4.4. Деякі концепції лідерів у європейській політичній думці Нового та Новітнього часів
Формування великих національних держав, що розпочалося у Нові часи, потребувало й нових героїв. Це добре розуміли в передовій на ті часи Італії. Один із державних мужів Флорентійської республіки Н.Макіавеллі написав у 1513 р. праці «Державець» та «Міркування на першу декаду Тіта Лівія» (1513—1515 pp.), в яких сформулював оригінальну концепцію та створив образ ідеалізованої постаті такого правителя. Головним у його концепції правителя було таке:
По-перше, переважання у лідера загальнодержавних інтересів, політичних цілей над регіональними, другорядними, стратегії над тактикою.
По-друге, впровадження власної класифікації героїв та видатних мужів: «... з усіх людей, яких прославляють, найбільш прославленими є глави і засновники релігій. Відразу за ними йдуть засновники республік або царств. Дещо нижче на драбині слави стоять ті, хто очолював війська, розсував межі власних царств чи батьківщини. Потім ідуть письменники... Усім іншим людям... відводиться та частина похвал, яку дадуть їм мистецтво і вправність»79.
74 Макиавелли Никколо. Избранньїе сочинення. — М., 1982. — С. 401.
По-третє, на початку формування нової державності, устрою треба, щоб це робила «... одна єдина людина... щоб її розум породжував усе нові установи». Ось чому мудрий засновник республіки, зазначав Н.Макіавеллі, «... повинен будь-яким шляхом намагатися заволодіти владою сам»80.
По-четверте, авторитарний режим влади, на його думку, вимагав «для упорядкування царства або створення республіки...» впровадження часом певних надзвичайних заходів, які б стабілізували політичний режим. Тобто Н.Макіавеллі став твердим прихильником авторитарної влади на перехідний період, бо «... досвід показує, що диктатура завжди корисна»*1.
По-п'яте, Н.Макіавеллі опрацював власний «політично-психологічний» портрет тогочасного правителя. В очах людей він мав виглядати «співчутливим, обов'язковим, великодушним, щирим, благочестивим»82. Окрім того, владар мав реалізувати декілька імперативних вимог: бути у дружбі з народом, «оскільки у складні часи його скинуть», бути дуже розсудливим та доблесним, «щоб захоплену ним владу не успадкували інші», зберігати основи релігії, яка підтримує владу, пам'ятати, що «ніщо так не прославляє владаря, як введення нових законів, постанов». Нарешті, для владаря вкрай необхідно пам'ятати, що «насамперед він мусить створити власне військо»83 та очолити його.
Шосте: враховуючи конкретні історичні умови Італії початку XVI ст., Н.Макіавеллі розробив певний кодекс політичної поведінки владаря, який не збігався з моральними правилами особистості, що не є суб'єктом політичної влади. Цікавим був його підхід до проблеми страху в людини. Піддані чи громадяни повинні боятися владаря, якщо вони не бояться релігії. Однак оскільки життя владарів коротке, то буває так, що таке царство існує лише стільки, скільки існує могутність його царя. Тому царства, які залежать від доблесті однієї людини, недовговічні, оскільки ця могутність зникає зі смертю владаря. Звідси висновок Н.Макіавеллі: «Благо республіки або царства полягає аж ніяк не в тому, щоб мати владаря, який би мудро керував нею протягом усього життя, а в тому, щоб мати такого владаря, який встановив би такі порядки, щоб це благо не пропало після його смерті»84.
80 Макиавелли Никколо. Избранньїе сочинения. — М., 1982. — С. 398-399.
81 Там само. — С. 425.
82 Там само. - С. 352.
83 Там само. - С. 408, 377.
84 Макиавелли Никколо. Избранные произведения. — С. 407.
Проблемами верховної влади займався англійський мислитель Т.Гоббс (1588^ 1679). У своїх працях «Про громадянина», «Левіафан» він дотримувався думки проте, що рушійними силами історії є людські прагнення, право сильного, реальне співвідношення взаємної користі. Його ідеалом була не демократія, але і не крайній абсолютизм. Т.Гоббс виступав радше за «освіченого тирана» типу Пісістрата або Перікла. Він сформулював концепцію абсолютної влади, однак це не була концепція повного беззаконня. Поділивши держави на два типи — природні, патерналістські і деспотичні, а також встановлені або політичні, Т.Гоббс зазначав, що в перших володар отримує громадян за своєю волею, а в інших — громадяни за власним рішенням підпорядковують себе пануванню однієї людини або зборам людей, наділених верховною владою. Отримавши так (другий тип держави) верховну владу, правитель отримує «меч війни», право чинити суд, законодавство, призначати посадових осіб і слуг держави, розглядати й оцінювати вчення, захист від покарань та покору з боку громадян. Це і є абсолютна влада. Правда, писав далі Т.Гоббс, «верховні правителі роблять не все, що вони хочуть і вважають корисним для держави... причина того полягає не в недостатності права, а у прагненні зважати на громадян. Тому володарі іноді мудро утримуються від здійснення належного їм права і не роблять деяких вчинків... »8 Притримуючись органічної теорії суспільства, Т.Гоббс наприкінці зауважує: «Якщо порівняти державу з людиною, то верховний власник буде так само ставитись до держави, як людська душа до людини...», або «... Власник верховної влади в державі щодо всієї держави є тим самим, що й голова для усієї людини»86.
