Теорія журналістики: етичні та правові засади діяльності засобів масової інформації : навч. посіб.

Подальший розвиток питання функціонування моральної (немайнової) шкоди відображений у Постанові № 5 Пленуму Верховного Суду України від 25 травня 2001 р. Таке рішення було цілком вмотивованим. Адже попередня постанова була ухвалена Верховним Судом ще до прийняття Конституції України та ратифікації Верховною Радою Європейської конвенції з прав та свобод людини. Відтак йшлося про необхідність у роботі судів України застосовувати міжнародні нормативні акти, практику Європейського суду з прав людини. Крім цього, в самій держані за останній час було прийнято чимало нових законів та внесено змін до нормативних актів. Зокрема, з 1 вересня 2001 р. набув чинності новий Кримінальний кодекс України, а з січня 2004 р. — Цивільний кодекс. Бралася також до уваги ще одна тенденція розвитку нової правозахисної системи — вітчизняні суди напрацювали за останній час значний матеріал і неодноразово виходили за межі Постанови Пленуму Верховного Суду від з 31 березня 1995 p., причому їхні позиції були правильними, оскільки згодом були підтверджені рішеннями Верховного Суду України.

Новаціями Пленуму Верховного Суду України від 25 травня 2001 р. слід вважати узагальнення сучасної практики щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди, виокремлення моральної шкоди, яку завдано фізичній особі, та немайнової шкоди, завданої юридичній особі. Зокрема, під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній або юридичній особі незаконними діями чи бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, наприклад, у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації" моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, порушенні права власності (у тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушені нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, за настання інших негативних наслідків.

Під немайновою шкодою, заподіяною юридичній особі, слід розуміти втрати немайнового характеру, що настали у зв'язку з приниженням її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням комерційної таємниці, а також вчиненням дій, спрямованих на зниження престижу або підрив довіри до її діяльності.

Оскільки питання відшкодування моральної шкоди регулюється законодавчими актами, введеними у дію в різні строки, вітчизняним судам необхідно в коленій справі з'ясовувати характер правовідносин сторін і встановлювати, якими правовими нормами вони регулюються, чи допускає відповідне законодавство відшкодування моральної шкоди за такого виду правовідносин, коли набрав чинності законодавчий акт, що визнає умови і порядок відшкодування моральної шкоди в цих випадках, та коли були вчинені дії, якими заподіяно шкоду.

Пленум Верховного Суду України також підкреслив, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню під час вирішення спору про відшкодування моральної(немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протинравність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини заподіювача в її заподій пні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

У документі був визначений і розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Зокрема йдеться про те, що суд його визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. У тому числі враховується стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих відносинах, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне — за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого — спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд мас виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

У випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні з мінімальним розміром заробітної плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд, вирішуючи це питання, має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють па час розгляду справи. Визначаючи розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди, суд повинен наводити в рішенні відповідні мотиви.

Важливі рекомендації в цьому напрямі були дані Пленумом Верховного Суду України у засобах масової комунікації. Так, судам слід мати на увазі, що у справах про спростування відомостей, поширених ЗМІ (у пресі, по радіо і телебаченню), як відповідачі до участі притягаються автор, орган засобу масової інформації, що їх поширив, а у передбачених законом випадках — і відповідна службова особа цього органу, які й несуть обов'язок щодо відшкодування заподіяної моральної шкоди відповідно до ступеня вини кожного з них. Якщо позивач не бажає притягати когось із них до відповідальності, на решту заподіювачів моральної шкоди покладається обов'язок щодо відшкодування тієї її частини, яка відповідає ступеню їх вини. В разі, коли орган масової інформації не називає автора, суд відповідно до цього змушує, щоб вину за поширення зазначених відомостей цей орган взяв на себе. На відповідача може бути покладено обов'язок відшкодувати заподіяну моральну шкоду не тільки тоді, коли суд задовольнив вимоги позивача про спростування поширених відомостей, а й тоді, коли відповідач спростував їх добровільно. Відповідно до ст. 42 Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" і ст. 48 Закону України "Про телебачення і радіомовлення" на орган масової інформації, їх працівників і автора не може бути покладено обов'язку щодо відшкодування моральної шкоди за публікацію чи поширення відомостей, які не відповідають дійсності, якщо вони містились в офіційних повідомленнях чи були одержані від інформаційних агентств або прес-служб державних органів та органів об'єднань громадян, або є дослівним відтворенням матеріалів, опублікованих іншим засобом масової інформації (з посиланням на нього), офіційних виступів посадових осіб державних органів, виступів народних депутатів, або містилися в авторських виступах, які передаються в ефір без попереднього запису.

