Основи сучасної політології: Підручник для студентів ВУЗів

Друге питання теми присвячене осмисленню здобутків представників античності у сфері політики, влади, політичних явищ.

В історії політологічної думки античності можна виділити декілька історичних етапів, які віддзеркалили становлення і занепад старогрецької державності (ІХ-ІІ ст. до Р.Х.), розквіт римської імперії та її руйнацію (VI ст. до Р.Х. — IV н.е.) і відповідну цьому зміну парадигм політичного мислення.

Видатну епоху у розвитку політичної думки античності склало вчення Платона про державу і політику. Вчення про моральність {етика) та вчення про державу {політика) у нього нерозривно пов'язані: держава подібна до людини, а людина — державі, чесноти людини мають бути притаманні державі. Тому особа може бути моральною лише у правильно організованій державі, а остання має бути "прообразом людини".

Суспільно-політичним питанням Платон присвятив два найбільш ґрунтовних своїх твори — довго розроблюваний трактат "Держава" і твір "Закони", який він написав вже у глибокій старості, в пору мудрості. Платон мав задум пов'язати політику із психологією у такий спосіб: трьом частинам душі (мудрій, вольовій та бажаючій) відповідали три людських чесноти — мудрість, мужність та почуттєвість. Відповідними до них існували три державних стани: правителів-мудреців, воїнів та ремісників-землеробів.

Влада філософів-правителів має бути абсолютною і безумовною, бо істинні знання та виключна добропорядність доступні тільки рідкісним людям. Нижчому прошарку суспільства Платон приділяв мало уваги, відмічаючи, що там може існувати сім'я та приватна власність, хоча й принципово виступав проти останньої.

Другий прошарок: стражів-воїнів виконує важливу частину суспільного розподілу праці - захищає державу та висуває кращих до правителів. Такий устрій держави, за думкою Платона, є доброчесним і справедливим, бо він мудрий мудрістю правителів-філософів, мужній хоробрістю своїх стражів та розсудливий слухняністю гіршої частини суспільства (народу) кращій частині —мудрим правителям. Така держава справедлива, оскільки „займається своєю справою і не втручається у чужі".

Окрім побудови теорії „ідеальної держави" Платон уважно досліджував існуючі типи держав та їх історію. З реально існуючих типів держави правильними він вважав дві: монархію та аристократію, а інші чотири: тимократію, олігархію, демократію та тиранію - спотвореними формами державного правління.

Примітка : у Платона поряд з основними формами правління передбачались і їх варіанти — так всюди засуджувана тиранія мала у нього 2 варіанти правління тирана - за вибором (згоди) на таке правління народу та за законом.

Поряд зі своїми теоретичними побудовами, Платон висував конкретні практичні поради щодо зміцнення держав, застосування засобів політичного дійства, що використовують і тепер: відкрите голосування, обрання кандидатів віл бідних виключно багатими, цензові обмеження при виборах у правлячий прошарок, він не виключав можливість політичних вбивств задля досягнення політичної мети.

З дослідження тилів "негативних держав" Платон зробив висновок, що причина викривлення державних систем полягає у пануванні матеріальних інтересів, та висунув зрівняльні принципи у розподілі суспільного багатства, за що його вчення декотрі називали "соціалістичним", а інші вважають Платона піонером "комуністичних ідей", бо той пропонував позбавити громадян приватної власності, запровадити державне виховання дітей, встановлення примусової рівності громадян.

Платон нічого не зміг сказати про практичні шляхи побудови його зразкового державного устрою, крім сподівання на випадок, а подорожі до сіракузької династії Діонісіїв з метою навчання правителів мудрості закінчилися сумно - продажем Платона в рабство. Учні викупили Платона і він закінчив насичене творчими пошуками життя удень свого народження на весільному святкуванні свого товариша, його "ідеальна держава" лишилася недосяжним політичним ідеалом, як і посткомуністичні погляди.

Платон залишив обширну політологічну спадщину, більшість з його філософських творів збереглось, ідо них ми будемо звертатись при аналізі конкретних проблем.

З Іменем Аристотеля пов'язано відокремлення політичних знань з філософії, політична наука звертається до проблем держави та людини. Людина — це частка держави і, як "політична істота", є часткою політичної системи. Громадянами виступають лише ті, хто займаються законодавчими, судовими та військовими справами. На його думку спочатку виникає ціле (держава), а вже тоді частина - люди, "політичні істоти", тому держава передує людині.

Аристотель відстоював принципово інші політичні погляди, ніж його вчитель Платон, він критикував того за замах на індивідуальні права людини, за усунення від державних справ землеробів, ремісників, торговців. Краще правління — це не правління богів або царів, а розумних і справедливих законів. Він розрізняв Форми держави по тому, на кого спрямоване досягнення користі — на більшість чи на не багатьох. Його погляди на державу ґрунтувались на величезному зібраному та впорядкованому емпіричному матеріалі — описі 158 грецьких міст полісів. Трьом правильним формам — монархія (правління одного), аристократія (влада не багатьох), політія (правління більшості для спільної користі), Аристотель протиставляв три неправильні — тиранія (найгірший вид правління в інтересах не багатьох), олігархію (влада купки багатіїв-правителів), демократію (панування бідніших мас у сфері влади).

