Тема З ДИПЛОМАТІЯ ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ Й КОЗАЧЧИНИ
• Зовнішня політика Запорізької Січі
• Козаччина у сфері інтересів європейських держав
• Виборювання козацької автономії, захист православної віри дипломатичними методами
Зовнішня політика Запорізької Січі.
Запорізька Січ із самого початку свого існування вела самостійну зов¬нішню політику. Чим більше козацька вольниця заяв¬ляла про себе у всіляких бойових справах, тим більший інтерес вона викликала у близьких і далеких сусідів. Із Запоріжжям намагалися встановити дипломатичні стосун¬ки й Польща, і Московія, і Крим, і Туреччина, і папа Римський, і німецький імператор. Січ поступово, але впевнено стала суб'єктом і об'єктом міжнародних відносин.
Про широку дипломатичну діяльність Запорізької Січі свідчать і функціональні обов'язки козацької старшини. Офіційним представником Січі був кошовий отаман, а пізніше — гетьман. Він входив у дипломатичні стосунки з сусідніми державами. Йому вручалися королівські універсали, царські укази, гетьманські ордери. Обов'язки міністра закордонних справ, канцлера покладалися на військового, а пізніше генерального, писаря. Він вів лис-тування, деколи радячись з ченцями, з різними монар¬хами й вельможами, але завжди від імені всього за¬порізького війська. Писар приймав на зберігання усі універсали, укази, листи, ордери, цидули після ознайом¬лення з ними кошового і старшини. Він опікувався всім Дипломатичним архівом. Під його керівництвом працював
невеликий штат різного звання канцелярських служ¬бовців.
Про широкі контакти Січі з іноземцями свідчить на-явність на Запоріжжі посади військового товмача. Це перекладач, який був зобов'язаний знати мови сусідніх держав, і не лише сусідніх. Товмач мусив знаходити спільну мову з поляками, турками, татарами, греками, вірменами, молдованами, які проїжджали запорізькими землями або до яких треба було надсилати листи. Подо¬рожнім він візував їхні пашпорти, роз'яснював вимоги та правила поведінки на Запоріжжі, перекладав під час переговорів, читав надіслані на Січ грамоти закор¬донних володарів. Як знавець іноземних мов, товмач частенько вирушав з розвідувальною метою на кордони запорізьких земель або ж навіть у стан ворога.
Послів на Січі любили і приймали пишно, як і на¬лежить самостійній, впевненій у собі державі. Сучас¬ники, на щастя, донесли до нас кілька описів таких прийомів.
Так, 9 червня 1594 року на Січ прибув посол німецького імператора Рудольфа II Еріх Лясота. Його зустріли салютом багатьох гармат. Щоправда, розміс¬тили всіх «у дворі» без особливих зручностей, бо Лясоту поселили у звичайному очеретяному курені: інших хо¬ромів на Січі не було. Для зустрічі посла зібралася козача рада, на якій його уважно вислухали. Коли переговори після кількаденних дискусій завершилися успішно, на честь гостя і події загриміли труби й ба¬рабани, десять залпів дали гармати, вночі пускалися ракети. При від'їзді Лясоті з військової скарбниці по¬дарували шубу з куниць і шапку із хутра чорної лисиці. Виряджали посла на галері, відбитій у турків, прово¬джали з музикою та гарматним салютом.
Починаючи з 60—70-х років XVI століття козаччина, маючи свій осередок — Запорізьку Січ, поводиться як незалежна, самостійна держава. Номінально визнаючи й величаючи себе «королівським» військом, козаки на¬справді тримаються досить незалежно, здійснюють по¬ходи, втручаються до справ сусідніх держав, підтри¬мують дипломатичні зносини з чужими урядами, беруть субсидії від чужих монархів, тобто ведуть себе як суб'єкти міжнародного права. Розважливий польський король Стефан Баторій говорив про козаків та їхню діяльність: «Котрогось дня незалежна нація постане з цього шумовиння».
Перші кроки на дипломатичній ниві були зроблені козаками під час так званих молдовських справ. Доля Молдови багато в чому нагадує долю України. М'який клімат, багатство ґрунтів та флори компактної країни приваблювали багатьох претендентів із сусідніх і від-далених держав. У середині XVI століття Молдова стає розмінною монетою в політичній і дипломатичній грі могутніх сусідів — Туреччини й Польщі. Ці держави ставили на молдовський престол тих, хто краще й більше міг за це заплатити або підтримував зовнішню політику однієї із сусідніх країн. Саме тут і показали себе козаки. Відома доля одного з перших гетьманів — Байди-Виш-невецького, який, втрутившись у боротьбу двох претен¬дентів на молдовський престол, потрапив до рук турків і був підвішений на гак у Стамбулі, від чого й загинув.
