ісламкермен (Аслам-Городок) на Таванській переправі. Біля останнього наприкінці XVI і в першій половині XVII ст. було добудовано ще три фортеці — Казикермен, Мустридкремен та Мюбареккермен, що мало сформувати оборонну систему з чотирьох міст, які мали перекривати доступ козакам до моря.

Прийнято вважати, що у перші роки існування незалежного Кримського ханату татари поводилися досить стримано щодо українських земель, і лише після переходу під турецьку зверхність, Крим розпочав агресивну політику на північному напрямку — адже перший великий напад татар на Київ відбувся 1482 р. (однак відомо, що менш значні набіги відбувалися і раніше). Туреччина була зацікавлена в прибутках від работоргівлі та доклалася до загарбницьких наскоків татар, але крім того, в Криму існувала тривала місцева традиція торгівлі живим товаром уже в часи генуезького панування. Работоргівля була важливою складовою економіки півострова, що впливало безпосередньо на татарську зовнішню політику, і в цій галузі ногайські татари тісно та злагоджено співпрацювали з кримськими.

Не видається випадковістю поява козацтва вже через кілька років після перших значних нападів татар на українські землі. В першій половині XVI ст. козаки діяли майже в межах "держзамовлення" — литовсько-польського чи московського урядів. У другій половині XVI ст. спостерігається вироблення власної позиції козацтва щодо татарського чинника. З початку 1576 р. напади козаків і турків стають майже безперервними. Дійшло до того, що комендант Ісламкермену повідомляв ханові, що всі татари повтікали в Крим за Перекоп. Тоді ж відбулася інша знаменна подія — татари, побоюючись нападу козаків, уперше відмовилися від походу на Литву. Але це не відвернуло козацького наступу, і того ж 1576 року був здобутий і вщент зруйнований Ісламкермен (при цьому загинув козацький ватажок Богдан Ружинський). Невдовзі спустошень від козаків зазнали передмістя Тягині та Очакова.

Упродовж Псковської війни козаки не переставали втручатися у татарські справи. Під час боротьби хана Мехмеда II проти свого брата Алп-Гірея, на бік останнього перейшли також інші брати Мехмеда — Алі та Селямет, які, однак, були змушені переховуватися в українському степу. Обидва брати були впіймані 1581р. на Дніпрі козаками Яна Оришовського та віддані в розпорядження Стефана Баторія. Під час облоги Пскова до королівського табору прибув турецький посол, який вимагав видачі ханських братів, але король відмовився це зробити, відклавши питання до завершення кампанії, правда, забігаючи наперед, запропонував посадити котрогось із цих братів на ханство. С. Баторій вважав за потрібне використати таку ситуацію для того, щоб назавжди вирішити питання, але натрапив на недалекоглядність свого оточення і нагода була втрачена.

З поверненням козаків із Псковської кампанії їхня діяльність на півдні активізувалася — особливо 1583 р. Ще в січні козаки на московській території розгромили татарське посольство, яке поверталося з Москви — було вбито посла та кількох його супутників, забрано царські "упоминки", а принагідно були пограбовані й турецькі купці, котрі супроводжували посольство. Справа була скандальною, і хан погрожував Польщі війною. Турки зі свого боку вимагали відшкодувати збитки своїх купців і погоджувалися надати підтримку ханові. Однак виявилося, що король готовий до опору, а татари неготові до наступу, тож після гучних заяв протистояння припинилося. Згодом трапилася одна з найгучніших справ того часу — козацький напад на турецькі фортеці на Дністрі влітку 1583 р. Ця подія була пов'язана з молдавською аферою Самій л а Зборов- ського — козацького ватажка (став ним випадково), кальвініста і представника могутнього шляхетського роду, який ворогував із канцлером Яном Замойським. С. Зборовський з козаками вирушив на Молдавію, але, не дійшовши до неї, військо повернуло на Бендери, зруйнувало там не лише місто, а й замок, знищило поселення на лівому березі Дністра — Ягорлик та Паркани (Паркань) — а формального погляду, турки неправомірно їх збудували на польській території. Вони у відповідь почали готувати каральний похід, і цього разу без жодних гучних заяв, що особливо насторожило поляків. Урешті королю вдалося організувати переговори, які відбувалися довго і важко — під час них турки звинуватили польського короля у підтримці козацьких акцій, на що були досить переконливі докази. Польський уряд усіляко відрікався від сприяння козакам і обіцяв, що винні будуть покарані.

