Історія України: навч. посіб.

Отримавши від розвідників інформацію про час і напрямок виступу ворожих військ, Б.Хмельницький на чолі 4—5 тис. українців і 3—4 тис. татар Тугай-бея вирушив назустріч, вдало використавши їхню роз'єднаність. Оточивши 29 квітня противника біля р. Жовті Води (неподалік теперішнього м. Жовті Води Дніпропетровської обл.), він під час боїв, що набрали затяжного характеру, зумів заручитися підтримкою реєстрових козаків: 12 травня на його бік перейшли полки, що пливли Дніпром (при цьому Барабаша й Караїмовича було вбито), а наступного дня — ті, котрі перебували при Стефанові Потоцькому. У вирішальному бою 16 травня польське військо було повністю розгромлено. Близько З тис. поляків, у т. ч. смертельно поранений С.Потоцький, потрапили у полон.

Дізнавшись про поразку під Жовтими Водами, гетьман М.Потоцький почав відступати, надіючись на об'єднання з 6-тисячним військом Я.Вишневецького. Щоб не допустити цього, Б.Хмельницький не гаючи часу кинувся за ним. 26 травня полки Потоцького потрапили неподалік від Корсуня в заздалегідь підготовлену пастку. Значна роль у цьому належала козакові Микиті Ґалаґану (Бутові), який, попередньо домовившись з Б.Хмельницьким, під виглядом розвідника навмисно потрапив у полон до поляків, щоб їх дезінформувати, і цим добровільно прирік себе на муки та смерть. Витримавши жорстокі катування, він примусив польських керманичів повірити у вигадку, що слідом за Запорізьким Військом наступає кримський хан з усією ордою, та завів їх у завчасно підготовлену засідку.

Український письменник Адріан Кащенко в історичній повісті "Під Корсунем" так описує польські тортури над М. Ґалаґаном: "Кат приклав до спини Микити розпечену як жар залізну штабу. Почулося шкварчання, і на спині козака схопилося синеньке полум'я, а у повітрі пішов дух печеного м'яса.

Ґалаґан прикусив собі язика, щоб, боронь, Боже, не почули вороги, як козак стогне, і стояв, мов прикипів до землі, тільки плечі його іноді здригалися, неначе від лоскоту.

— Розмалюй, розмалюй йому спину... — гукав Потоцький,роздратований терпінням козака. — Добре малюй, щоб пригадав, скільки у Хмельницького війська!

Зваживши, що вже час почати свої вигадки, Ґалаґан обізвався, щоб спинили ката, бо він має щось сказати..."

Після того, як поляки все ж повірили Микиті Ґалаґану, він запропонував їм свої послуги, заявивши, що знає безпечний шлях до відступу. Поляки поставили вимогу, щоб козак, на доказ того, що говорить правду, встромив свою руку у вогонь.

"Ґалаґан зблід як крейда, — продовжує А. Кащенко, — але вагався недовго. Яке вагання? Воля рідного краю дорожча за руку одного козака. Він рішучо наблизився до вогню і встромив у нього ліву руку. Червоне полум'я облизувало живе тіло своїми язиками, козак же стояв, мов чарівник, нерухомо... Навіть найменший стогін не вибився з його уст, немов вогонь тільки лоскотав його. Скоро по повітрю знову пішов дух печеного м'яса, а рука козака почорніла й гулко почала репатися.

— Годі! — гукнув нарешті Потоцький...

Микита витягнув руку з вогню і підступив до гетьмана, але сили його покинули, світ в очах замутился, і він впав на землю непритомний... "

Характеризуючи перебіг подій у козацькій засідці, куди М. Ґалаґан завів поляків, польський жовнір, учасник бою, писав: "Увійшов табір у цю діброву, як в якусь матню: не міг далі посуватися через закопані і стиснуті дороги. На тил табору всією силою напирали татари, спереду і з боків козаки із пристосованих шанців завдавали великої шкоди". У результаті польське військо зазнало нищівної поразки. Близько 8,б тис. жовнірів, ут. ч. коронний і польний гетьмани — М.Потоцький і М.Калиновський — потрапили в полон. Поляки втратили також усю артилерію, обоз і прапори.

З Корсуня Б.Хмельницький вирушив до Білої Церкви. Він розсилав універсали до українського народу, в яких закликав до всенародного повстання. Цей клич рознісся по всій Україні. Народ численними гуртами потягнувся під гетьманські корогви, бо сподівався знайти правду, здобути волю і незалежність. Хвиля виступів охопила всю Україну. Ще ніколи повстання не мало такого всенародного характеру. На сер. вересня були звільнені Лівобережжя, Брацлавське, Київське, Подільське воєводства, південна й центральна частина Волинського.

Тим часом польська шляхта прагнула реваншу. Але його не сталося. У битві, яка відбулася 21—23 вересня під Пилявцями (тепер с. Пилява Старокостянтинівського р-ну Хмельницької обл.), 80— 90-тисячна армія поляків зазнала нищівної поразки від бл. 100-ти-сячного українського війська та 5 тис. татар. Було захоплено всю ворожу артилерію, яка налічувала близько сотні гармат. До козаків потрапив також величезний обоз зі значними матеріальними цінностями, оскільки польські магнати, хизуючись один перед одним, навіть у воєнних походах оточували себе надзвичайними розкошами. Нерідко навіть звичайний гусар потребував кількох возів з наметом, обставою, інколи срібним начинням, не кажучи вже про різноманітну провізію та численних слуг. Не дивно, що один із сучасників іронічно зауважував: у польському стані було більше срібла, ніж свинцю.

Блискуча перемога в битві під Пилявцями відкрила шлях до визвольного походу на західноукраїнські землі. Повстанці за допомогою місцевого населення здобули Збараж, Вишнівець, Броди і на поч. жовтня підійшли до Львова, який взяли в облогу. Але, не бажаючи руйнувати чудове старовинне місто та отримавши викуп від польського гарнізону в сумі 200 тис. злотих, гетьман зняв облогу й повів свою армію до міцної фортеці Замостя, де перебував протягом 6—21 листопада.

У той час Річ Посполита, фактично втративши своє військо та короля, який помер ще в травні, стояла на межі катастрофи. Але Б.Хмельницький, замість того, щоб довершити її розгром, оголосив перемир'я. І снують різні версії причин такої поведінки гетьмана: 1) він ще не готовий був до остаточного розриву з Річчю Посполитою й надіявся на реформування її державного устрою, тим більше, що під його тиском королем у цей час було обрано Яна Казимира, котрий начебто обіцяв бути "руським королем"; 2) брак теплого одягу, продовольства, осіннє бездоріжжя, епідемія чуми, від якої помер один із найвизначніших повстанських ватажків Максим Кривоніс; 3) проти продовження воєнних дій виступали союзники — кримські татари; 4) побоювання, що розгром Польщі спричинить негативну реакцію європейських монархів тощо.

Синтез усіх цих версій і вплинув на остаточне рішення Б.Хмельницького. Можна сперечатися про доцільність його прийняття; єдине ж, що не викликає сумніву, — це помилковість наступних дій гетьмана: замість того, щоб закріпитися на західних рубежах української етнічної території, він відвів армію вглиб України. Тим самим було втрачено значну територію з досить розвинутим виробництвом, а Польща отримала вигідний стратегічний плацдарм для майбутніх воєнних дій.

Наприкінці грудня 1648 р. українське військо вступило у стародавню столицю України — Київ. Хмельницького вітали як "українського Мойсея ", який визволив Україну з "лядської неволі".