Аристотелю належать положення щодо розподілу влади на законодавчу, судову і виконавчу гілки, питання про громадянство, до громадян належав той, хто "володів сукупністю громадянських прав, захищав поліс, брав участь в управлінні, у суді".

Він дає тверезу оцінку змін політичного життя Афін, розважливий підхід до політичного, громадського життя. "На відміну від релігійно-мрійливого Платона Аристотель виділявся науковим складом розуму і тверезим, реалістичним підходом до життя", - справедливо вважає Х.Ф. Кессіді. У порівнянні з ідеями Платона, погляди Аристотеля на політику більш реальні і конкретні. Цілком можливо, що тут позначилися його заняття природничими науками і медициною, які обмежують ідеалізацію дійсності.

В Аристотеля "усе людське життя розпадається на заняття і дозвілля, на війну і мир...". Політика, на його думку, „наказує усьому в державі". Справи людей регульовані політикою, однак виступають як "природні" заняття людей.

Під політикою Аристотель розумів діяльність можновладців, науку, що вивчає ці відносини, форми правління рабовласницьких держав. Зміст політики складало політичне спілкування. Політиці підпорядковувались інші соціальні явища, зокрема воєнні справи. "Політика..., - писав він, визначає науки, яких потребують держави, і які слід вивчати окремим особам, і в яких межах. Крім цього, ми бачимо, що найбільш шановані здібності служать їй, як, наприклад, стратегія, економіка, риторика...".

У науково-популярній літературі зустрічались неоднозначні думки щодо впливу поглядів Аристотеля на світоглядні засади мислення полководця Олександра Македонського, вихователем якого він був. Олександр Македонський визнавав величезний вплив на нього філософії Аристотеля: "Я шаную Аристотеля нарівні зі своїм батьком, бо якщо батьку я зобов'язаний життям, то Аристотелю зобов'язаний всьому, що дає йому цінність'. Однак, у серйозних наукових джерелах висловлена думка, що цей "завойовник світу" не брав з собою у походи політичні сентенції вчителя.

Серед політологічних систем античності окрему групу утворюють вчення, що базуються на ідеях рівності людей перед полісним законом, який у свою чергу повинен бути справедливими. Заняття політикою розглядалось як справа, достойна всіх. З точки зору політичних реформаторів, політика постає виразом спільного інтересу громадян як "загальний порядок".

Одним з перших реформаторів державного устрою, заснованого на соціальній нерівності, був діяч Давньої Спарти Лікург (VIII-VIІ ст. до н.е.). Лікург, будучи царем, здійснював політичні реформи, спрямовані на досягнення соціального миру в общині спартиатів, переконував громадян відмовитися від володіння землею на користь держави, видавав закони, що забороняли жити у розкоші, увів в ужиток поняття „рівності'. Побачивши в Лаконії після жнив снопи однакового розміру, він звернувся до своїх супутників у подорожі з пропозицією так само облаштувати свою державу, яка б також складалася з рівних і однакових громадян.

Інший крупний політичний реформатор античного світу Солон (VI ст. до н.е.), що був архонтом Афін (голова держави приблизно рівний за владою президенту у президентській республіці), провів ряд істотних реформ: ліквідував боргове рабство, знищив привілеї родової знаті, розподілив усіх громадян на різні розряди за майновою ознакою.

Солон увійшов в історію як мудрий правитель і мудрий законодавець. Ідеї компромісу пронизують його знамениті реформи, які він провів "владою закону, силу з правом поєднуючи". Закон Солона щодо надання іноземцям права громадянства Аттики, якщо вони поселялись там разом із своїми сім'ями, заслуговує на повагу й в умовах сьогодення. Солон вважав, що міжнародні контакти вимушують втрачати небажане старовинне почуття погорди і презирства до чужинців, розвивають інтерес і симпатію до іншого способу життєдіяльності, що певним чином унеможливлює криваві війни. Він приймав численних емігрантів, надавав права громадянства вигнаним назавжди, хоча не схвалював звичаю мати дві батьківщини—був проти подвійного громадянства.

Значення реформ Солона ми вбачаємо у запровадженні ідеї тісних Зв'язків між народами, вони пом'якшували грубе ставлення до іноземцю, розвивали інтерес до чужого способу життя.

Реформи Солона і Лікурга остаточно поклали край монополії богів на укладення законів та започаткували законотворчість політичних правителів, яка була справедливою, за їх розумінням, значно більше, ніж боговстановлені закони.

Інший характер носила політологічна думка Риму.