Трьома головними обов'язками суверена є захист від зовнішніх ворогів, збереження внутрішнього миру і збагачення громадян.
Перше суверен осягає за допомогою доброї армії і флоту.
Друге — внесенням в уми громадян «істинної науки про державу», покаранням «честолюбних змовників», підтримкою лише легітимних партій, виданням добрих законів — чітких, зрозумілих і добре викладених.
Третє, — стимулюючи добру працю, як джерело матеріальних багатств, допомагаючи хліборобству, торгівлі, мореплавству, наукам відповідною фінансовою політикою. Цікавим є
85 Гоббс Томас. Избранньїе произведения: В 2-х т. — М., 1964. — Т. 1. - С. 348-350.
86 Там само. - С. 353.
питання про розпорядження усіма багатствами держави і верховної влади над власністю громадян. Визнаючи приватну власність громадян, Т.Гоббс, однак, вважав, що абсолютне право на власність громадян належить державній владі8'. Нарешті, Т.Гоббс був переконаний, що в особі суверена повинні бути об'єднані політичні й церковні права.
Подальший крок у розвитку ідей про верховного правителя зробив англійський мислитель Дж.Локк (1637 — 1704) у праці «Два трактати про правління». Ця праця була спрямована проти книги Р.Філмера «Патріарх: захист природної влади королів проти неприродної свободи народу» (1680), де зазначалося, що королівська влада є від Бога, а тому вона абсолютна і не підпорядковується людським законам. Виступаючи проти такого твердження, Дж.Локк вирізнив із природного стану політичне, громадянське суспільство і таким чином переніс людей з природного стану в державу. В результаті на землі з'явився суддя, який має владу вирішувати всі суперечки і компенсувати будь-які збитки. Цим суддею є законодавча влада або призначена нею посадова особа. У зв'язку з цим, писав Дж.Локк, «абсолютна монархія... насправді несумісна з громадянським суспільством і, отже, не може бути формою громадянського правління»"8. У цьому громадянському суспільстві пануватиме один обов'язковий закон: «Для жодної людини, що перебуває у громадянському суспільстві, не може бути винятків із законів цього суспільства»™.
Розвиваючи думки Т.Гоббса, він зазначав, що лише «законодавча влада є не тільки верховною владою у державі, а й священною і незмінною у руках тих, кому співтовариство колись її довірило»90. Тому абсолютна деспотична влада не відповідає меті суспільства. Таку владу не дає природа, «її не може надати й угода... ця влада є лише наслідком погрози втратити власне життя, на яку наражає себе агресор, коли ставить себе у стан війни з іншими»91. Висновок Дж. Локка категоричний: «Абсолютна влада, хто б її не мав, дуже далека від того, щоб бути видом громадянського суспільства», її характерною рисою є поширення на тих, «хто взагалі не має власності»92. Зрозуміло, що в подібній концепції уже не було підстав і місця для монархічних героїв, влада самого монарха
87 Гоббс Томас. Избранньїе произведення: В 2-х т. — Т. 2. — С. 203, 267.
88 Локк Джон. Сочинения: В 3-х т. - М., 1988. - Т. 3. - С. 312.
89 Там само. - С. 316-317.
90 Там само. - С. 339.
91 Там само. — С. 363.
92 Локк Джон. Сочинения: В 3-х т. - Т. 3. - С. 365.
значно обмежувалась законодавчою владою — парламентом, сенатом або законодавчими зборами.
Ці думки розвинув французький мислитель Ш.Монтеск'є (1689—1755), який у праці «Про дух законів» висловив декілька аксіом влади суверена. Так, він писав, що якщо владар має вільні душі, у нього будуть піддані, якщо ж низькі—у нього будуть раби. Він також влучно зауважив, що «владар повинен підкоряти серця, але не накладати пута на розум»93. На його думку, вище мистецтво управління владаря і взагалі різних видів влади полягає у тому, щоб «твердо знати, які повинні бути межі влади, що треба застосовувати в різних обставинах»94. Нарешті, розглядаючи головні принципи різних державних устроїв, Ш.Монтеск'є зазначав, що вищим принципом монархії є принцип честі, оскільки це «священний скарб нації, єдиний, над яким владар не є владарем, бо не може ним бути без шкоди для власних інтересів»95.