Одним з найважливіших рішень Постанови № 5 Пленуму Верховного Суду України від 25 травня 2001 р. для забезпечення вільного та демократичного розвитку вітчизняного медіапростору щодо міжнародних стандартів функціонування практики Європейського Суду слід розглядати рекомендацію про те, що критична оцінка певних фактів і недоліків, думки та судження, критичні рецензії творів не можуть бути підставою для задоволення вимог про відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Однак, якщо при цьому допускається образа чи порушення інших захищених законом прав особи (розголошення без її згоди конфіденційної інформації, втручання у приватне життя тощо), то це може тягти за собою відшкодування моральної шкоди.

Пленум Верховного Суду України у своїй постанові також звернув увагу судів на тс, що ст. 17 Закону України "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний статус журналістів" передбачено певні особливості їх відповідальності за заподіяну моральну (немайнову) шкоду. Зокрема йдеться про те, що під час вирішення спорів про відшкодування моральної (немайнової) шкоди за позовами органів державної влади, місцевого самоврядування, офіційних осіб (наприклад, зареєстрований кандидат у депутати) чи посадових осіб до засобів масової інформації судам слід мати на увазі, що за змістом ч. 4 ст. 17 зазначеного Закону з'ясуванню підлягають наявність злого умислу журналіста або засобу масової інформації, а також наслідки використання потерпілим можливостей позасудового (досудового) спростування неправдивих відомостей, відстоювання його честі й гідності та врегулювання конфлікту в цілому. Під злим умислом журналіста чи засобу масової інформації необхідно розуміти такі їх дії, коли вони перед поширенням інформації усвідомлювали її неправдивість (недостовірність) або неправомірність інших дій (поширення конфіденційної інформації щодо особи без її згоди тощо).

Подальший розвиток питання відшкодування моральної (немайнової) шкоди судами у сфері ЗМІ отримало у Законі України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань забезпечення та безперешкодної реалізації права людини на свободу слова" (2003 р.), у якому зазначені деякі зміни та уточнення до Декрету Кабінету Міністрів України "Про державне мито" від 21 січня 1993 р. № 7—93. У цій частині документа зазначається порядок і розмір нарахування державного мита залежно від ціни позову, що пред'являються до засобів масової інформації. Так, із позовних заяв немайнового характеру про розгляд питань захисту честі та гідності з ціною позову до 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян розмір ставки державного мита має становити 1 % ціни позову, але не менше одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Щодо позовних заяв про відшкодування моральної (немайнової) шкоди з ціною позову від 100 до 10 000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян розмір ставки державного мита повинен становити 5 % ціни позову. І нарешті, із позовних заяв про відшкодування моральної (немайнової) шкоди з ціною позову понад 10 000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян розмір ставки державного мита повинен дорівнювати 10 % ціни позову.

Здавалось би, ці чинні норми вітчизняного законодавства повинні неухильно виконуватися в нашому судочинстві і в першу чергу враховуватися суддями під час винесення рішень у справах стосовно ЗМІ. Проте, на жаль, судова практика свідчила про інше. Так, головний редактор одеської газети "Юг" В. Курінний у грудні 2003 р. звернувся із заявою до голови парламентського Комітету з питань свободи слова та інформації, в якій зазначив, що з регіонального видання позивачі вимагають півмільйонного відшкодування. Суд, порушуючи законодавство, не виконав норму щодо сплати державного мита при позові до ЗМІ. Тобто всупереч Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань забезпечення та безперешкодної реалізації права людини на свободу слова" суд ухвалив рішення прийняти до розгляду позов до газети "Юг" у розмірі 500 000 грн, однак при цьому взяв державне мито не в розмірі 50 000 грн, як того вимагає закон, а лише 17 грн.