До свого занепаду Рим жив у відносно стабільних мирних стосунках з сусідами, але, як вказує Бертран Расел, громадянські внутрішні війни приносили соціально-політичні потрясіння: один воєначальник оголошував себе прибічником Сенату, його противник — прибічником народу, вояки обох сторін вимагали не тільки платні, але й земельних ділянок, тому війни нерідко закінчувались зганянням з землі колишніх орендаторів. Видатки покривались за рахунок страти багатих громадян та привласнення державою їх майна, особливо за часів правління молодих, але надзвичайно жорстоких римських імператорів Калігули та Нерона,

Існували важливі цивілізації, не підкорені Риму — Індія та Китай, але римляни вважали, що "варварські" країни можна підкорити, якщо тільки їх військові зусилля будуть економічно виправдані, тобто у поняття перемоги вкладався соціально-економічний та політичний зміст.

Суспільний порядок Риму поступово розхитувався збройними повстаннями рабів. Існує ще один важливий фактор внутрішнього життя Риму, який мав впливати на стан політичної думки, хоча на нього мало звертають уваги дослідники. Це усвідомлення своєї сили військом та навичка її використання владою у суспільному житті. Встановлювався звичай вбивати імператорів та обирати нового володаря за винагороду, а тоді наступала черга продавати трон комусь іншому.

Історія давньоримської політичної думки охоплює майже тисячоліття і все найкраще, що було накопичено, намагався увібрати в себе та переосмислити Марк Тулій Цицерон (106-43 р. до не.).

Виходячи зі свого філософського принципу еклектизму (потуги поєднати протилежні положення), маючи колосальні знання, намагаючись примирити протилежні політичні школи, Цицерон дійшов висновку, що і в державі необхідний змішаний політичний устрій. Усі частини державного організму, за його думкою, мають бути примиреними, "щоб у державі було дещо видатне й царствене, щоб одна частина влади була приділена та вручена авторитету видатних людей, а декотрі справи були надані на розсуд і волю народу". У вченні про форми держави Цицерон обстоював "змішання" елементів демократії, аристократії та монархії, вбачаючи в існуючій Римській державі розумне їх злиття. Узгоджена робота народних зборів, сенату І консулату, за його думкою, також являли собою взірець державного устрою. За часів Цицерона цезар втілював своєю особою царське начало, сенат - владу перших, а народний трибунат представляв елемент народної демократії.

Він стояв біля витоків "правової держави", бо вважав, що природне право людини виникло раніше за будь-які писані закони у державі. Сама ж держава мала втілювати те, що за природою є справедливим і правим. В руслі традицій римсько-елліністичної думки цей знаменитий римський оратор, юрист, велику увагу приділяє аналізу різних форм державного устрою, виникненню одних державних форм із інших, "кругообігу" цих форм.

У трактатах "Про державу" і "Про закони", "Про межі добра і зла", написаних за прикладом Платона у формі діалогів (назви перших творів нагадують відповідні роботи Платона), Цицерон підкреслює важливість політичних, державних справ, називає турботу про державу і керівництво нею „великим мистецтвом", тут проявлена доблесть людини, сила яких наближається до могутності богів. Такі обставини політичного життя найбільш часто трапляється при заснуванні нових держав і при збереженні вже існуючих. Значним є внесок Цицерона у теорію міжнародного спілкування закладенням в неї правових і гуманітарних основ, зокрема ідей дотримання міжнародних зобов'язань, хоча в цілому підтримував прагнення Риму до світової гегемонії і виступав за терор проти ворогів.

Через століття після Цицерона ідеї згубності війни були розвинуті римським мислителем - "міністром філософії" і вчителем імператора Нерона Л .А. Сенекою.

Філософсько-політичним підґрунтям політичної доктрини була його концепція всесвітнього братерства народів (космополітизм), які були громадянами єдиної світової держави Космополісу.

Навіть раби, яких вважали не людьми, а "розмовляючими знаряддями", за вченням Луція Аннея Сенеки мали права: право, щоб ними володіли справедливо, щоб від них вимагали тільки відповідної роботи та надавали, що їм належить. Сенека (3-65 рр.) був сенатором, видатним державним діячем, схильним до політичних інтриг, які у кінцевому підсумку довели його до вимушеного самогубства за наказом свого жорстокого учня імператора Нерона. Він же вважав, що об'єктом рабства може бути тільки тілесна частина, а душевна частина кожної людини і навіть раба є сама собі господарем.

Всесвіт, на думку Сенеки, є "великою державою", яка керується "законом долі", а членами державами являються усі люди, включно з рабами. Творчість Сенеки та інших представників школи "стоїків" проходила у обстановці кризи цінностей полісної ідеології, перетворення Римської імперії у світову державу, атому була освітлена ідеями політичної пасивності та космополітизму, певної зневіри у можливості політики змінити життя.

Значний внесок у висвітлення питання про джерела політики зробили римські (і грецькі) історики стародавнього світу. Так, Полібій (біля 210-128 рр. до н.е.) у своїй "Загальній історії" вимагав звертати увагу "не стільки на висвітлення самих подій, скільки на обставини, що їм передували, супроводжували їх або слідували за ними". Стоячи на руїнах Карфагену разом з сенатором Каттоном Старшим, який все життя закликав до завоювання цієї африканської держави-суперника Полібій, начебто, сказав: якби така ж само доля не спіткала й Рим. Його побоювання збулись, коли Рим був завойований варварами.