Згодом войовничий запал турків зменшився з огляду на потребу війни з Персією та конфлікт із Кримом. У Кам'янці на Поділлі відбулася показова страта кількох випадкових козаків у присутності спеціально для цього визначеного чауша Мустафи. Одного з козацьких начальників (до речі, поставлених польським урядом) — Янчі Бегера — не було покарано — він подався під захист папського нунція кардинала Альбер- то Болоньєтті, котрий захищав його перед королем (згодом секретар кардинала Болоньєтті Кароль Гамберіні провів таємні переговори з козацьким ватажком Яном Оришовським про участь козацтва у загальноєвропейській боротьбі проти турків). Натомість Самійло Зборовський таки був страчений у Кракові в травні 1684 р., але вже через підозру у змові проти С. Баторія.

У 1685 р. козаки продовжили напади на татарські улуси, суть яких, щоправда, полягала в викраденні худоби (але варто пам'ятати, що в степових умовах така акція мала значно більше значення, ніж це може видатися сучасній людині). Однак досить швидко політика козацтва щодо Криму змінилася — козацький ватажок Ян Оришовський (з паралельним попередженням коронного гетьмана про свої наміри) вислав невелике посольство з чотирьох осіб до кримського хана Саадат-Гірея з пропозицією жити в мирі і запропонував ханові козацьку службу за гроші проти будь-якого володаря (за винятком польського короля). Це відбувалося на тлі протистояння хана Саадат-Гірея і Туреччини, яка намагалася поставити в Криму свого претендента — Іслам-Гірея. Однак міжнародна кон'юнктура склалася не на користь козацько-татарського союзу — Са- адат-Гірей був розбитий на р. Індол турецьким військом і мусив утекти з Криму.

Невдовзі козаки продовжили свої походи проти татар у межах домовленостей з Московісю, а татари на чолі з Іслам-Гіреєм 1586 р. пішли походом на Україну. Під час цього походу їх зупинили козацькі загони гетьмана Богдана Микошинського та вперше в історії велика татарська орда мусила повернути назад під тиском козацтва.

У грудні 1586 р. після смерті Стефана Баторія козаки почали поводитися ще впевненіше — їхній ватажок Ян Оришовсь- кий прибув 1587 р. на конвокаційний сейм з вимогами платні за службу. Відомо, що гетьман на сеймі був одягнутий "по- грецьки", а під час читання його петиції сів на землю "по-ту- рецьки". Козацька впевненість у межах держави доповнилася на міжнародному рівні розгортанням ще активнішого натиску на мусульманський південь. Наприкінці 80-х років XVI ст. козаки пограбували і спалили Очаків, спробували (невдало) посадити свого претендента в Молдавії, вчинили на чолі зі Захаром Кулагою похід під Козлов (Євпаторію), де здобули кілька турецьких кораблів, напали на Білгород та Азов, причому в останньому випадку козаки вдалися до ворожої практики, яку, зрештою, самі засуджували, — почали захоплювати в полон невільників.

Такі дії козацтва спричинили обурення при султанському дворі — турки почали готуватися до війни, а султан вимагав від польського уряду повного знищення козаків, скасування польських прикордонних замків і відбудови зруйнованих турецьких фортець та сплати контрибуції. Однак кримський хан самостійно і поспішно виступив перед масштабним турецьким наступом, що врятувало справу для Речі Посполитої — татари були розбиті на р. Кам'янці та при переправі через Дністер. Турецьке ж військо мусило повернутися за Дунай і розпочати переговори з польською стороною. Так, в атмосфері страху перед війною з Туреччиною відбувався 1590 р. польський сейм. Коронний гетьман Ян Замойський навколішки благав сейм серйозно замислитися над турецькою загрозою. Польський уряд повинен був вирішити, що робити з козаками — покарати їх (тим паче, що до міжнародних проблем додалися внутрішні — цими роками козаки все частіше почали нападати на шляхетські маєтки). В умовах зовнішньої загрози сейм вирішив пробачити козакам старі провини, підтвердити "вольності", продовжити набір козаків на державну службу (спочатку планували 20 тис. осіб, але в кінцевому варіанті виявилося лише 3 тис. осіб) і навіть надати шляхетські маєтки найвизначнішим козакам. Передбачалося, що реєстрові козаки матимуть "пашпорт" від свого сотника, а решта повинні розійтися по домівках. План був цілком нереалістичний і розширення козацьких прав на словах, за затримання та нестачі коштів у реальному житті лише спричинило в майбутньому козацькі повстання і конфлікти з урядом.

Тим часом конфліктна ситуація, яка виникла між Туреччиною та Польщею, привернула увагу інших європейських держав. Австрія, Іспанія та Папський престол вирішили підтримати Річ Посполиту у війні проти Туреччини. Але проти такого конфлікту виступила Англія та її посол у Стамбулі зумів переконати султана примиритися з Польщею. Однак з цих заходів козацтво таки отримало певну користь — про нього стало відомо далеко за межами Центрально-Східної Європи.