Правовий нігілізм в Україні — явище, на жаль, досить звичне. Найбільшу шкоду авторитетові закону завдають саме такі прикрі випадки, які здійснюються тими, хто зобов'язаний стежити за дотриманням закону — судовими органами, правоохоронцями.

На таку незадовільну практику судової гілки влади щодо ЗМІ неодноразово вказувала Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Н. Карпачова, її визнавали, врешті, й самі судді. Так, за останні кілька років стали широковідомі в Україні резонансні справи щодо захисту честі, гідності та ділової репутації таких видань, як "Правда України", "Політика", "Фінансова Україна", "Сільські вісті", "Свобода" та ін. Щодня у 5—6 судах країни розглядаються позови посадових осіб до ЗМІ щодо захисту честі і гідності, ділової репутації. Реалізація прав на свободу думки і слова, вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію порідко унеможливлюється у зв'язку з недосконалістю норм чинного законодавства та судової практики. Саме суди у розв'язанні конфліктів, пов'язаних зі ЗМІ, повинні враховувати всі обставини справи й ухвалювати об'єктивне та справедливе рішення. Адже не секрет, що деякі громадяни, посадові особи честь і гідність, ділову репутацію перетворили у своїх позовних заявах на товар і вимагають відшкодування моральних збитків у величезних сумах, які неспроможні задовольнити ані редакції, ані журналісти. Беручи до уваги подібні заяви, суди накладають відповідні фінансові санкції на редакції, не враховуючи їхнє фінансове становище. У тому числі середню заробітну плату співробітників ЗМІ. Тим самим у держані створюються судові прецеденти, які не відповідають реаліям правової демократичної держави.

Крім того, з огляду на подібну практику в питанні дотримання законності щодо забезпечення права па збирання, використання і поширення інформації, свободи думки і слова, захисту честі, гідності та ділової репутації органи державної влади та місцевого самоврядування також мають принципово змінити свою позицію. Тим більше про принципово новий підхід щодо назнаних проблем йдеться вже в згадуваному Законі України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань забезпечення та безперешкодної реалізації права людини на свободу слона". Так, цим документом були зроблені доповнення до ст. 49 "Відшкодування матеріальної та моральної шкоди" Закону України "Про інформацію". Зокрема, у нормі підкреслюється, що у випадках, коли правопорушенням, вчиненим суб'єктом інформаційної діяльності, завдано матеріальної чи моральної шкоди фізичним або юридичним особам, винні особи відшкодовують її добровільно або на підставі рішення суду. Органи державної влади, органи місцевого самоврядування як позивачі у справах про захист честі, гідності та ділової репутації вправі вимагати у суді лише спростування недостовірної інформації й не мають права вимагати відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Це не позбавляє посадову особу органу державної влади чи органу місцевого самоврядування права на захист честі, гідності та ділової репутації у суді.

Подальший розпиток досліджувані проблеми дістали у новому Цивільному кодексі України, який набрав чинності 1 січня 2001 р. унаслідок проведення у держані судової реформи. Відповідно до цього втратив силу як нормативно-правовий акт Цивільний кодекс Української РСР від 18 липня 1963 р. лі змінами, внесеними до нього.

У новому документі с чимало положень щодо захисту честі, гідності та ділової репутації, ні дні кодування моральної (нема й нової) шкоди. Безперечно, ці статті безпосередньо стосуються і діяльності засобів масової інформації. Йдеться про відповідні норми ст. З, 16, 23, 39, 200, 216, 225, 226, 230—233, 276,280, 298,332,386, 393,611, 700,1076,1167,1230 Цивільного кодексу України.