Говорячи про ідеї лідерства, що їх висували і розробляли європейські мислителі, не можна лишити поза увагою, звичайно, Ф.Вольтера, автора багатьох праць із політичної історії Європи. Розвиваючи ідеї античних мислителів, Ф.Вольтер намагався опрацювати концепцію освіченого монарха. Себе він вбачав у ролі радника владарів. Ідеалізуючи коронованих осіб, він давав їм поради, намагався різними засобами вплинути на їхню політичну діяльність, спосіб мислення. У посланні до прусського короля Фрідріха II він зазначив, що «справді добрими владарями були тільки ті, хто почав, як і Ви, з удосконалення себе, щоб пізнати людей, з любові до істини, з огиди до гноблення і забобонів». Адже повернути «золотий» вік може тільки той з монархів, який думає не лише про царювання, абільше «... про людство»"6. Звичайно, не обійшлося і без ілюзій. Серед освічених монархів — вольтерівських ідеалів, були, на його думку, і Людовік XIV, і Катерина II, яка, мовляв, «утвердила всезагальну терпимість першим із своїх законів». Ф.Вольтер захоплюється експансією Росії у Польщу, оскільки вступ царських військ до Польщі, виявляється, було зроблено з найкращими намірами — «щоб утвердити там терпимість і свободу совісті...»97. У своїй праці «Вік Людовіка XIV» Ф.Вольтер подав цілу галерею політичних портретів освічених монархів — від особи короля-сонця до китайського імператора, що був, на його думку, мало не ідеалом. Китай — найщасливіша
93 Монтескье' Шарль. Избранньїе произведения. — М., 1955. — С. 335.
94 Там само. - С. 335.
95 Монтескье Шарль. Персидские письма. — М., 1956. — С. 213.
96 Цит. за: Державин К.Н. Вольтер. - М., 1946. - С. 225.
97 Там само. — С. 253.
монархія у світі, оскільки його політичний устрій, вважав Ф.Вольтер, був реалізацією кращих сторін природного етичного вчення Конфуція. Серед монархів, згаданих у праці, були королева-філософ Христина Шведська, король Польщі Станіслав Лещин-ський, але головною фігурою, звичайно, був сам Людовік XIV. Ф.Вольтер вважав, що освіченість є обов'язком королів і лише вона виправдовує їх перебування на троні, бо спрямовує увагу правителів на благо народу й країни. Ідеальний владар творить «добрих громадян, вірних друзів і підданих, які однаково ненавидять бунт і тиранію, захоплюються лише прагненням до суспільного блага», — писав він Фрідріху II. Вольтерівським ідеалом освіченого суверена було втілення «розумної і поміркованої влади, заснованої на законах, влади справедливої і стриманої, яка не може пожертвувати свободою і життям громадянина злосливості підлесника, яка сама підкоряється справедливості і нерозривно пов'язує інтереси трону з інтересами держави»97.
Монархічний спосіб правління, резюмував Ф.Вольтер в одному з листів, є справді одиним із найкращих, але це справедливо тільки тоді, «коли монархом є Марк Аврелій...». Він різко виступив проти намагання Церкви панувати у світських справах, а тому освічений абсолютизм розглядав як кращу зброю проти владних інтенцій Церкви. Але, аналізуючи суспільно-політичні тенденції розвитку в Європі, Вольтер у кінці життя дедалі більше схилявся до ідеалів державності у формі буржуазного рес-публіканства. Незважаючи на монархічні симпатії, він позитивно ставився до Кромвела і писав, що він був узурпатором, але «цілком гідним царювати, завдяки своєму генію і своїм талантам». Республіканський уряд, заснований на загальній законності, буде найбільш толерантний з усіх, оскільки найбільше наближає людей до природної рівності, вважав Ф.Вольтер.
Американська та Французька революції кінця XVIII ст. докорінно змінили підхід до проблем лідерства в політичній теорії. Роль героїв відтоді відводили не лише монархам або великим полководцям. Тут, до речі, не можна оминути особистості Наполеона. Ще молодим Бонапарт написав трактат «Проект конституції товариства Коллот», у якому свої симпатії віддавав рівності, республіці. Однак не минуло й десятиліття, як його думки змінилися. Ставши імператором, Наполеон написав: «Для того, щоб управляти світом, немає інших секретів, крім того, щоб бути сильним...». Це була правда, але не вся, бо сам Бонапарт, будучи сильною натурою, талантом і навіть генієм, не боявся оточувати себе талантами, навіть такими, яким не
98 Цит. за: Державин К.Н. Вольтер. — С. 264.