Початок XVII ст., особливо його перша чверть, відзначилися зростанням активності козацьких морських походів. У 1606 р. козаки кілька разів нападали на турецькі міста на чорноморському узбережжі, ходили на Кілію та Віл город, далі на Варну, де перебили багатьох мешканців та забрали багату здобич. Восени 1608 р. козаки "хитрістю" взяли Перекоп і спалили його. В 1609 р. козацькі війська атакували придунайські міста та Віл город на Дністрі.

Після 1612 р., коли основні бойові дії проти Московії завершилися, козаки змогли розгорнути активну діяльність на півдні. Період між 1613—1620 рр. став добою морських походів на Туреччину та підлеглі їй землі. В 1614 р. козаки вдалися до безпрецедентного кроку — вирушили на Туреччину навпростець через Чорне море й увірвалися до Трапезунду та знищили його околиці. Для місцевих мешканців це було чималою несподіванкою, оскільки на них уже давно ніхто не нападав. Далі козаки пішли на Синоп, який мав назву "місто коханців", зруйнували тамтешній замок, знищили турецький арсенал і спалили багато галер. Стамбул був шокований таким перебігом подій, розгніваний султан хотів навіть повісити великого візира Ахмет-башу, але обмежився лише його побиттям. Річ Посполита прожила другу половину 1614 р. в страху перед війною з турками і спробувала приборкати козаків — спеціальна комісія Януша Острозького видала ординацію, котра урізала їхні права.

Але тоді козаки не надто зважали на такі постанови і навесні 1615 р. здійснили новий великий морський похід (на 80 чайках) — на околиці Стамбула. Ця подія виявилася не менш знаковою, ніж похід навпростець через море попереднього року. Турки вислали за козаками погоню, але наздогнали їх лише біля гирла Дунаю, де козаки їх і розбили, до полону потрапив турецький адмірал (там і помер). Під час бою козаки захопили кілька турецьких галер, пригнали їх до Очакова і показово спалили на очах у турецької залоги міста. Це переповнило чашу терпіння турків, і 1616 р. на Україну вирушив турецький флот на чолі з Алі-башею, але його вщент розбили козаки під проводом Петра Сагайдачного, після чого пішли походом на Кафу, спалили місто і випустили багато невільників. Але козаки вирішили, що на один рік цього буде замало і невдовзі вирушили на Самсун (на Схід від Синопу), але через погодні умови опинилися під Трапезундом і знову здобули та пограбували місто. Каральна експедиція Ібрагім-баші не зловила козаків під Очаковом під час повернення додому, оскільки вони пішли в обхід через Азовське море. Так, кілька років поспіль козаки практично безкарно "шарпали" турецькі землі і Стамбул безсильно за цим спостерігав. Урешті Туреччина спромоглася організувати новий похід на Річ Посполиту під командуванням Іскандер-баші. Але королевич Владсилав зміг стримати над Дністром турецьке військо й укласти у вересні 1617 р. трактат під Яругою, за яким польський уряд зобов'язувався не допускати до нових морських походів і взагалі знищити козацтво. Однак не могло бути й мови, щоб останній пункт було введено в життя, оскільки уряд не міг собі дозволити надміру тиснути на козаків. Від останніх лише вимагали спалити човни в обмін на грошову компенсацію та зменшити кількість реєстрових козаків і не приймати до себе випадкових авантюрних людей (так звана Вільшанська угода 1617 р.). Козаччина сподівалася на те, що ці рішення так чи інакше не будуть реалізовані з огляду на нові московські плани польського уряду. І вже невдовзі після трактату під Яругою козаки знову вчинили морський похід, під час якого було розгромлено турецький флот і вбито його адмірала.

В умовах наближення польсько-турецької війни 1620 р. відбувся похід козаків прямо на Стамбул, при чому страх перед козаками був настільки великий, що турецьких моряків киями зганяли на галери, якими планували йти проти козаків. Турецьке військо не змогло нічого вдіяти і козацтво рушило далі на Варну, котру спалило дощенту. Французький посол у Стамбулі повідомляв, що козаки "бушували" по всьому морю, як і де хотіли. Це змусило турків пришвидшити військові приготування і розпочати війну проти Речі Посполитої, в якій козаки добре відзначилися у битві під Хотином. Після турець- ко-польського перемир'я козакам знову було заборонено ходити морем на турецькі землі. Але уряд не виплачував обіцяних грошей, а козакам треба було з чогось жити. Тоді козаки таки організували 1622 р. новий похід на Туреччину, але виходили не Дніпром, а Доном, щоб не компрометувати польського уряду. В липні 30 козацьких чайок наблизилися до Стамбула, але обмежилися лише руйнуванням Анатолійського побережжя. Французький посол повідомляв, що "поголос про чотири козацькі чайки на Чорному морі лякає турків більше, ніж чума в Мореї або Берберії — так налякані вони з цього боку".