Проте необхідно зауважити, що деякі положення документа щодо функціонування ЗМІ мають суперечливий характер, наприклад ст. 277 "Спростування недостовірної інформації". Так, у її третьому пункті зазначено, що вважається, що негативна інформація, поширена про особу, с недостовірною. Відповідно до цього за кожне критичне слово журналістів, сказане у ЗМІ про будь-кого, може чекати цивільна відповідальність за приниження честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи, за що передбачене відшкодування грішми, іншим майном, або в інший спосіб, що зазначено у ст. 23. При цьому спростування недостовірної інформації за ст. 277 здійснюється незалежно від вини особи, яка її поширила. У принципі, можна здогадатись, що саме на увазі мав законодавець у згадуваній нормі. Йдеться про тс, що негативна інформація вважається недостовірною доти, доки її не буде підтверджено. Проте законодавець цю думку в такому обсязі не виклав, що може призвести до різночитань, а в кінцевому підсумку й до колізій. Адже тепер судді, виконуючи політичне замовлений, можуть розуміти цю статтю буквально з усіма тими наслідками, які можуть бути передбачені всіма нами.

До того ж, відповідно до ст. 278, якщо особисте немайнове право фізичної особи, порушене у газеті, книзі, кінофільмі, телепередачі тощо, які готуються до випуску у світ, суд може заборонити їх випуск до усунення порушення цього права, а якщо усунення порушення неможливо, — вилучити тираж газети, книги тощо з метою його знищення.

Відмінність цього способу від спростування полягає не лише в мсті застосування цих способів, а й у тому, що заборона поширення інформації може бути застосована й у випадку поширення інформації, незалежно від того, чи вона є недостовірною, чи абсолютно правдивою. Основним для застосування цього способу захисту є те, що ця інформація порушує особисті немайнові права фізичних осіб, тому він може бути застосований навіть у випадку дифамації (поширення правдивої інформації, яка порочить честь та гідність фізичної особи, наприклад, про тс, що особа хвора на СНІД).

Не менш суперечливою видається ст. 302 "Право на інформацію", зокрема її третій пункт. У ньому підкреслено, що інформація, яка подається посадовою, службовою особою під час виконання нею службових обов'язків, а також інформація, яка міститься в офіційних джерелах (звіти, стенограми, повідомлення засобів масової інформації, засновниками яких є відповідні державні органи або органи місцевого самоврядування), є достовірною. Фізична особа, яка поширює таку інформацію, не зобов'язана перевіряти її достовірність і не відповідає у разі її спростування.

Тобто все, що казатимуть усі без винятку державні службовці, посадові особи, депутати, інші публічні особи, усе, що друкуватиметься у відповідних ЗМІ, вважатиметься істиною в останній інстанції — абсолютною та неспростованою. Хоча і в цьому випадку неважко здогадатися, що насправді мав на увазі законодавець: особа, яка розповсюджує інформацію, подану посадовою особою, не песо відповідальності за її зміст.

Підкреслюючи в цілому новаційний характер норм Цивільного кодексу України, необхідно зауважити все-таки, що нашим законодавцям необхідно більш серйозно та відповідально ставитись до розробки нормативних актів у галузі діяльності ЗМІ, особливо щодо таких основоположних питань, як свобода слова, право на інформацію, право на критику та ін. Варто зазначити, що ці постулати визначаються не лише нормативно-правовими документами, а й станом розвитку суспільства. Велике значення в цьому питанні має й кваліфікація журналіста, адже аксіомою вже стала теза про те, що журналістика починається з журналіста. Нині в Україні працює понад 35 тис. журналістів, а лише 40 % з них мають базову професійну освіту. На жаль, не всі журналісти у своїй роботі спираються на відповідні інформаційні документи, кодекси професійної етики, інші документи. Вони можуть поширювати необ'єктивну та недостовірну інформацію (особливо під час виборчих перегонів), що призводить до образи честі та гідності, ділової репутації. Сьогодні нашому суспільству потрібні, як ніколи, соціальна відповідальність журналістів за свою діяльність, паритетні відносини ЗМІ та влади, ЗМІ та вітчизняного судочинства. Сьогоднішній рівень їх розвитку свідчить, що вітчизняні ЗМІ можуть виконувати не лише владні функції, а й впливати на діяльність владних структур як повноправний соціальний інститут нашого суспільства.

