Історія нових незалежних держав: Навчальний посібник

Перший період — від прийняття Конституції СРСР у 1924 р. до початку першої п'ятирічки — проходив під знаком коренізації. Цей термін уперше з'явився у рішеннях X з'їзду партії; він означав вирощування місцевих кадрів і опору на корінне населення республік. На той час більшовики не могли обійтися без місцевої інтелігенції та були змушені привертати її на свій бік. Долав партії залучали все більше представників місцевого населення. Наприклад, частка українців і білорусів у партійних організаціях їхніх республік за період з 1922 до 1932 р. збільшилася відповідно з 24 (21) до 59 (60) %. Навіть представники середньоазіатських народів у 1932 р, становили понад половину членів партійних організацій відповідних республік. У 1929 р. "титульна" (тобто така, що дала назву тій чи іншій республіці) нація становила в Україні вже 59 %, Білорусії — 66, Вірменії — 95 % місцевої бюрократії. Однак у Середній Азії, де все ще не вистачало освічених кадрів, росіяни, як і раніше, переважали у державних управлінських структурах.

Республіки мали значні права у внутрішніх справах, навіть в економічних. Особливо широко їх здійснювали у сфері культури. Кожна республіка не тільки могла, а й зобов'язувалася мати власну мову. У Білорусії навіть оголосили білоруську мову офіційною, хоча населення користувалося багатьма мовами. Кожен, навіть найменший, народ отримав свою мову і писемність. Для 48 етносів були створені нові писемні мови. Це стосувалося туркменів, башкирів, чеченців, нечисленних народів Сибіру. Сенс полягав у тому, щоб перешкодити об'єднанню народів Кавказу, Середньої Азії, інших регіонів навколо одного. Цій меті також мало служити адміністративне дроблення, що і відбувалося передусім у Середній Азії. Наприкінці 1920-х років для 70 мов, насамперед мусульман, ламаїстів та ін., була запроваджена писемність на основі латинської графіки. Відмова від арабської писемності у мусульман і старомонгольської системи письма у буддистів позначала розрив з їхньою попередньою культурною спадщиною і релігією. Неросійські мови впроваджувалися в управління, юстицію (насамперед у нижчих ланках судочинства), а також у шкільну систему. Уже у 1927 р. 90 % білоруських школярів, 94 киргизьких і майже 96 % татарських у відповідних республіках навчалися у початкових школах рідною мовою. Такі школи створювалися і для тих народів, у яких не було відповідних республік. Наприклад, половина українських євреїв здобула освіту в школах на мові ідіш. Водночас організовували середні та вищі навчальні заклади рідною мовою народів СРСР, що збільшувало чисельність неросійських еліт. Форсовано розвивалася видавнича справа неросійською мовою (газети, журнали, книги). Проте на вищому рівні від російської мови не відмовилися.

Політика коренізації передбачала забезпечити стабільність багатонаціональної держави, усунути дискримінацію неросіян і таким чином ліквідувати осередки національного напруження. Така політика мала і рекламне значення з точки зору зовнішньополітичної пропаганди і сприяння зростанню симпатій до радянської влади, ідеї світової пролетарської революції з боку пригнічених народів інших країн. Освіта, видавнича справа й інші заходи на національних мовах сприяли поширенню серед неросіян комуністичної ідеології. Проте саме ідеологічні настанови більшовиків з часом почали відчувати загрозу через політику коренізації.

З одного боку, завдяки їй було досягнуто мету додаткового привернення на бік партії і революції широких верств неросійського населення або принаймні його нейтралізації. Йшов процес створення національних нових еліт. Прискореними темпами відбувалася консолідація націй. Однак успіхи коренізації мали й зворотний бік. З часом корівні кадри почали виявляти тенденцію до незалежності від центру, національно-культурної автономії, націонал-комунізму. Націонал-комуністи прагнули поєднати ідеї комунізму з національними традиціями. Вони були невдоволені тиском з боку Центру і прагнули його подолати, розширити компетенції своїх республік і брати активнішу участь у справах усієї держави. Тобто замість очікуваної єдності радянського суспільства посилювалися тенденції, які могли б призвести до його дезінтеграції.

Цю небезпеку Й. Сталін передбачав уже у 1926 р. У листі до Лазаря Кагановича та інших членів Політбюро української компартії він попереджав, що рух "на Україні за українську культуру і громадськість, ... що очолюється повсюдно не комуністичною інтелігенцією, може набути місцями характеру боротьби... проти Москви взагалі, проти росіян взагалі, проти російської культури і її найвищого руху — ленінізму". Коли у 1930 р. відбувся сфабрикований процес над групою українських інтелігентів на чолі з академіком Сергієм Єфремовим за звинуваченням у створенні "Спілки визволення України" (яка ніколи не існувала), то початок її діяльності віднесли до 1926 р. Таким чином хотіли підтвердити "мудрість" товариша Сталіна, який вже тоді попереджав.