Навесні 1623 р. відбувся черговий похід козаків на море — з огляду на неприхильне ставлення сейму до козацтва, хотинські подвиги яких були швидко забуті владою, козаки вважали, що мають право тепер діяти на власний розсуд і навіть погрожували підняти повстання. Стамбул і цього разу був безборонний, оскільки турецький флот стояв у Кафі. Наприкінці літа козаки знову вибралися на турецькі землі, а крім того, М. Дорошенко здійснив похід на Перекоп як помсту за напад ногайських орд на чолі з мурзою Кантеміром на Покуття.

Того ж 1623 р. в Кримському ханстві відбулися зміни — ханом став Мехмед III Гірей, котрий прославився тим, що давніше зі своїм братом Шагін-Гіреєм створив розбійницьку державку в околицях Білгорода і поводився незалежно як щодо Криму, так і щодо Туреччини. Згодом султан вибачив братів, і завдяки сприянню візира дозволив Мехмеду стати ханом, а Шагінові — калгою. Відтоді спостерігається зближення між татарами та козаками. Річ у тім, що новий хан швидко забув ласку султана і почав провадити незалежну від Стамбула політику. Султан неодноразово надсилав братам фермани (письмові накази), щоб ті приборкали козацтво, яке докучало туркам своїми нападами, але Мехмед уперто ігнорував такі розпорядження і взагалі не відповідав султану. Також брати відмовилися будувати на нижньому Дніпрі укріплення проти козаків. До всіх звинувачень проти Мехмеда і Шагіна долучилися чутки про те, що брати буцімто готуються до походу проти Туреччини, хочуть узяти Адріанополь і навіть претендують на султанський престол.

Тоді турецький уряд вирішив посадити на ханстві Джанібек- Гірея. Хани-брати звернулися по допомогу до козаків. Останні в інтересах хана здійснили похід на Кафу (хоча перед польським урядом потім виправдовувалися, що їх випадково занесло хвилями до Криму і калга Шагін їм запропонував стати до нього на службу, на що вони, будучи у скрутному становищі, й погодилися). Після цього походу Шагін відправив їх із почестями на Запоріжжя, дозволивши взяти з собою християнських невільників.

Улітку 1624 р. султан відправив до Кафи турецький флот під проводом капудана Реджеб-баші ^*25 для приборкання бунтівних братів. При цьому Стамбул залишився безборонний і цим скористалися козаки, котрі на початку липня безперешкодно з'явилися в Босфорі і спалили околиці турецької столиці — Бу- юк-дере, Єнік-кой (європейський бік) і Стенію (азійське узбережжя), після чого спокійно, з награбованим майном, відпливли додому. Невеличкий флот, який був відправлений навздогін, навіть не наважився напасти на козаків, бо його командир Халіль-баша побоювався, що якщо ще ці рештки козаки розіб'ють, то можуть вдарити й на сам Стамбул.

*25: { Капудан-баша (інакше — капітан-паша) — командувач військово-морським флотом Османської імперії.}

Через два тижні козаки повторили похід на околиці Стамбула, три дні пробули на берегах Босфору, спалили Фарос та кілька сіл і погрожували напасти на арсенал. Така ситуація заохотила козаків до третього походу, котрий відбувся вже в серпні 1624 р. Чим цей похід завершився, невідомо, однак нечуваним був сам факт триразового походу на столицю Османської імперії впродовж двох місяців. Козаки як союзники Криму себе повністю виправдали — турецький диван (державна рада) відправив посланців до капудан-баші, щоб той повертався терміново з Криму до Стамбула. Похід Реджеб-баші виявився невдалим, бо його зустріло могутнє татарсько-козаць- ке військо. Коли турецький ставленик Джанібек-Гірей відступив до Кафи, то козаки з татарами здобули й її. Тому Реджеб- баші був змушений змиритися з перемогою Мехмед-Гірея і підтвердити визнання його кримським ханом.

Шагін-Гірей, який відігравав роль, фактично рівнозначну братові-хану, написав листа до польського короля, в якому заохочував до спільної боротьби проти Туреччини. Просив допомогти оловом і порохом, які раніше татари закуповували в турків, а також, щоб король дозволив козакам узяти участь в антитурецькій боротьбі — татари потребували могутнього рушничного війська, котре могло б успішно протистояти яничарам, що теж користувалися рушницями. Крім того, обіцяв повернути старий кордон між татарами і Річчю Посполитою (на відтинку Дніпро — Дон), віддати полякам Білгород, Тяги- ню і Кілію, забрати на кримський бік білгородську орду (яка найдужче докучала полякам і українцям). Польський уряд вагався — з одного боку, не хотів розривати мирних відносин з Туреччиною, з іншого — не бажав втратити нагоду порозумітися з Кримом.