Регулювання порушень норм журналістської етики — це проблема захисту демократії, її поступу та цивілізованого розвитку держави. Вона актуальна і має велике значення в незалежних державах, оскільки стосується не тільки свобод і прав людини, а й багатьох інших соціальних проблем. Тому необхідно поширити вибір форм регулювання порушень журналістських етичних норм, додавши до судового досудовий захист у вигляді системи саморегуляції ЗМІ. Досудовий захист потрібний не тільки для регулювання порушень журналістських етичних норм, а й для незалежності ЗМІ від держави та інших структур влади. Досудове регулювання порушень норм журналістської етики передбачає демократичну систему саморегуляції ЗМІ, наявність закріплених у країні етичних норм журналістів, прийнятих усіма журналістами та колективами преси, радіо і телебачення. Основним джерелом журналістських етичних вимог повинен бути кодифікований Кодекс журналістської етики, який регулюватиме моральні відносини громадськості, окремих осіб, організацій, установ, фірм, підприємств тощо з журналістами, редакціями. Тобто він поширюватиме дію на неетичні відносини юридичних, фізичних осіб, які займаються творчою, технічною журналістською діяльністю. Роль саморегулювання етичних проблем особливо зростає у перехідний до демократії період, що зумовлює актуальність і значення кодифікованого Кодексу журналістської етики.

Потреба у новому кодифікованому Кодексі стики журналіста України зумовлена багатьма чинниками. Важливість ролі ЗМІ, підтримка ними демократії у національному і міжнародному планах підвищують відповідальність журналістів за правдивість, об'єктивність, точність інформації, та найважливішим чинником нагальної потреби у новому Кодексі журналістської стики є тс, що Україна стала незалежною державою, увійшла до Ради Європи, а творча Спілка журналістів України стала членом Міжнародної федерації. Необхідність прийняття кодифікованого кодексу зумовлена також недотриманням багатьма журналістами, окремими редакціями вимог професійної стики, розумінням свободи як анархії, вседозволеності, безвідповідальності. Чинний Кодекс професійної стики журналіста України, ухвалений IX з'їздом Спілки журналістів 17 квітня 1997 р., не відповідає сучасним вимогам як за змістом, так і за формою.

Щодо змісту Кодексу, то в ньому не відтворені суттєві зміни в державі, наприклад наявність державних, комерційних, приватних, незалежних ЗМІ й існування нових моральних взаємин журналіста й читача, не передбачено відповідальності журналіста за шкоду, завдану аморальною поведінкою журналіста підчас виконання своїх обов'язків. Крім того, у чинному українському Кодексі немає статей, що засуджували б приховану рекламу, регулювали мораль журналіста у кіберпросторі, визначали статус самого Кодексу.

Щодо форми, то чинний Кодекс журналістської стики містить в одній статті поєднання кількох вимог, що формально не відповідає вимогам до кодексів і, крім того, є логічною помилкою. Колена стаття повинна містити одну вимогу. Сучасною формою Кодексу журналістської етики повинен бути кодифікований Кодекс, що конкретно визначав би моральні проступки журналістів і встановлював би за них відповідальність.

Провівши порівняльний аналіз етичних кодексів журналістів та інших документів Австралії, Австрії, Великої Британії, Німеччини, Іспанії, Канади, Нідерландів, Норвегії, Росії, СІНА, Франції, Швеції, врахувавши Міжнародні принципи професійної стики журналістів, дослідниця Олена Кузнецова зробила спробу створити проект кодифікованого Кодексу етики журналіста України, в якому чітко визначались провина і відповідальність.

На її думку, щоб регулювати моральні відносини, новий Кодекс стики журналістів України повинен визначати загальні принципи, стичні норми журналістської діяльності, кодифікувати їх порушення за статтями і встановлювати матеріальну відповідальність у вигляді штрафу. Ефективність Кодексу великою мірою залежить від його поширення. Він має поширювати дію не тільки на членів Спілки журналістів України, а й на інші творчі об'єднання журналістів, організації, штатних творчих працівників радіо, телебачення, преси та інформагентств, а також на осіб, які займаються журналістською діяльністю і добровільно визнали його стичні вимоги. За структурою він повинен складатися із преамбули, загальної, конкретної частин, містити частину про відповідальність за порушення журналістських етичних норм. До загальної частини обов'язково повинні входити етичні принципи. У чинному українському Кодексі відображено етичні принципи об'єктивності, відповідальності, правдивості й не зафіксовано принципи свободи ЗМІ, поваги демократичних цінностей, чесності, що містять Міжнародні принципи журналістської стики. Доречно у зв'язку з масовим порушенням загальнолюдських норм моралі ввести ще й принцип пристойності.