Але його сумний кінець не остудив гарячі козацькі голови. І після цього не припинялися спроби козаків допомогти тому чи іншому претендентові на молдов¬ський престол. Козаки зводили на молдовський трон тих, хто їх наймав чи давав якусь іншу винагороду. При цьому вони не забували майже кожного року робити походи на турецькі й татарські володіння, пе¬рехоплювали ханських послів, взяли участь у війні з Москвою 1579—1581 років. У відповідь на татарські скар¬ги король надіслав свого урядовця, якого козаки зовсім недипломатично втопили.
Козаччина у сфері інтересів європейських держав.
Про зростаючий міжнародний авторитет і вплив козаків на хід справ у Європі свідчать плани залучення їх до антитурецької європейської коаліції. Ці плани в 1592— 1593 роках висунули папа Римський Климент VIII та німецький імператор Рудольф II. Про те, що козакам у цій коаліції відводилася серйозна роль, свідчить приїзд восени 1593 року на Січ папського посла хорватського священика Комуловича, який привіз із собою 12 тисяч золотих дукатів як задаток козакам за їхню участь У війні з турками. А послом від імператора був уже згаданий Еріх Лясота. Він передав козакам подарунки від Рудольфа .II — труби, бубни, корогви і 8 тисяч дукатів. Козаки поводили себе з великою гідністю. Вони довго не погоджувалися на умови послів, висуваючи зі свого боку додаткові вимоги. До речі, Лясота застав на Січі посла від московського царя, який також на¬мовляв козаків до походу проти турків.
Щоправда, Січ була не дуже зацікавлена в участі в коаліції. Козацтво й так уже вибороло собі право ніким не регульованих походів проти свого заклятого ворога й не хотіло ні з ким координувати своїх дій. А з іншого боку, в цей час розгорілося повстання під проводом Северина Наливайка, в якому запорожці взя-ли найдійовішу участь.
Наливайко своїми активними діями проти турків у теперішній південній Бессарабії привернув увагу січовиків, і до нього долучилося кілька тисяч козаків на чолі з гетьманом Григорієм Лободою. Об'єднане військо На¬ливайка й Лободи (у складі 12 тисяч козаків) 1594 року за дорученням австрійського цісаря вирушило на Мол-дову. Перейшовши Дністер, вони розбили молдовського господаря Арона, взяли його столицю Ясси і спустошили весь край. Арон мусив зректися турецького підданства й присягти на вірність Рудольфу II. Тобто певною мірою козаки свої зобов'язання перед імператором виконали. Присягу від Арона приймав козацький сотник Демко-вич. Наливайко листом сповістив польського короля про свої здобутки. Після цього об'єднані сили козаків і молдован спустошили околиці Тягині (Бендер), Білгорода й Килії, що були під турками.
Полякам не сподобалася така козацька активність, і вони вирішили втрутитися в перебіг подій. Коронний гетьман Замойський зі своїм військом поставив на мол¬довський престол боярина Могилу, який визнав поль¬ський протекторат. Козакам Замойський звелів не втру¬чатися у молдовські справи. Проте їм уже сподобалися походи в чужі землі. Козаки вирушили у своєрідний рейд до Угорщини, потім на Волинь і Білорусь. Від литовського війська Наливайко відбився й повернувся на Волинь.
Коли повстання завершувалося, козаки за своїм зви¬чаєм довго радилися, що чинити далі. Одні радили йти за московський кордон і віддатися під протекцію царя, інші — до кримського хана, разом з яким воювати проти Польщі, треті пропонували здатися на ласку по¬ляків. І коли довелося все ж таки здаватися, то серед трофеїв польських були й корогви Рудольфа II, а також ерцгерцога Максиміліана, булава, срібні труби, даровані колись імператором. Варшавський сейм 1597 року про¬голосив козаків ворогами держави («баніцію»), звелів конфіскувати їхнє майно, а коронному гетьманові до¬ручив «винищити їх до останку». Але ця постанова залишилася на папері, бо наступні події показали, що без козацьких шабель Польщі на той грізний час було не обійтися.