У грудні 1624 р. Шагін уклав угоду з козаками, в якій обіцяв (присягаючи Аллахові і Магометові) утримуватися від кривд стосовно козаків і вимагав того ж від них, а також обіцяв допомагати проти їхніх ворогів (а козаки йому навзаєм). Це був перший відомий трактат Орди з Запорожжям, фактично мілітарний союз, угода про ненапад та взаємодопомогу.

Подальший розвиток протистояння козаків і татар проти турків збагатився появою авантюриста і претендента на султанський престол Олександра Яхії. За його власною версією, він був сином покійного султана МехмедаПІ (1595—1603) і внуком султана МурадаПІ (1546—1595). Його мати буцімто

була грекинею з імператорського роду Комненів, яка потай сповідувала християнство. Коли Мехемед вирушив у Стамбул, щоб стати султаном, вона нібито втекла з гарему і забрала Яхію в Македонію, де й хрестила на православ'я під іменем Олександра. Коли він мав 15 років, мати вислала його на двір імператора Рудольфа II. Відтоді він розпочав свої блукання, відрекомендовуючись законним спадкоємцем султанського престолу і шукав опіки у ворогів Туреччини. У Відні він зустрівся з лісовчиками (які там перебували на службі в імператора Фердинанда), котрі порадили звернутися до запорожців. Один із лісовчиків — князь Масальський — узявся бути посередником і звів Яхію з Іовом Борецьким.

Власне Яхія, цей "Олександр Отоманус", як його називали, мав зруйнувати турецьку імперію й очолити нове грецьке царство. Попри всю фантастичність постаті, митрополиту Іову сподобалася ідея антитурецької коаліції козаків, Московії, Криму та різних європейських володарів. Яхія перебував у жовтні тиждень при Іову в митрополичому монастирі св. Михайла, а далі був висланий зі священиком Филипом до Крилова, звідти — на Запорожжя. Козаки виявили готовність підтримати Яхію і домовилися, що з ним на війну піде 18 тис. осіб (до яких обіцяло приєднатися ще й донське козацтво), а він платитиме їм щомісяця гроші, які мали надійти з Флоренції. Крім того, організували йому на Запорожжі зустріч з Шагін-Гіреєм. Однак Яхія на зближення з калгою йшов неохоче і відмовився з ним їхати, оскільки побоювався, що Шагін видасть його за добру платню туркам, тому побачення відбулося з різних берегів Дніпра. Але, попри все, Шагін із братом погодилися допомагати Яхії.

Козаки планували, що події розвиватимуться таким чином: спочатку мав відбутися похід Шагін-Гірея на білгородського мурзу Кантеміра, після чого козаки мали поставити на молдавському господарстві свою людину (нібито сина Єремії Могили); далі на Туреччину мав вирушити Яхія з козаками (але козаки зволікали, чекаючи на гроші з Флоренції). Крім того, було відправлено посольство до Москви, сподіваючись, що цар підтримає антитурецьку боротьбу.

Але справи склалися інакше, ніж сподівалися союзники. По-перше, Кантемір розбив Шагіна під Бабадагом; по-друге,

з Флоренції не надходили обіцяні кошти; по-третє, з Москви посольство повернулося без жодних позитивних результатів. Похід на Туреччину спричинив велику експедицію на 300 чайках. Коли королівський посланець намагався стримати запорожців від цього походу, вони йому відповіли відомою фразою: "Знаємо, що король помирився з цісарем турецьким, але ми — ні!". Врешті козаки організували від весни до осені 1626 р. три морських походи — всі не надто вдалі для самих козаків, але водночас і руйнівні для турків. Принаймні вдалося зруйнувати кількасот поселень поблизу Трапезунду та спалити Кілію.

Різка відповідь королівському посланцю, впевнена поведінка запорожців і загроза розсварити Польщу з Туреччиною, — усе це змушувало польський уряд ужити рішучих заходів для приборкання козаччини. Час, правда, для цього був не найкращий — позиції козацтва суттєво зміцнилися з укладенням союзу з Кримом. Але перспектива нової війни зі Швецією змусила Польщу поспішати з наведенням "ладу" на українських землях. Польний гетьман Станіслав Конєцпольський задався ціллю розбити козацько-татарський союз, і це йому вдалося — Крим був задобрений сплатою данини за два роки і, як наслідок, татари не надали очікуваної допомоги. Це відбувалося на фоні примирення Криму та Туреччини — 1626 р. хан Мехмед ПІ навіть сам запропонував новому султану Мураду IV відбудувати фортеці по обох боках Дніпра, з метою стримати козаків від морських походів. Відтак, запорожцям доводилося самотужки, не розраховуючи на татарську допомогу боротися проти поляків.

