Історія української преси: Навчальний посібник

Нe довго протрималися і згадані органи так званого москвофільського напрямку — "Семейная Библіотека" та "Церковная Газета". "Семейная Библіотека" почала виходити з початком 1855 р. старанням Я. Головацького, який запросив на її редактора С. Шеховича, людину, якою в душі погорджував, але про якого в зв'язку з виданням часопису писав Д. Зубрицький, що мовляв, "ми нуждаемся в сего рода дерзком смельчаке". Це для того, щоб не наражатися на різного рода неприємности, зв'язані з тим, що часопис мав видаватися "на чистом русском языке, а правительство покровительстуєт кириллцу й хохлацкое наречіе... Такому же как Шехович вертопраху все равно, а нам хочется иметь журналец".

В успіх журналу, редактором якою стала така особа, ніхто не вірив. Це було те "зловещее предчувствіе", про яке писав Б. Дідицький до Я. Головацького, вказуючи на попередню практику з "Ладою" і "Зорею Галицькою". Та чи не найголовнішою причиною сподіваного неуспіху, про яку Б. Дідицький не згадує, безперечно була відірваність журналу від українського народу.

Незважаючи на поборювання, журнал таки почав виходити при участі І. Раковського, Ол. Духновича, Б. Дідицького, А. Петрушевича, І. Гушалевича, І. Головацького та інших. Останні троє не виявляли своїх імен. Був серед співробітників і сам "отаман" цілого руху Д. Зубрицький. Не бракувало тут і голосу Я. Головацького з його захистом та обгрунтуванням "общерусскости" ("Задача", "Розвязка задачи"). Був він душею журналу, його ідейним керівником і адміністратором.

Програма журналу складалася з таких відділів як красне письменство, історія та матеріали — " Галицко-русская й инностранная, следовательно вообще русска" етнографія, природничі науки, різне. У переведенні цієї програми редакція (С. Шехович) виявила повне ігнорування елементарними засадами журналістичної етики. Заповнюючи на дві третини сторінки журналу матеріалами з таких російських журналів як "Москвитянин", "Очерки России", "Отечественные достопримечания" та інших, вона не вважала потрібним подавати не тільки джерела (звідки передруковано), видаючи тим їх за власні, а також і імен авторів, задовольняючись часом їх ініціалами.

Натомість під російськими перекладами творів українських письменників (наприклад, Квітки-Основ'яненка та інших) редакція подає ім'я авторів повністю, але без зазначення, що це є переклад. Таке поступування прозраджувало спеціальну мету і методи.

Як же зустріло "Семейную библіотеку" суспільство? Відповідь знаходимо в листуванні й у кількості передплатників.

Не згадуючи вже про виразних представників народноукраїнського напрямку з їх гостро негативним становищем, протиставився тогочасний меценат у літературі М. Качковський, ім'я якого пізніше привласнено було москвофілами для свого руху, хоч сам він москвофілом не був. Згадуючи в одному з листів до Я. Головацького поо

"Семейную библіотеку", він виразно нарікає на Шеховича за видання її в незрозумілій для широких кіл мові.

Щодо передплати, то відгук суспільства дає такий яскравий і виразний образ: 1855 р., як подає Я. Головацький, було 98 передплатників. Наступного 1856 р. їх кількість упала до 70.

При такому стані нічого не могли вдіяти грошові підмоги як згаданого М. Качковського, так і Погодіна, ані спроби знайти передплатників у Росії. Наслідком того 27 червня 1856 р. "Семейная библіотека" вмирає своєю природною смертю, а її редактор С. Шехович відкриває своє обличчя і свої завдання, йдучи до табору тих, що визначали себе русинами польської національності (Gente Ruthenus natione Polonis).