Історія України: навч. посіб.

Підготувавши основну військову базу на Запоріжжі, новообраний гетьман розпочав роботу по залученню до майбутнього виступу реєстрових козаків та широких мас народу. Кобзарі та досвідчені козаки з гетьманськими універсалами, що закликали готувати зброю й підніматися на боротьбу, розійшлися по всій Україні. Незабаром вона завирувала. За визнанням коронного гетьмана М. Потоцького, " не було жодного села, жодного міста, в яких би не лунали заклики до свавілля і де б не замишляли на життя й майно своїх панів і орендарів ". Активна організаційна робота проводилася і серед реєстрового козацтва.

Водночас Б. Хмельницький розумів, що для переможної війни зі шляхтою потрібна зовнішня допомога. До середини березня йому вдалося завершити переговори з Кримським ханством (Бахчисарайський договір). Пред'явлені хану Іслам-Гірею ІІІ листи польського короля щодо приготувань Польщі до війни з Кримом зробили його зговірливим. Він зобов'язався надати допомогу проти поляків, причому, татари обіцяли не чинити шкоди українцям, зокрема не палити їхніх міст і сіл. Зі свого боку українці обіцяли платити у поминки і не допускати морських походів. На допомогу повстанцям було направлено 3—4 тис. татар під керівництвом Тугай-бея.

Уклавши військовий союз з Кримським ханством, Хмельницький посилив свою армію татарською кіннотою. Оскільки поляки не мали піхоти рівноцінної козацькій, а польська кіннота явно поступалася татарській у маневреності, союз козаків з татарами таїв для польської армії величезну небезпеку. Чисельність татарського війська, яке виступало на боці українців, становила в різний час від кількох тисяч до кількох десятків тисяч чоловік. Крім військової допомоги Україна захищала себе від татарських нападів з півдня.

На початку революції Б. Хмельницький та його прихильники висували лише ідею автономії для козацького регіону (централь на і південна частина Київського воєводства) в складі Речі Посполитої. Вони тоді продовжували вважати останню своєю батьківщиною, а короля — її єдиним законним володарем. Національно-політична свідомість старшини й козацтва в цілому обмежувалася прагненням домогтися відновлення прав і вольностей Війська Запорізького, що ґрунтувалися на козацькому традиціоналізмі. Тому під час переговорів з послами М. Потоцького в середині березня було поставлено вимоги щодо ви ведення польського війська з козацьких земель, ліквідації там "управління Речі Посполитої", надання козакам права укладати договори із зарубіжними правителями. Але коронний гетьман порахував їх неприйнятними, і, надіючись у зародку придушити народне повстання, прискорив підготовку походу, вирушивши з коронним військом на Корсунь. Водночас в універсалі до повстанців він наказав видати йому Хмельницького й розійтися. У разі непокори погрожував "усі достатки ваші, котрі у волості маєте, забрати, жінок, дітей вирізати".

Бойові дії розпочалися у квітні. Маючи у своєму розпорядженні бл. 15 тис. жовнірів (разом із реєстровими козаками), М. Потоцький вирішив завдати удару по табору повстанців. З цією метою він 21 квітня направив суходолом 2 полки реєстровців і жовнірів (5— 5,5 тис. осіб) під проводом сина Стефана, а Дніпром 26 квітня — 4 полки реєстрових козаків і частину драгунів (4,5 тис. осіб) під керівництвом генеральних осавулів Барабаша і Караїмовича. Обидва загони мали з'єднатися біля Кодацької фортеці, розгромити Запорізьку Січ і придушити повстання.