Натомість примирення поляків з татарами стало для перших неприємною несподіванкою — в лютому 1626 р. орда під проводом самого хана Мехмеда III раптово вдерлася на Поділля, а далі на Галичину і Белжчину. Цікаво, що брат хана Шагін вирішив вдати зі себе польського союзника і відправив до С. Конєцпольського ферман, яким султан наказував ханові напасти на Польщу. Поляки були спантеличені і вже не знали, чого чекати з півдня. Принаймні, польський уряд усіма способами намагався уникнути конфлікту з Туреччиною і стримати козаків від чергового морського походу. Французький посол у Стамбулі пояснював татарський похід інтригами іспанських та австрійських агентів, які хотіли спровокувати напад козаків на Стамбул, а відтак — відволікти увагу Туреччини на північ. Можливо, також, що самі турки прагнули так розсварити татар з Польщею. У Стамбулі почали боятися карального козацького нападу у відповідь — виникли фантастичні чутки про підготовку походу на 700 чи навіть на 1000 чайок, згадували пророцтва, що Османську імперію зруйнують люди з Півночі тощо.

Козацький гетьман Михайло Дорошенко намагався уникнути конфлікту з урядом і погодився стримати запорожців від нового морського походу. Проте частина козаків таки вирушила на море, але похід був невдалим — половина чайок потрапила до турків, а решта, під проводом козака Миська, опинилася біля гирла річки Ріоні (неподалік міста Поті в Менгрелії, Грузія), однак і там були розбиті турками. Крім того, та частина українських козаків, яка діяла спільно з донськими, напала на Трапезунд під командуванням Олекси Шафрана (колишнього каторжника в Кафі і майбутнього засланця в Сибір). Загалом, ці морські походи не мали вже такого ефекту, як кілька років перед тим.

Навесні 1628 p. М. Дорошенко, довідавшись, що урядові кола не заперечували б, якби козаки зруйнували відбудований татарами 1626 р. Ісламкермен і не допустили спорудження нових фортець, вирушив на Запорожжя. Акція вдалася, і козаки без особливих клопотів здобули замок. Це спричинило хвилю піднесення серед козаків, і вони вибралися на море.

Поряд з цими подіями, у скрутному становищі опинилися колишні союзники запорожців — брати Мехмед і Шагін Гіреї, проти правління котрих повстали кримські мурзи, а турки знову вирішили поставити ханом Джанібека. Шагін вдруге вдався по допомогу до козаків, і М. Дорошенко погодився на заклик, правда, без відома короля. Ця допомога дорого обійшлася для козацтва — під час походу вони втратили самого М. Дорошенка та давнішого гетьмана Олифера Голуба і близько тисячі осіб війська. Однак їхніми зусиллями був врятований Шагін, до котрого почали повертатися мурзи. Калга переконував запорожців іти далі — на Кафу, де переховувався його старий ворог — Кантемір, і хоча вони відмовлялися через значні втрати, Шагінові вдалося спокусити їх грішми. Похід козацько-татарського війська змусив Кантеміра втекти з Кафи, але самого міста союзникам здобути не вдалося — на заваді раптово став сам Мехмед III, побоюючись остаточно зіпсувати відносини зі Стамбулом. Крім того, дійшла звістка, що наближається велика турецька ескадра з Джанібеком, а сушею на допомогу Кантемірові йшли баші Гусейн і Кенан. Тоді Мехмед III покинув свого брата Шагіна з козаками і втік до Бахчисараю. Останнім нічого не залишалося як відступати. Таким чином, козаки зі Шагіном без великих втрат відійшли на Запорожжя, привізши зі собою польські гармати, відібрані в коронного війська Кантеміром ще під Цецорою.

Козаки запитували коронного стражника Стефана Хмелець- кого, що далі робити зі Шагін-Гіреєм. Стражник уважав за потрібне використати кримські події з користю для Речі Посполитої, це ж радили королю і багато авторитетних політиків, а також молдавський господар. Однак польський уряд вирішив обмежитися лише усною підтримкою такої ідеї, і жодних письмових рекомендацій не давав ані запорожцям, ані опальним братам Гіреям. Шагін і Мехмед обіцяли козакам дати у володіння "Ногайську державу" та кожному козаку по 10 червоних золотих і кожуху, пильнувати українські та польські землі від татарських нападів тощо. На козацькій раді хан Мехмед і Шагін склали присягу щодо цих обіцянок.