У 1600 році знову далися взнаки полякам молдовські справи й 4 тисячі козаків воювали в лавах польського війська. Наступного року сейм формально скасував свою «баніцію» про знищення козаків, а козаки взяли участь у війні проти шведів у далекій Лівонії. Так було по¬вернуте колишнє становище козаччини.
Козаки відразу ж скористалися цим актом і знову звернули свої погляди до Молдови. Молдовський гос¬подар не прийняв їхніх послуг, і козаки на 30 чайках і кількох відбитих у турків галерах випливли в море і під Килією розгромили турецький флот. Після цього вони чи не щорічно нападали то на турків, то на татар. Багата воєнна здобич приваблювала в лави козаків но¬вих людей, збільшивши чисельність козацтва. Король і шляхта вже жалкували, що відмінили «баніцію». Але тут підвернулася московська авантюра з Лжедимит-ріями, й козаки взяли активну участь у польській інтер-венції проти Москви.
Крім інших козаків, до Лжедимитрія приєдналося 12 тисяч запорожців. Вони разом з поляками 1605 року взяли Москву. Українська козаччина бере найактивнішу участь у подальших подіях. Можна було зустріти ко¬заків у війську різних самозванців і просто грабіжників, які нападали на Московську землю. Були козаки й у лавах польського війська, яке ходило на Москву з метою утвердити на царський престол польського королевича Владислава. Чисельність козаків дуже зросла. У польському війську, що брало 1609 року Смоленськ, було 30 тисяч козаків. Приблизно стільки ж козаків діяло на Сіверщині та в інших провінціях Московської держави. Окупація Московії польським військом 1613 року й тимчасове замирення на цьому ґрунті примусили ко¬заків звернути свою увагу на турків і татар. Справжнім героїчним періодом були в історії запорізьких козаків 1614—1620 роки. Тоді козацтво здійснило низку бли¬скучих морських походів, які нагадували походи їхніх предків, русів • старокиївської доби. Об'єктом походів були ті ж регіони: Стамбул (Царгород), Чорноморське узбережжя Малої Азії та Крим. Загалом і мета була подібна: поживитися коштом багатих турків так, як їхні пращури живилися коштом багатих греків. Але тільки зовні. Бо тепер швидко став переважати зовсім інший момент, відсутній колись, — помста татарам за їхні набіги на українські землі, прагнення звільнити бранців і загалом ослабити ворогів, що вже понад століття знекровлювали рідну землю.
Ось хроніка козацьких морських походів цієї доби. 1614 року вони зруйнували Синоп, Трапезунд; у 1615 році загрожували Царгороду, розбили турецький флот у гирлі Дунаю і взяли в полон турецького адмірала; 1616 року захопили Кафу (теперішня Феодосія) — найбільший не¬вольничий ринок усього Близького Сходу. Очолював ці походи видатний козацький ватажок Петро Кона-шевич-Сагайдачний, який був гетьманом упродовж не¬довгих 6 років, але встиг вплинути не лише на життя козаків, а і їхніх найближчих сусідів. У багатьох країнах козацькі успіхи знаходили визнання. Особливо раділи тріумфові козацької зброї пригноблені турками народи Середземноморського басейну та Балканів, які й самі вели невтихаючі війни з магометанським світом.
Козацькі набіги на турків і татар таки спричинили війну між Польщею й Туреччиною, яка спалахнула 1620 року.
Кульмінаційним моментом цієї війни була битва під Цецорою того ж року. Тоді поляки зазнали страшної поразки. У цій битві брали участь і козаки. В ній наклав головою батько Богдана Хмельницького, а сам Хмельницький потрапив у полон, де був цілих два роки, вивчивши за цей час дві мови. А наступного року тільки завдяки козакам поляки виграли гене-ральний бій під Хотином. Одним з головних пунктів укладеного миру була заборона козакам виходити в море й грабувати турецькі володіння. Та перед своїм поверненням в Україну козаки направили до короля делегацію, яка домагалася підтвердження козацьких прав і вольностей, щорічної виплати 100 тисяч злотих і окремої винагороди за хотинський похід. Особливими милостями король осипав Сагайдачного. Але поране¬ний під Хотином гетьман невдовзі, 10 квітня 1622 року, помер у Києві й похований у Братській церкві на Подолі.