довіряв (приклади Фуше п Талейрана широковідомі). Про це писав А.Манфред: «... Коли говорять про геніальність Наполео-на, про його вражаючий чудодійний дар, нерідко забувають про те, що Бонапарт був не один, що він був лише першим серед багатьох яскравих талантів, що він йшов разом із могутньою, майже незборимою когортою людей з видатним розумом, талантом і силою»98. Це так. Але найважливішим був талант самого Бонапарта, його неординарність навіть на тлі справді цілої плеяди подібних, але не рівних йому. Сам Бонапарт це добре розумів, і, не страждаючи зайвою скромністю, йшов до першої ролі — насамперед стати пожиттєвим консулом. Він дав це зрозуміти ще 14 травня 1802 p., приймаючи депутацію законодавців: «Нехай народ висловить свою волю з усією незалежністю і повною відвертістю: її виконають. Якою 6 не була моя доля, будучи консулом чи громадяниом, я віддам своє життя величі і славі Франції»99. Державна Рада постановила провести плебісцит, який закінчився повним тріумфом — Наполеон став пожиттєвим консулом. Незабаром, навесні 1804 p., він скромно заявив сенату, який надавав йому титул імператора республіки: «Я приймаю цей титул, який ви вважали потрібним для слави народу...». Тобто, як і при отриманні пожиттєвого консульства, Наполеон розглядав своє піднесення лише як справу, потрібну для слави французького народу. Залишалось ступити лише один крок, і він його ступив, швидко провівши новий плебісцит. Наполеон коронується як імператор французів, встановлюється спадкова монархія. Незважаючи на те, що цю ініціативу знову назвали «республіканською і народною» (так назвав ЇЇ колишній жірон-дист Франсуа де Нешато, голова трибуналу), таке підвищення Бонапарта багато з його соратників не прийняло. Найкраще це висловив П.-Л.Куртьє: «Бути Бонапартом — і стати королем! Так опуститися!..»
Зовсім інакше розгорнулися події у Новому Світі — Америці. Першим Президентом північноамериканських Сполучених Штатів став Дж.Вашингтон. Обраний удруге, він відмовився виставляти свою кандидатуру втретє, створивши тим історичний прецедент. (Він добре розумів, що у свої 65 років це був його останній шанс, на відміну від 34-річного Бонапарта...). Однак саме про Дж.Вашингтона, а не про Бонапарта було сказано, що він залишився «першим у війні, першим у мирі і першим у серцях своїх земляків» (з промови конгресмена Дж.Маршалла на сесії конгресу).
99 Манфред А. 3. Наполеон Бонапарт. - М., 1986. - С. 364. 119 Там само. - С. 372.
Відбувався процес пошуків героїв і в деяких європейських країнах, роздрібнених, роз'єднаних, що прагнули відновити втрачену могутність. Насамперед це стосується Німеччини, де «офіційний філософ»прусської монархії Г.Гегель ще в одній з ранніх праць «Конституція Німеччини» висловився за відродження єдиної великої Німецької імперії. Як і Н.Макіавеллі, Г.Гегель стверджував, що цю велику місію має виконати великий державний діяч типу Рішельє або особа на зразок легендарного Тезея, причому принципом справжньої німецької держави повинен стати старий німецький «принцип монархії, тобто державна влада, на чолі якої стоїть монарх, що управляє країною за участю народу через делегованих ним представників»100. Цю ідею героя-монарха він пізніше розробив детальніше. На його думку, велика людина має у собі щось таке, завдяки чому всі інші підкоряються їй попри свою волю. Переваги великої людини полягають у тому, що вона знає і висловлює абсолютну волю. Усі збираються під її прапори, оскільки вона є їхнім Богом. «Так
Тезей заснував Афінську державу, так у французькій революції держава отримала (у свої руки) жахливу силу. Ця сила — не деспотизм, але тиранія — чисте страшне панування; одначе воно потрібне і справедливе, адже як швидко воно конституює і зберігає державу як цей справжній індивід»101. Пізніше Г.Гегель обґрунтував ідею розвитку історичного прогресу, який, на його думку, йшов з античності, через феодалізм (багатовладдя) до монархії, оскільки в «... монархії придушується свавілля окремих осіб і встановлюється загальна організація влади»102. Отже, верховним суб'єктом влади стає один монарх. Як приклад вершини цієї еволюції Г.Гегель розглядав Фрідріха II, який став Великим, бо «мав усвідомлення всезагальності, в якій виражається найглибше в духові і сомоусвідомлювана сила мислення»103. Фрідріха II можна ще й тому назвати Великим, писав Г.Гегель, що за нього настала нова доба, «тому що він осягнув думкою загальну мету держави і перший з правителів обстоював всезагальне в державі, а приватне ліквідовував, якщо воно суперечило державній меті»104. Отож, монарх-філософ, сильний, шляхетний, що керується вищим благом нації та правом, став ідеалом.
Подібний погляд (мабуть, більш категоричний) мав опонент Г.Гегеля — А.Шопенгауер, який вважав абсолютну монархію
100 Гегель Георг. Политические произведения. — М., 1978. — С. 171.