Шсля цього козаки здійснили кілька походів на Крим з метою повернути владу Шагінові та Мехмедові. Але між запорожцями не було єдності і походи не були добре продумані, що стало причиною воєнних невдач. Під час весняного походу 1629 р. козаки запідозрили Мехмед-Гірея у зраді і вбили. Це, однак, не зіпсувало відносин із Шагіном, з яким вони далі залишилися союзниками. Згодом Шагін кудись зник і через певний час стало відомо, що турки ув'язнили його на о. Родос. За однією версією Шагін там і помер, а за іншою — поселився на Січі і став козаком під іменем Шах-Гірей, котрий, як кор- сунський полковник, брав участь у повстанні Богдана Хмельницького.

Наступного 1630 р. козаки, облишивши на певний час татарські справи, продовжили звичні морські походи на турецькі землі — нападали на Ізмаїл, Кілію, Мідію (Кийїкьой, сучасна Мідьє), Балічку (поблизу Варни), Сізеболі (тепер — Созопол). І це все відбувалося одночасно із так званою переяславською кампанією — боротьбою козаків під проводом Тараса Федоровича і Антона Бута проти наступу польського війська. Подальші заходи польського уряду щодо стримування козаків від морських виправ не давали результатів — уже 1632 р. вони здійснили експедицію на Синоп.

Але вже з середини 30-х років козацтво повернулося до участі в військово-політичному житті Кримського ханства. У 1635 р. демократичний та освічений хан Джанібек-Гірей виявився надто пасивним щодо виконання султанських розпоряджень і був відправлений на заслання на о. Родос. Його наступником став Інаєт-Гірей, однак із новим ханом Туреччина отримала ще більші клопоти, оскільки він виявився до певної міри продовжувачем незалежницької політики Мехмеда III Гірея. Інає- тові не подобалася поведінка Кантеміра, котрий стояв на чолі буджацьких татар — цей мурза не визнавав зверхності кримського хана, а підпорядковувався безпосередньо султанові. На ґрунті ворожнечі з Кантеміром, хан розраховував на порозуміння з польським урядом і козаками, оскільки саме буджацькі татари найбільше докучали українським землям. Крім того, Інаєт не поспішав брати участь у перських кампаніях Стамбула і взагалі провадив незалежну від Туреччини політику.

Восени 1635 р. Інаєт спробував налагодити стосунки з козаками, але старшина, котра намагалася залишатися лояльною до польського уряду, не пішла на допомогу ханові, а лише обмежилася запитом до уряду щодо того, як поводитися в такій ситуації. Ідея сподобалася С. Конєцпольському, котрий прагнув, аби Польща відкрито взяла Крим під свою протекцію і, об'єднавшись з Молдавією, Валахією та Семигороддям, розпочала війну проти Туреччини, котра була зайнята війною з персами. Однак ні шляхта, ні навіть войовничий король Владислав не виявили готовності до реалізації такого амбітного плану. Уряд вирішив діяти перевіреним способом — таємно дозволити козакам взяти участь у внутрішньотатарській боротьбі, але не виявляти жодної офіційної участі у цій справі.

Тому хан запросив до спілки певну кількість козаків, і в січні 1637 р. напав з ними на татар Кантеміра. Татарські політики, бачачи перевагу Інаєта, почали відступатися від Кантеміра, тому останній з двором та синами вирушив до Туреччини. Інаєт взяв в облогу Білгород, Кілію, згодом Кафу, і скрізь вимагав видавати прихильників Кантеміра. Після успішного придушення опозиції та зміцнення свого становища, Інаєт висунув вимогу видачі ногайського мурзи до самого дивану, інакше погрожував піти походом на Стамбул. Султан, залучений до війни з Персією, був змушений реагувати досить стримано та вдавати, що ситуація перебуває під контролем. Водночас султан звинуватив Польщу в сприянні через козаків Інаєтові. Заносилося на турецько-польську війну і козаки перестали зважати на реєстрові обмеження, а частина запорожців вирушила на допомогу донським козакам, які вирішили здобути Азов.

До речі, під час війни кримського хана проти Кантеміра козацтво не було одностайне у ставленні до союзу з татарами — якщо частина козаків погодилася допомагати ханові, то інша, навпаки, — вчиняла напади на татарські кочовища. Козацька анархічність виявила себе і під час бунту ногайських татар, коли їх примусово переводили до Криму (цей захід був давньою мрією як кримських ханів, так і польських королів) — серед співучасників заворушення згадуються і козаки. Це послабило позиції Інаєта, брати якого загинули тоді від рук ногайців. Хан вирушив на зустріч до султана, але останній розпорядився задушити його, як зрештою, і Кантеміра, чим вичерпав багатолітній конфлікт між кримськими ханами і ногайським мурзою. Новий хан Бахадир, поставлений Стамбулом, уже не виявляв ворожих намірів щодо Туреччини і українсько-татарський союз припинив своє існування.