Виборювання козацької автономії, захист православної віри дипломатичними методами.
Поляки на¬магалися будь-якою ціною приборкати козаків. Ще до морських походів, 1614 року, спеціальна польська комісія зазначала, що козаки нікого, крім своєї старшини, не слухають і взагалі живуть ніби окремою державою. Козацьким представникам було заявлено ультимативно, щоб козаки перебували лише на Запоріжжі й захищали кордон від набігів турків і татар, не втручаючись у справи інших країн. За це їм щорічно мали виплачувати 10 тисяч злотих і 700 штук сукна. Старшого над козаками мав призначати коронний гетьман. Ті ж козаки, що жили в містах, мали підлягати місцевій владі, а не якійсь окремій козацькій юрисдикції. Козаки позбав¬лялися права без дозволу короля здійснювати походи і приймати до себе селян-втікачів.
Відповідь козаків на цю грізну петицію не збереглася, але їхні наступні дії (вже згадані походи) красномовно свідчать про те, що вони всі напучування в одне вухо впустили, а в друге випустили. Проте визнання за козаками власного козацького суду й управи, на яке пішли польські урядовці, свідчило про офіційне, на державному рівні, підтвердження козацької авто¬номії як першого кроку на шляху до створення ко¬зацької держави.
Козацькі походи ледь не призвели до війни між Туреччиною та Польщею. Польський уряд доклав чи¬мало зусиль до збереження миру, А в Україну для втихомирення козаків було направлене коронне військо разом з мобілізованою шляхтою. Перед лицем такої небезпеки козаки порівняно спокійно сприйняли чер¬говий ультиматум. А в ньому вимагалося виключити з козацького стану «ремісників, купців, шинкарів, війтів, бургомістрів, різників, кравців, що налізли до війська». Козаки погодилися також не нападати на сусідні країни й за платню нести сторожову службу. Але наполягли на самостійному виборі старшого над собою, якого уряд мав лише затверджувати. Поляки із задоволенням зустріли згоду на виключення з війська всіх непрофесіональних козаків і всіх, хто пристав до них упродовж останніх двох років.
Розсудливий Сагайдачний, аналізуючи си¬туацію, розумів, що всі ці вимоги скоро втратять ре¬альний грунт.
І справді, вже 1618 року королевич Владислав, ви¬рушаючи на чолі невеликого війська здобувати мос¬ковську царську корону, потрапив у скрутне становище, и виручити його могли тільки козаки. Сагайдачний мобільно зібрав 20-тисячне козацьке військо і пройшов з ним усю Московщину, розбиваючи на своєму шляху регулярні російські війська й беручи місто за містом: Путивль, Єлець, Лівни й виручив королевича. Об'єднані польсько-українські війська штурмували Москву й за¬ледве не взяли її. Деулінське перемир'я 1618 року закріпило за Польщею Смоленщину й Сіверщину.
Незважаючи на таку рішучу допомогу козаків поль¬ським військам у війні з Москвою, тиск на козаччину тривав. 1619 року неподалік від містечка Паволочі під час переговорів між польською делегацією на чолі з гетьманом Жолкевським і козацькою на чолі з Сагай¬дачним полякам вдалося домогтися скорочення козаць¬кого реєстру з десяти тисяч шестисот до трьох тисяч, заборони козакам виходити в море й закріплення по¬ложення про призначення старшини королем. Це ви-кликало розкол у козацькому середовищі й величезне обурення козацької голоти-сіроми. Воно коштувало Са¬гайдачному короткочасного скинення з гетьманської посади.
Процес переговорів між королем та його урядовцями й козаками тривав, дедалі більше нагадуючи не сто¬сунки між сюзереном і васалом, а дипломатичні кон¬такти на рівні міжнародних відносин. Дипломатичний вплив козацтва на політичну ситуацію в Польщі особ¬ливо був помітний у вирішенні справи щодо захисту православної віри. Берестейською унією 1596 року цій вірі було завдано відчутного удару. Єдиними щирими й послідовними захисниками віри дідів і батьків стали козаки, які вбачали в нападках на православну віру спроби не лише покатоличення, а й національного по¬неволення українського народу. Переходила на бік ка¬толицизму частина козацької старшини, не витримувало величезного тиску духовенство й теж схилялося до уніатства. А козаки незламно стояли на захисті своєї віри.