101 Гегель Георг. Работьі разньїх лет. — М., 1970. — Т. 1. — С. 357.
102 Гегель Георг. Лекции по философии истории. — СПб., 1993. — С. 410. "" Там само. - С. 440. 101 Там само. - С. 442.
найкращою формою правління: «Абсолютна... спадкова монархія, коли в особі однієї людини повністю сконцентрована незалежна ні від якого права безвідповідальна влада, перед якою усі схиляються, як перед істотою вищого порядку... оскільки... велике стадо людського роду завжди і всюди вимагає з необхідністю вождя, керівника...» Проте це були думки та ідеї представників світу, що відживав, адже після Великої французької революції в Європі побутували зовсім інші ідеї, уже формувався новий підхід, на сцену виходили маси.
Можливо, відчуваючи оцей новий суспільно-політичний настрій в Європі після революцій, зміну вартостей та орієнтацій, англійський мислитель Т.Карлейль у своїй книжці про чартизм писав, що цей рух не може бути знищений, оскільки він об'єктивно відображає глибоке незадоволення англійського робітництва. Вихід він вбачав у поширенні освіти, еміграції та пошуках нового вождя для робітників, і навіть не вождя, а героя, який би запалив маси своєю енергією і повів їх за собою. XIX ст. — це час, коли стара дворянська еліта була або зруйнована капіталізмом, або знищена революціями, або пішла служити буржуазії, яка охоче купувала шляхетні герби. Потрібна була концепція, що дала б змогу дворянству, не втрачаючи гідності, влитися у ряди правлячої буржуазії, а збагатілим вискочням стати спадковою правлячою верствою. Т.Карлейль писав про це Дж.С.Міллю у 1840 p.: «... Коли ж ти нарешті напишеш про Нову Аристократію, яку нам треба шукати? Ось у чому, по-моєму, полягає питання. Всяка Демократія — лише тимчасова підготовка до не
ї»105. Проте автор трактатів «Про свободу» та «Утилітаризм» так і не написав про Нову Аристократію, це зробив сам Т.Карлейль, тобто спочатку він прочитав у травні 1840 р. чотири публічних лекції, що потім вийшли окремою книжкою. Головні думки Т.Карлейля такі.
По-перше, всесвітня історія - це не що інше, як «історія того, що людина зробила у цьому світі, ...історія великих людей, які працювали тут, на землі. Вони, ці Великі люди, були вождями людства, вихователями, зразками...»106.
По-друге, герої в історії пройшли певний шлях розвитку — від героя як божества, пророка, поета і пастиря до героя як письменника й врешті як вождя.
По-третє, виходячи з того, що будь-яке суспільне життя — це життя ієрархізоване, Т.Карлейль вважав, що саме тому «... суспільство, засноване на шануванні героїв... є висловом
105 Цит. за: Саймонс Дж. Карлейль. - М., 1981. - С. 199.
106 Карлейль Т. Герой. Почитание героев и героическое в истории // Теперь и прежде. — М., 1994. — С. 6.
шанування героїв у їх поступовій градації»107. У природі людини закладена навічно потреба поклоніння героям: «... Ми всі любимо великих людей, вшановуємо їх і покірливо схиляємося перед ними»108.
По-четверте, він концептуально виклав своє розуміння суті людини, героя, яка полягала в тому, що герой «через зовнішню видимість речей проникає у їхню суть». Герой дає відповіді на найважливіші запитання, що стоять перед суспільством, він позбавляє людей страху, з'являючись, «ніби блискавка з неба», він стає каталізатором суспільних процесів, а «люди чекають його... і потім також спалахують». Герой мелодійною мовою висловлює те, що відчуває народ у своєму серці, він — духовний вождь народу. Він великий тому, що «завжди щирий», сильний, є «силою і мірилом усякої гідності». Герої розумні, вони люблять порядок, вони навіть «лояльно-покірливі, ввічливі до тих, хто стоїть від них вище». Герой як вождь — це всі вище перелічені якості плюс уміння вказати масам, що робити, і вміння або талант мовчати про свої помисли104. Таким був в уявленні Т.Карлейля Герой XIX ст. Дещо пізніше він продовжив цю тему та пошуки Нової Аристократії у праці «Минуле і сьогоднішнє», а також спробував дати правдивий образ О.Кромвелла, якого тогочасна англійська думка розглядала як «лицеміра і зрадника».
Наприкінці XIX ст., коли капіталізм, за словами англійського вченого Т.Гібсона, перетворювався в імперіалізм, потрібні були вже зовсім інші герої. З науково-технічним прогресом, політизацією широких мас, чому значно сприяло введення загального виборчого права, емансипацією жіноцтва, формуванням нової політичної еліти, доконечною потребою стає пошук героїв мас, лідерів націй і навіть натовпів.