Принцип свободи ЗМІ не тотожний принципам свободи слова чи свободи преси. Принцип свободи слова стосується природного спілкування: у міжособовому спілкуванні, на зборах. Окрім того, вислів "свобода слова" не відображає стосунку до мас-медіа. Принцип свободи преси, за логікою, стосується лише періодичних видань і не поширюється па радіомовлення і телебачення, а принцип свободи ЗМІ — всіх засобів масової інформації (преси, радіо і телебачення) — ширший від принципу свободи преси і означає, що журналісти редакцій газет, журналів, радіомовлення і телебачення, інформагентств можуть писати про все і всіх, якщо цс не заборонено законом і не суперечить цьому проекту.

Принцип соціальної відповідальності є третім у Міжнародних принципах професійної стики журналіста (1983). Він не втратив злободенності, міститься в багатьох чинних закордонних кодексах. Цей принцип означає: журналіст і ЗМІ відповідальні перед суспільством за передану чи приховану інформацію, вилив на аудиторію і передбачає виправлення помилки, вибачення, обнародування спростування чи відповіді опонента.

Принцип поваги демократичних цінностей варто трактувати як пріоритет гуманізму, захисту людини, людства в ім'я миру, державотворення, соціального поступу, плюралізму думок, рівних прав людей незалежно від їх раси, нації, віросповідання, партійності та статі. Biн зобов'язує кожного журналіста віддавати перевагу інтересам демократичного суспільства загалом, а не груповим чи приватним.

Принцип правдивості — основа якісної журналістики, гідної свого призначення, означає точне, чесне та вичерпне повідомлення про перевірені факти, події явища, процеси. Заголовки повинні точно відповідати змісту матеріалу. Будь-яке маніпулювання недопустиме. ЗМІ зобов'язані чітко називати джерело інформації, особливо коли це стосується вже обнародуваних даних, коментарів, передруків. Якщо журналіст пообіцяв не називати ім'я інформатора в ЗМІ, він має дотримувати слова.

Принцип об'єктивності передбачає уникнення прийомів маніпулювання громадською думкою, достатнє відтворення реалій, подій, явищ зв'язків між ними, нетенденційно, неупереджено, без замовчування частини інформації, підтасовування, викривлення фактів.

Принцип чесності означає, що журналіст, ЗМІ бережуть власну, редакційну, корпоративну честь і мають право відмовитися від роботи, відредагованого матеріалу, якщо це суперечить їхнім моральним принципам, загальнолюдській моралі чи Кодексу журналістської етики, торкається особистих, родинних, службових інтересів. Не допускається дифамація, прихована реклама, плагіат, бездоказові думки, вимисел і фабрикація матеріалів.

Принцип пристойності вимагає дотримуватися у професійній діяльності журналістів моральних норм поведінки не тільки на етапі збирання, а й під час відтворення інформації. Заборонено втручатися в особисте, інтимне, приватне, сімейне життя без згоди людей, яких це стосується. Журналіст зобов'язаний берегти мораль, особливо дітей, юнацтва, не обнародувати у масових виданнях і передачах проституцію, жорстокість і насильство.

Запитання та завдання для самоконтролю

1. Які особливості виникнення та становлення кодексів журналістської етики в історичному контексті? Вкажіть міжнародні та національні документи.

2. Назвіть основні принципи журналістських кодексів, їх характерні ознаки.

3. Проаналізуйте Кодекс професійної етики журналіста України.

4. Розкрийте суть питання регулювання порушень етичних норм діяльності журналістів у контексті вітчизняного кодексу професійної етики.