Особливо загострилися питання віри, коли король взяв на себе функцію призначення митрополитів, Козаки вбачали в цьому акті порушення канонів, бо православні екзархи висвячувалися Константинопольським патрі¬архом, що не давало змоги політикам прямо втручатись у церковні справи. Після тривалих дискусій король навіть заявив, що швидше зречеться своєї корони, ніж допустить, аби схизматський митрополит осів у Києві. Підтримував ці домагання й папа Римський, який неод¬норазово направляв в Україну нунціїв (послів) з метою посилення свого впливу на вирішення церковних справ.
В історії боротьби православних за свої права окреме місце належить сеймові 1623 року. Православне духо¬венство напередодні його проведення видрукувало ме¬морандум, у якому виправдовувало висвячення низки єпископів патріархом Теофаном під час перебування його на Січі. З цим меморандумом виступили кращі представники української шляхти, які писали про те, що через унію Запоріжжя навіть не в змозі вмістити втікачів з України. Депутація із Січі привезла на сейм петицію, в якій недвозначно заявлялося про необхід¬ність повернення православній церкві її правового ста¬тусу в державі. До петиції було додано детальний опис усіх кривд, завданих православним за останні роки по всій Речі Посполитій. Проте більшість сейму вперто наполягала на своєму.
Така двозначна ситуація призвела до того, що деякі представники духовенства почали говорити про не¬обхідність підданства московському цареві, на якого покладалися сподівання, що він зможе задовольнити потреби православної церкви. Це москвофільство особ-ливо поширилося на Задніпрянщині, зокрема в мона¬стирях Лубенщини.
На цей час козаки прямо втрутилися в татарські справи. У Криму татари в боротьбі за ханський престол поділилися на дві партії. Одна з них, що хотіла покласти край залежності Криму від Порти, покликала собі на допомогу козаків. І великий козацький загін з'явився в Криму, а готовий до битви з турецькою ескадрою флот козацький виплив у Чорне море. Це був один з найблискучіших походів козаків. Майже 50 чайок по сорок чоловік у кожній несподівано з'явилися в Босфорі. Турецький флот на цей час стояв у Кафі. Тому козакам вдалося безборонно пограбувати жителів з обох берегів протоки, взяти велику здобич і відпливти додому.
Під час погоні вони стали в бойовий стрій і турки не наважилися атакувати їх. Через два тижні, у липні 1624 року, вже 150 чайок з'явилися перед Царгородом. Там вони спалили Форос і ледь не захопили арсенал. Три дні гуляли козаки обабіч берегів Босфору і взяли велику здобич. Султан терміново викликав свій флот із Кафи. Але це не завадило козакам і втретє добратися до Босфору й пограбувати узбережжя.
Претендент на кримський престол Шагін-Гірей у грудні 1624 року уклав з козаками союз як з окремою державою. Козаки у цей час здійснювали власну міжнародну політику. Вони надали на Запоріжжі притулок претен¬дентові на турецький престол Ахії, вели довкола нього складну дипломатичну інтригу. Потім відправили Ахію до Києва. Митрополит Борецький відіслав претендента на турецький престол до Москви, передавши через нього листи до царя, патріарха, бояр, де скаржився на утиски над православною церквою у Польщі й просився разом з козаками під протекторат Москви. На початку 1625 року в Москві навіть з'явилися козацькі посли.
Одержавши черговий наказ не виходити в море, ко¬заки знову порушили його. Вони дісталися до Царго-рода, спустошили околиці Трапезунда й розбили потім неподалік від Дніпровського лиману сильний турецький флот.
Поляки вжили рішучих заходів. Вони підкупили та¬тарських ватажків, розколовши на деякий час козаць¬ко-татарський союз. А потім польське військо рушило в Україну. Після низки запеклих боїв, які точилися з перемінним успіхом, восени 1625 року обидві сторони уклали компромісну угоду, відому під назвою Куру-ківської. У цій угоді передбачалася амністія козакам, що порушували королівські заборони. Козаки відмовилися від вимог видати призвідців і ватажків походів. Ко¬зацький реєстр мав обмежитися шістьма тисячами, які одержували б регулярну урядову платню. Зате козаки зобов'язувалися не виходити в море й навіть спалити свої чайки. Всі козаки, що не потрапили до реєстру, мусили або ж виселитися з панських маєтків, або ж визнати себе кріпаками. Гетьманом став Михайло Дорошенко — відома в козацькому світі постать.