У дворянських інтелектуалів ця жага за героїчним у мас викликала погано приховане презирство. Можливо, найбільш талановито й оригінально це висловив спочатку Ф.Ніцше. Його герой Заратустра йде від натовпу, оскільки кожному своє, «... оскільки люди нерівні — так говорить справедливість. І те, чого хочу я, вони б не мали права хотіти!»110. Маси мають рабську натуру, «вся чернь» хоче «стати паном всієї людської долі...», вони прагнуть лише одного — «як ліпше, довше і приємніше зберегтися людині». Герой же не думає про це, для нього головне — «як перевершити людину, як стати над масами, їх
107 Карлейль Т. Герой. Почитание героев и героическое в истории // Теперь и прежде. — С. 14.
108 Там само. - С. 17.
109 Там само. - С. 48, 65, 94, 145, 179.
110 Ницше Фридрих. Сочинения: В 2-х т. - М., 1990. - Т. 2. - С. 91.
жалюгідними прагненнями, як стати надлюдиною?» У праці «По той бік добра і зла» Ф.Ніцше писав, що в людині «тварина» і «творець» поєднані. Страждання людей — це страждання, що стосується «тварини в людині», і це закономірно. А страждання надлюдини — це захист від «вашого співчуття, як від найгіршої манірності й слабості»"1. Тому надлюдина формується на саморуйнуванні «тварини» в людині, на самоутворенні в ній «творця», якого Ф.Ніцше й назвав надлюдиною. Інтерпретація Ф.Ніцше пішла легшим і зрозумілішим для тих же мас шляхом, що послужило матеріалом для людинофобських теоретичних конструкцій у XX ст.
Наприкінці XIX ст. загострилася проблема «вожді —маса» й з'явилося декілька варіантів ЇЇ вирішення. З одного боку, з'явилися концепції Л.Ранке про Божий план, що може бути реалізований лише видатними особами-королями, папами, полководцями, а також російського монархіста Л.Тихомирова, який сформулював образ ідеального монарха епохи пізнього капіталізму на Сході Європи"2. З іншого боку, з'явилися ідеологічні концепції марксизму, анархізму, що з діаметрально протилежних позицій підходили до проблеми, вважаючи провідною силою прогресу народні маси, пролетаріат, твердячи, що рушійною силою історії не можуть бути поодинокі особи, герої. Винятки, які давала історія, вони пояснювали тим, що навіть у таких випадках герої ставали героями тому, що «будь-який талант... що став суспільною силою, — це плід суспільних відносин»113. Прояв такого таланту — це потреба відповідальності суспільним потребам доби, не більше, вважав визначний марксистський теоретик Г.Плеханов.
Було би спрощено стверджувати, що в марксистській політичній концепції і більшовицькій доктрині не було місця для героя. Звичайно, марксизм-ленінізм не оминув цього питання, однак було б перебільшенням сказати, що в рамках доктрини була сформульована якась концепція героя. Аналіз опублікованих ленінських праць переконує, що, крім побіжних зауважень чи кількох речень з нагоди певних оказій, подібного не було. В.Ленін вважав, що «... история вся излагается именно из действия личностей, представля-ющих из себя несомненно деятелей», або що «... ни один класе в истории не достигал господства, если он не вьідвигал своих политических вождей», але це було на ранніх етапах революційно-
111 Ницше Фридрих. Сочинения: В 2-х т. — Т. 2. — С. 346.
112 Тихомиров Л. А. Монархическая Государственность. — СПб., 1992. - Ч. І, IV.
113 Плеханов Г. В. К вопросу о роли личности в истории. — М., 1948. -С. 36, 34.
го руху114. Вже під час революції 1905 — 1907 pp. тональність дещо змінилася, В.Ленін зазначав, що у відборі й підготовці лідерів потрібна гласність, яка дасть змогу «всей массе... влиятельньїх партнйньїх работников узнать своих вождей и поставить каждого из них на надлежащую полочку...», а тому потрібно в цій справі — «... света, побольше света!» Звичайно, пролетаріату потрібні авторитети, річ у тому, що «молодьім рабочим нужен опьіт старьіх борцов против угнетателей и зксплуататоров...». Наприкінці революції В.Ленін уже рішуче заявив: «Марксизм отличается... заме-чательньїм соединением полной научной трезвости в анализе обгективного положення вещей... с самьім решительньїм признани-ем значення революционной знергии, революционного творчества, революционной инициативьі масс, — а также, конечно, отдельньіх личностей, групп... (виділ, нами. — Б.К.)»116. Вданому ленінському вислові для нас найголовнішим є «а также, конечно...». Як вправний діалектик, В.Ленін не відкидав видатних осіб, однак вони в нього перейшли на треті ролі. Під час наступної революції у 1917 р. він, говорячи про Тимчасовий уряд, зауважив, що «... дело не в лицах... ибо никаная смена лиц ничего изменить не в состоянии, пока не изменились классьі, стоящие у власти...»117. Дещо пізніше В. Ленін виявився не зовсім вдалим пророком, коли заявив, що лише «... с буржуазним демократизмом диктатура отдельньіх лиц совмещалась несомненно»'18, оскільки ми знаємо, що незабаром після його смерті диктатура окремих осіб яскраво поєдналась із пролетарським демократизмом...
