Історія України: навч. посіб.

Успіхи в національно-культурному будівництві 1920-х — поч. 1930-х pp. були досягнуті перш за все завдяки здійсненню політики, що ввійшла в історію під назвою "коренізація". Намагаючись розширити національну та соціальну базу свого режиму, Москва зробила спробу залучити до управління в республіках представників неросійських національностей. Такий жест центру пояснювався різкою невідповідністю між загальною кількістю представників корінної нації в тій чи іншій національній республіці до їх частки в партійно-державному апараті. Зокрема, наприкін. 1920р. українці, складаючи бл. 80 % населення УСРР, у КП(б)У становили лише 19, а у квітні 1922 р. — 23,3 %, частка росіян і євреїв дорівнювала відповідно 63,6 і 13,6 %. Гіршою була ситуація в керівних структурах держапарату. Так, у колегіях наркоматів нараховувалося 47 % росіян, 26 — євреїв і 12 % українців. Основна маса службовців у наркоматах складалася на 40 % із євреїв, 37 — із росіян і тільки на 14 % — а українців. Виправити цю невідповідність узявся в 1928 р. XII з'їзд РКП(б), який проголосив політику "коренізації" партійно-державного апарату в неросійських республіках.

Отже, деяка лібералізація політики більшовиків у національному питанні в 20-х роках була викликана не сентиментальними поривами, а їх намаганнями укоренитися в національних республіках — звідси й назва політичного курсу — "коренізація". Щоб зміцнити свій вплив у республіках, партія змушена була розмовляти з населенням його мовою і створити власних апаратників із місцевих кадрів. Безсумнівно, що "коренізація" мала побічний ефект у вигляді стрімкого розвитку пригнічених до того національних культур, які отримали хоч і тимчасову, але унікальну за весь період радянського правління можливість для цього. "Турбота" про розквіт національних республік мала зміцнити позиції більшовицької влади і серед світової громадськості.