Дорошенко, лояльно ставлячись до короля, одночас¬но намагався обстоювати козацькі права. Майже що¬року він відправляв послів до Варшави з проханнями пом'якшити умови Куруківської угоди та про збільшення платні, про розширення прав козаків. І хоча позитивної відповіді не отримував, але не порушував укладених угод. Мало того, коли татари восени 1626 року вчинили напад на Україну, Дорошенко разом з польськими військами під Білою Церквою розгромив їх ущент.
Згодом татари стали поводитися ще зухваліше — розпочали будувати фортеці в нижній течії Дніпра. Не стихали й внутрішні татарські усобиці. Козаки не могли стояти осторонь цих справ. Вони пішли походом аж у
Крим, дійшли до Бахчисарая, але тут в бою втратили Дорошенка й низку провідних старшин. І все ж таки похід не припинили, дісталися аж до Кафи і взяли її в облогу. Але обидві татарські партії примирилися й разом завдали удару козакам. Запорожці не розгуби¬лися: вони не лише пробилися крізь ворожі заслони, а й привезли на Січ гармати, які татари захопили під Цецорою.
Генеральною лінією козацької дипломатії був роз¬рахунок на ослаблення Криму, і козаки завжди під¬тримували того, хто хоч чимось цьому сприяв. Після загибелі Михайла Дорошенка вони прийняли рішення порозумітися з польським королем, а в Криму підтримати Шагін-Гірея, бо це ослаблювало Крим в цілому. В разі протесту турецької сторони було вирішено дезінфор¬мувати її, вказуючи, що то козаки-випищики вчинили заколот і не слухаються гетьманських розпоряджень.
Повстання під проводом Тараса Федоровича (Трясила) завершилось укладенням між польським урядом і ко¬заками Переяславської угоди. Тарас Федорович залишив гетьманство, але його брало на поруки козацтво. Ку-руківська угода зберігала свою чинність. Козаки по¬обіцяли видати ватажків самовільних морських походів і вкотре запевнили поляків, що спалять власні чайки, Реєстр було збільшено із шести до восьми тисяч. На всіх учасників повстання поширювалася амністія. Самі козаки вважали Куруківську угоду скасованою й від¬значили це своє бачення деяких пунктів угод великим-морським походом, під час якого було спустошено Чор-номорське узбережжя в районі Килії, Балчика, Варни. Поляки не заважали козакам, але своє коронне військо залишили в Україні.
Про зростаючий вплив козацтва на міжнародні справи свідчить чергова спроба європейських монархів втяг¬ти козаків у розв'язання своїх політичних проблем. Деякі факти вказують на те, що трансильванський воєвода Габор за посередництвом Константинопольського патріарха вів якісь переговори з козаками. Після його смерті шведський король Густав-Адольф двічі направляв своїх послів до козаків з пропозицією підтримати його кан¬дидатуру на польський престол на випадок смерті поль¬ського короля. Але посли натрапили на реєстрових козаків, відданих королеві, й ті видали їх полякам. Просив шведський король також відрядити козацький загін для участі у війні, яку вів Ґустав-Адольф з Авст¬рією.
До речі, на вибори нового короля прибула делегація від козаків, яка зажадала захисту прав православних віруючих та забезпечення права голосу на виборах короля. Сенат дав досить двозначну відповідь: «Козаки дійсно становлять частину Речі Посполитої, але таку, як волосся та нігті на тілі людини — коли вони надто виростуть, то їх стрижуть».
На черзі постало питання про розширення участі козаків у європейських справах. До цього спонукало те, що новий король Польщі Владислав претендував на дві дуже престижні корони: московську, на яку його обрали самі москвичі, й на шведську, на яку він мав право як представник династії Ваза. Війна стала неминучою, й вона розпочалася.
Уже 1633 року розгорнулася московська кампанія. Козаки взяли в ній активну участь, оперуючи на Сіверщині під орудою Яреми Вишневецького та Адама Киселя. А наступного року під Смоленськом діяв цілий козацький корпус (20 тисяч чоловік) під проводом нового гетьмана Орендаренка. Козаки в цій кампанії відіграли велику роль. За Поляновським мирним договором (1634 р.) Владислав закріпив за Польщею Смоленську й Сіверську області, хоча московської корони й не здобув, Коли невдовзі спалахнула війна зі шведами, козаки воювали аж на Балтійському морі. їхні майстри на річці Німан збудували чайки, на яких козаки з моря блокували Кенігсберг*. Під час цієї операції вони за¬хопили шведський воєнний корабель.