Як бачимо, важко говорити про якусь концепцію у рамках більшовицької політичної доктрини. Хіба що певним чином В.Ленін висловився з цього приводу у промові на надзвичайному засіданні ВЦВК (у березні 1919 р.) пам'яті Свердлова, але зовсім в іншому плані. Тоді він сказав про своє бачення образу авторитарного лідера. Трохи пізніше, на XI з'їзді РКП(б), В.Ленін продовжив свою ідею про домінацію народних мас в історичних процесах, вказуючи, що «превосходньїе душевньїе качества бьівают у неболь-шого числа людей, решают же исторический исход гигантские массьі, которьіе, если небольшое число людей не подходят к ним, иногда с зтим небольшим числом людей обращаются не слишком вежливо»119. Таке делікатне закінчення стало згодом «методологічною настановою» для репресивних пролетарських органів та
114 Ленин В.И. Полное собрание сочинений. — Т. 4. — С. 375.
115 Там само. - Т. 8. - С. 96.
116 Там само. — Т. 16. — С. 23.
117 Там само. - Т. 31. - С. 305.
118 Там само. - Т. 36. - С. 199. 114 Там само. - Т. 45. - С. 94.
вказівкою для «продовжувачів справи» вождя.
Політичні процеси XX ст. породили плюралізм концепцій лідерів119. "Зазначимо лише найголовніші з них. Насамперед це класифікація М.Вебера: традиційні лідери (характерні для доіндустріальних суспільств), харизматичні (вождь, культ особи), раціонально-легальне лідерство, бюрократичне лідерство? Подальшими були психологічні концепції лідерів. Вони поділялися на концепції лідерів у малих та великих групах. Концепції лідерів у малих групах поділялися на теорії особистісних рис, ситуаційні та ситуаційно-особистісні. Відомий дослідник цього питання Р. Стогділл стверджував, що лідери розглядаються як фокус групових" процесів, або як мистецтво викликати згоду, або з погляду ролевої диференціації у позиціях влади. Теорії рис налічували від ЗО до 160—180 рис лідерів. Теорії ситуаційні стверджували, що /лідери — це результат місця, часу, обставин. Теорії ситуаційно-особистісні вимагали врахування при розгляді феномена лідера:
а) рис лідера як людини;
б) наслідування образу лідера;
в) характеристики ролі лідера;
г) інституційного контексту.
До психологічних концепцій лідерів у малих групах належить теорія очікування-взаємодії (до речі, сам Р.Стогділл є одним з її співавторів); в її основі — спроба створення операційної моделі лідера, в якій основними є такі параметри: риси особистості лідера, відносини між ним і його послідовниками, суть завдань та його рівень влади. Можна ще назвати й мотиваційну теорію, що вимагала встановлення типів поведінки лідера, — підтримуючі лідери, директивні, орієнтовані на осягнення якісних результатів, встановлення поведінки послідовників (задоволення-незадоволення, схвалення-несхвалення), встановлення ситуаційних чинників (індивідуальні риси послідовників, навколишнє середовище). Нещодавно почали опрацьовувати теорію обміну і трансактичного аналізу (лідер відчуває потреби й бажання своїх послідовників і пропонує їм способи реалізації їх) та теорію атрибутивну (лідер як маріонетка, що отримує вказівки від послідовників).
У радянській науці за основу брали діяльний підхід, запропонований О.Леонтьєвим, який стверджував, що головними детермінантами лідерів були мета і завдання групи, її склад. Такі теоретики, як В.Афанасьєв, А.Ковальов, А.Сороковой, твердили, що феномен лідера спирається на характерні риси:
1) історизм (тип лідера залежить від характеру епохи);
2) масштабність (великі групи, малі);
3) класовість;
4) ставлення до соціальної структури (функціональні, стабілізуючі — дисфункціональні, руйнівні);
5) здібності лідера, що висунувся завдяки ним або завдяки обставинам;
6) Розподіл на лідерів-ініціаторів або лідерів-виконавців120.
Крім того, Б.Паригін класифікував лідерів за:
а) змістом діяльності (ініціатори, виконавці);
б) стилем діяльності (авторитарні, демократичні, нейтральні);
в) характером діяльності (універсальні, що є постійно лідерами, та ситуативних, що є лідерами в певних ситуаціях)121.