Попри дружні відносини з татарами у 1635—1637 рр., козаки продовжували набіги на турецькі володіння при Чорному та Азовському морях — і найгучнішою акцією стало так зване азовське сидіння, коли запорожці спільно з донцями захопили й утримували впродовж п'яти років фортецю Азов. Прелюдією до цієї акції стала спроба запорожців Івана Сулими (з незначною підмогою від донських козаків) здобути Азов 1634 р., коли після двотижневої облоги турецька фортеця була за крок від поразки і її врятувало лише наближення ногайської орди. Однак козаки зробили висновок, що здобуття Азова є цілком можливим, і впродовж кількох наступних років не полишали цього задуму. Справа набула міжнародного розголосу — Туреччина почала здійснювати тиск на Москву, а остання — на донських козаків, які виправдовувалися, що у поході з їхнього боку брав участь лише незначний загін.

Однак уже наступного року донські козаки виявили більше зацікавлення здобуттям Азова. Сам І. Сулима запалився ідеєю здобути Азов настільки, що, за переказами, збирався переселитися з Дніпра на Дон. До зміни вектору козацької експансії доклалася побудова впродовж весни-літа 1635 р. Кодацького замку, який мав на меті зміцнити контроль польського уряду над Запорожжям (у справах переміщення населення між Січчю і "волостю", контролю за морськими походами та стосунками запорожців із донцями). Після зруйнування Кодака реєстровцями на чолі з І. Судимою у серпні 1635 р., фортеця поступово відбудувалася. Це лише посилило відхід частини українських козаків на Дон і надало Азову надзвичайної стратегічної значущості для козаків.

Урешті 1637 р. дійшло до нової облоги Азова. Цього разу козаки скористалися війною Туреччини проти Персії, і у другій половині квітня 1637 р. розпочали облогу фортеці, що протривала близько дев'яти тижнів і завершилася успішним її здобуттям. Азов перейшов під спільне володіння українського та донського козацтва. Цю подію російські дослідники часто подають, як суто донську акцію, максимум із незначною допомогою запорожців. Однак останні відіграли важливу роль у здобутті фортеці та становили неабияку військову силу. Здобуття Азова поставило під сумнів турецьку присутність у регіоні. Але ні Московія, ні Річ Посполита не скористалися з доброї нагоди витіснити Туреччину з Приазов'я.

Доки Азов перебував у руках козаків, вони встигли організувати чотири морських походи, на три з яких виходили Доном. Першого ж року панування в Азові — 1637 — вдалося понищити околиці Кафи. Натомість у наступних морських виправах далася взнаки проблема проходження крізь Керченську протоку (1640 р. під проводом Дмитра Гуні та Кіндрата Бурляя). У 1641 р. козаки Миська Тарана здійснили похід до Різи, але зіштовхнулися з турецькою флотилією і були перебиті.

На початку 1641 р. до Азова підступив хан Бахадир-Гірей, але йому не вдалося змусити козаків покинути фортецю. Запорожцям, на чолі з отаманом Іванцем (імовірно, Іваном Богуном), вдалося розбити розвідувальний загін кримських татар. Улітку 1641 р. козакам удалося відбити наступ турецько-татарського війська. Попри те, що козаки давали відсіч ворожим нападам, було очевидно, що триваліший час вони самостійно не зможуть втримати місто. Тому було вирішено звернутися до Московії з проханням прийняти Азов "під високу царську руку". Однак Москва, побоюючись конфлікту з Туреччиною, відхилила цю пропозицію. Земський собор ухвалив у січні 1642 р. рішення, що козаки повинні покинути захоплену територію і відправив до Азова посланця з відповідним розпорядженням. Козаки мусили змиритися з таким рішенням, і в червні 1642 р. залишили місто, зруйнувавши вщент укріплення та провівши "на прощання" спільний з донцями морський похід.

Але досить швидко Москва вирішила далі використовувати запорозько-донську спілку для боротьби проти татар. Для цього навіть було відправлене московське посольство до Варшави, щоб переконати польський уряд дозволити українським козакам здійснювати походи на Крим. Самі поляки вирішили приєднатися до організації морського походу. Однак усе обмежилося спільною виправою запорожців, донців та царських вояків на Азов 1646 р. Похід був доволі успішним — вдалося розбити на морі турецькі кораблі, котрі пливли з провіантом до Азова.

Підсумовуючи, можна зазначити, що відносини козаків з турками і татарами не завжди були ворожими. Траплялися моменти співпраці у вигляді козацько-кримських союзів, зазвичай, під час кризи кримсько-турецьких відносин. Решта ж часу була заповнена дрібними сутичками між козаками і татарами. Натомість більшого розголосу набували морські походи на турецькі землі. Ці виправи викликали зацікавлення далеко поза межами чорноморського світу — до новин про такі козацькі напади дослухалися навіть венеційці, іспанці і французи.