Повстання під проводом Павла Бута (Павлюка) за¬вершилося страшною поразкою козацького війська. Уго¬да, підписана з польським урядом, була принизливою (а підписував її від імені козаків військовий писар Богдан Хмельницький — уже тоді він набував дипло¬матичного досвіду, який дуже пригодився йому пізніше). Козаки виявили повну покору, прийняли призначену їм старшину і склали присягу на вірність королеві. Видані повсталими Павлюк, Томиленко та четверо інших ватажків були страчені у Варшаві.
Остаточні підсумки повстання підбив сейм 1638 року. Він зменшив реєстр з восьми знов до шести тисяч, позбавив козаків самоуправління — старшина, як і раніше, мала призначатися — і ухвалив відбудувати зруйновану напередодні фортецю Кодак.
Цю фортецю було зруйновано запорожцями під ке¬рівництвом гетьмана нереєстрових козаків Івана Су-лими. Того самого козацького ватажка, що 1633 року під час морського походу взяв у полон трипалубну турецьку галеру, триста турків і подарував їх разом з судном самому папі Римському Павлові V. Понтифік нагородив Сулиму золотим орденом з власною мініатюрою. Проте навіть така висока нагорода не врятувала геть¬мана від четвертування у Варшаві 1635 року за спробу підняти селян і міщан на повстання (а орден кинули в домовину на пошматовані останки).
Останнє перед Визвольною війною повстання під про¬водом Якова Острянина (Остряниці) закінчилося навди¬вовижу мирно. Козаки здали зброю, гармати, клейноди. Реєстрові козаки й запорожці уклали навіть угоду між собою про те, що не будуть мститися один одному. У депутацію до короля знову потрапив сотник Богдан Хмельницький. За підсумками переговорів козаки повністю капітулювали. Старшиною урядовці призначили майже самих поляків. Над козаками встановлювався суворий нагляд. Кодак, знову відбудований, не давав їм змоги вільно виходити в море. На цілих 10 років у Польщі запанував спокій. Але це було затишшя перед бурею.
Таким чином, Запорізька Січ вела свою зовнішню політику як самостійна, незалежна держава. І хоча їй у багатьох відношеннях доводилося зважати на зверх¬ність Польщі, проте у випадках, коли складалися мож¬ливості, Січ негайно використовувала їх для захисту своїх прав, розширення козацької автономії. Козаччина бере найактивнішу участь у європейській політиці. Ба¬гато монархів змушені рахуватися з нею як з даністю й підходити до неї як до суб'єкта незалежної зов¬нішньої політики. Про це свідчило й залучення козаків до різних європейських коаліцій. Козацтво за допомогою дипломатичних і воєнних заходів захищало вітчизну від нападів різноманітних тогочасних ворогів. Серед політичних постатей найяскравішою була постать Петра Конаше-вича-Сагайдачного.
Сагайдачний — центральна особа української історії початку XVII -століття. Він підніс престиж українського козацтва. За його гетьманства козаки зайняли чільне місце в українському суспільстві, перебираючи на себе роль шляхти, яка дедалі більше полонізувалася й пе¬реходила в католицтво. Своєю діяльністю Сагайдачний
80
81
повернув Києву значення культурного й релігійного осередку України. Діяння Сагайдачного впродовж ко-роткого часу уможливили майбутню державу Хмель-ницького. Вів гетьман також зважену й лояльну сто¬совно сусідів, особливо Польщі, зовнішню політику, чим уславився і як талановитий дипломат.
Польська держава, бажаючи придушити козацький рух, одночасно відчувала гостру потребу в професіоналах такого рівня, якими були козаки. Тому вона, з одного боку, вживала репресивних заходів, а з другого — змушена була сприяти розвиткові козацтва. Ці про¬тиріччя й використовували козаки для того, щоб завзято боронити рідну землю й свою віру. При цьому вико¬ристовувалися як воєнні, так і дипломатичні методи. Народні повстання, серцевиною яких були саме козаки, завжди завершувалися підписанням угод, під час ук¬ладення яких козаки виступали самостійною стороною на засадах міжнародного права. Ці повстання приско¬рили наближення Визвольної народної війни проти поль¬сько-шляхетського поневолення, про що йтиметься в наступних лекціях.