Харківський політолог О.Авксентьєв, класифікуючи лідерів, висунув думку, що веберівську класифікацію можна доповнити ще й типом ідеократичного лідера122. Це лідер, безпосередньо залучений до панівної ідеології якогось з інститутів політичної тоталітарної організації суспільства. Чи є, так би мовити, чисті політологічні концепції лідерів? На це питання важко відповісти. Наприклад, М.Трофимов стверджує, що політичний лідер - це насамперед функція організованого суспільства, це феномен організованих великих і малих суспільних груп123. Параметри політичного лідера, що їх він пропонує, це маніфестація й артикуляція групових інтересів, їх домінація, організаторські здібності, комунікабельність та здібності промовця, політична культура. "Це ерудиція, такт, моральність124. Можна погодитись також і з образом політичного лідера, що його пропонує Р.Мед-ведєв: це наявність власної політичної програми, боротьба за її реалізацію та популярність, а точніше, уміння її завоювати.
Сказане вище, на нашу думку, переконує, що повна характеристика лідера можлива лише при врахуванні соціально-психологічних та соціально-політичних параметрів лідера. Це підтверджує необхідність опрацювання якоїсь синтетичної концепції, що спиралась би на висновки психології, соціобіоніки, визначалась владними інстинктами, певним означеним стилем діяльності, мислення і культурним типом. Це була б не еклектика, а спроба комплексно розкрити такий складний феномен, як лідер.
Політичний лідер — це складний соціально-політичний та психологічний феномен, що характеризується поліархічною системою кількісних і якісних параметрів. Аналіз його суті переконує, що поняття лідера й керівника можна розглядати як тотожні. Суть
120 Див.: Афанасьев В. Г. Человек в управлений обществом. — М., 1977. — Розд. 7.
121 Основи політології. Курс лекцій /За ред. М. Сазонова. — Харків, 1993. - С. 335-336.
122 Там само. - С. 339-340.
123 Трофимов М. И. Политическое лидерство //Социально-поли-тические науки. — 1991. — №12. — С. 38.
124 Там само. - С. 39.
цього поняття можна визначити через комплекс внутрішніх і зовнішніх чинників природно-біологічного, суспільно-політичного характеру. Спираючись на функціональне призначення політичного лідера - прийняття ним політичних рішень, можна провести типологізацію феномена лідера. Критеріями такої класифікації є:
1) потяг до влади (авторитарні і неавторитарні лідери);
2) джерела управління (лідери, керовані ізсередини і ззовні);
3) функції у політичній системі (лідери адміністратори, агітатори і теоретики);
4) політична активність (лідери правоносії, обсерватори, пробивні, пасивні);
5) ставлення до власної компетенції (лідери інноватори, координатори, консерватори, бюрократи, володарі, адміністратори).
Усе перспективнішими стають і психологічні дослідження суті політичного лідера. Це відбувається насамперед через виділення типів темпераментів (Діонісій, Епіметей, Аполлон, Прометей), складання на їх основі психологічних портретів. Водночас аналізом суті лідера займаються й соціоніки, які уклали свою класифікацію - 16 типів особистостей. Між цими типами існують відносини доповнення, активації, дзеркальні, напівдоповнення, тотожні, квазітотожні, ділові, міражні, конфлікту, соціального замовлення і контролю, родинні. Четвірка сумісних між собою типів з дуальними, дзеркальними і активістськими відносинами творять т. зв. квадру. Квадри живуть за законами змін: альфа-бета-гамма-дельта. Важливими напрямами досліджень феномена лідера є психоаналіз та вивчення динаміки свідомого і несвідомого тощо. Політична історія донесла до нас певні етапи розвитку самої ідеї лідера. Вона зародилася у культі героїв у міфах, образах різних богів, що ототожнювалось зі своїми земними представниками - монархами, правителями тощо. Політично-правова думка та практика античності донесли до нас ідеї лідерів, що їх висували Платон, Арістотель, та їх відносне втілення у політичній практиці Афін та Риму. Християнство сакралізувало суб'єкти політичної влади в епоху Середньовіччя як у Візантії, так і в Західній Європі. У Нові часи концепції політичних лідерів опрацьовували Н.Макіавеллі, Т.Гоббс, Дж.Локк, Ш.Монтеск'є та Ф.Вольтер. Розвиток капіталізму наблизив політичних героїв до народних мас. Водночас це викликало спроби реставрувати давні ідеї лідерства в німецьких мислителів (Г.Гегель та А.Шопенгауер), оновити їх, наблизити до реалій Європи (Т.Карлейль). На зламі XIX- XX ст. оригінальну спробу модернізації старих героїв зробив Ф.Ніцше в ідеї надлюдини. XX ст. стало часом плюралізму концепцій лідерів - тут і марксистська спроба, і намагання теоретиків неолібералізму пояснити, дати своє бачення феномена лідера.