Історія української преси: Навчальний посібник

Появлення "Слова" відгукнулася "Основа". Вітаючи часопис, висловила вона своє становище такими словами: "Ми певні, що "Слово" гідним способом виконає своє завдання... Вітаємо Русинське "Слово", але не заховаємо від нього нашого глибокого переконання, яке, можливо, поділяє вже з нами і редакція... "Слово" тоді матиме успіх, тоді осягне мети, коли стане народнім не тільки своїм наміром, не тільки думкою, але і мовою. "Лучче своє латане, ніж чуже хватане, лучче своє лохматне, ніж чужеє прохатне". Цієї народньої мови треба шукати не в книжках, а в живому слові народу: воно мусить бути головним джерелом і основою писемної словестности: з нього, як із пня, вона мусить розвиватися і розквітати. Користуючись без розбору іншими мовами, що ми постійно помічаємо в галицьких русинських письменників, "Слово" може досягати своїх сторонніх цілей, але не головної, і ніколи не стане живим органом народньої думки і чуття, ніколи не буде душею народного життя".

Таким "мементо" зустріла "Основа" вихід "Слова". Та це упевнення було марним. Пішло "Слово" протоптаною стежкою, оцінку якої знайшло як серед українського суспільства, так на сторінках російських журналів ("Современник", "Весник Европы").

"На такі часописи, як "Слово", — писали 1876 р. з Полтави до "Правди", — дивимося ми, як на ворогів усього українського народу. Ми вже більше поважаємо "Московский Beдoмocти", ніж "Слово", бо запевне знаємо, що щоб не говорив Катков, — він говорить своє, а "Слово" говорить за ті карбованці, котрі бере з Києва і Москви. Ми зневажаємо "Слово" і його редактора не за погляди його, а за його зрадливість, проневірство і продажність".

У "Современнику" М. Чернишевський, зробивши в статті під заголовком "Национальная безтактность" загальний огляд "Слова", спинився на мові, що її воно вживало.

"Хіба ж це малоруська мова?... Львівське "Слово", — каже він, — ґрунтує свої права і надії на тому, що малоруське плем'я — плем'я 15 мільйонів людей. Для чого ж говорити про племінну єдність такою ламаною мовою, якою ніхто ніде не пише, крім Львова? І це тоді, коли наші малороси вже опрацювали для себе літературну мову, без порівняння ліпшу; для чого ж відокремлюватися від них? Хіба вона така далека від мови русинів, що їм треба писати іншою?"

"Ви йдете хибним шляхом, — звертається Чернишевський до кіл, виразником яких виступило "Слово". — Для чого ви вигадуєте собі окрему ламану говірку, відокремлюєтеся від загальної малоруської літератури?".

Ще яскравіше і виразніше характеризував тенденції й мову, яку культивувало "Слово", російський журнал "Вестник Европы" в статті під заголовком "Австрия, Германия и Славяне" (квітень 1881).

"Наші (в Росії) своєрідні слов'янолюби, — читаємо тут, — підняли нагінку на малоруську мову в Австрії і у Венгрії далеко раніш, ніж зважилися піднести її офіційно в самій Росії. Поставивши собі за завдання, невідомо для кого і для чого, довести тотожність малоросів з великоросами, ці пани задумали будь-що-будь примусити всіх малоросів говорити не інакше, як по-великоруському. Галицько-руський народ слухав все це, вболівав своєю гіркою долею, але розмовляти продовжував, розуміється, по-своєму, бо ж не міг засвоїти чужої мови подувом Святого Духа. "Ревнителі" не збентежилися. Вони взялися і порадами, і грошима підтримувати в Галичині львівське "Слово", газету, що видається, на думку її редактора, руською (російською) мовою, до якої ввійшли руські (російські), малоруські, польські та німецькі слова та звороти, але яка однаково чужа всім цим мовам. Кому доводилося хоч раз заглянути до "Слова", той, звичайно, назавжди набуде пересвідчення, що видавання подібних дійсно жахливих творів є не просто зайва вигадка, а цілком шкідлива з політичного боку річ. Не можна уявити собі, що це таке. Це навіть не несправна мішанина, подібна до мови "Слова" — це до дикості безглузда нісенітниця"...