Історія України: навч. посіб.

У Західній Україні новий прихід радянської влади зустріли насторожено. Ще до її появи сотні тисяч людей з болем і розпукою залишали рідний край і виїздили на Захід, розуміючи, що більшовизм несе нові страждання українському народові. О. Довженко з цього приводу 30 червня 1946 р. занотував у своєму щоденнику: "Об'єдналися всі українські землі. Буде єдине стадо і єдині пастирі. Усі тепер будем одинакі".

І справді, вже з 1944 р. в усіх місцевостях Західної України партійні, радянські та каральні органи продовжили розпочаті у 1939—1941 pp. "соціалістичні перетворення", розгорнувши своєрідну "радянизацію-2", яка також супроводжувалася великомасштабним терором. Вони поспішали якнайшвидше зрівняти в усіх відношеннях західних українців зі східними, насамперед розтоптати високу національну свідомість галичан. Розпочалися форсована ліквідація приватної власності, передусім на землю, примусове залучення селян до колгоспів, поспішна індустріалізація краю. Враховуючи, що раніше Східна Галичина, Волинь, Північна Буковина, Бессарабія і Закарпаття були аграрними окраїнами різних держав, за б—10 років ці землі, згідно з партійними постановами, мали зрівнятися у промисловому відношенні зі східними областями УРСР. У Львові, Ужгороді, Чернівцях, Станіславі, Тернополі та інших містах будували заводи-гіганти: найбільший в Європі Жидачівський паперовий, Калуський хімічний комбінати, ряд заводів у Львові (автобусний, автонавантажувачів та ін.). У 1950 р. промислове виробництво Західної України становило 10 % загальноукраїнського проти 3 % у 1940 р.

Проте індустріалізацію краю здійснювали бездумно, без урахування доцільності і наявності сировини, не кажучи вже про абсолютну байдужість до проблем охорони навколишнього середовища. Внаслідок такого підходу, наприклад, Львівський автобусний завод отримував комплектуючі з 560 підприємств СРСР і т. зв. країв народної демократії.

Швидкими темпами зростало число промислових робітників. Лише на Тернопільщині наприкін. I960 р. їх кількість була в 6,8 рази більшою, ніж у 1940р. Як гриби після дощу, виникали школи ФЗУ та інші професійні заклади. Нестача кваліфікованих кадрів примусила уряд УРСР відкривати школи, вузи, дослідні інститути, філіали АН України. Можновладці вважали, що їх марксистсько-ленінська система освіти швидко, як у східних областях, русифікує місцевий пролетаріат і створить вірнопіддану інтелігенцію. Дедалі частіше представників останньої приймали в ряди компартії. Однак до кінця їй так і не повірили. Ніколи в західних областях не було місцевого першого секретаря обкому партії, одиниці з місцевих вихідців очолювали райкоми. Ще менше вони займали керівних посад в економіці, науці, управлінському апараті. Ці посади отримували переважно вихідці з Росії та східних областей України. Створення атмосфери недовіри відштовхувало значну частину місцевого населення від комуністичної влади.

Служаки НКВС скрізь вишукували "недобитків українських буржуазних націоналістів". Міста і села краю вкрила щільна агентурно-інформаційна мережа держбезпеки. У західних областях в 1944—1945 pp. діяло 359 резидентів, 1473 агенти і 13 085 інформаторів. До того ж, в органах держбезпеки і внутрішніх справ семи західних областей нараховувалося 22 тис. штатних працівників. Вони за вказаний період завершили 19 606 слідчих справ, "розгромили" 379 формувань УПА з 6831 учасником повстанської боротьби. Основну масу агентури використовували для дискредитації керівного складу УПА, підпілля ОУН і загалом національно-визвольного руху шляхом створення органами внутрішніх справ і державної безпеки спецбоївок, які переодягалися у форму УПА. Вони не лише виявляли і знищували справжніх учасників визвольного руху або тих, хто їм співчував, а й мали яскраво виражений бандитський характер: грабували і розстрілювали людей, катували їх, палили садиби, знищували худобу, ґвалтували жінок. Уже на початок 1950-х років така енкаведистська мережа охопила всю Західну Україну, і провокаторських "загонів УПА" було чи побільше, ніж справжніх. Значною мірою спецбоївки складалися з колишніх вояків, які потрапили в полон, були психічно зламані й завербовані енкаведистами. Згідно з директивою Міністерства внутрішніх справ (МВС)УРСР від 15 липня 1946р. в західних областях України впровадили такі підступні форми діяльності, як фізичне знищення керівників оунівського підпілля і командування УПА за допомогою т.зв. "агентів-бойовиків", їх компрометації перед Службою безпеки ОУН, створення "паралельної агентурної мережі" тощо. Оцінюючи діяльність спецгруп, керівництво МДБУРСР відзначало, що в ряді випадків з їхньою допомогою " вдалося створити у середовищі оунівців атмосферу взаємної недовіри, яка призводила часто до самознищення банд та їх ватажків".

Черговою антиукраїнською акцією комуністичного режиму стала розправа над греко-католицькою церквою. Сталін та його оточення розробили і реалізували сценарій незаконного т. зв. Львівського синоду 1946 р. До його початку був арештований і засланий у Сибір митрополит Йосип Сліпий, "знешкоджені" єпископи. 216 священиків і 19 мирян проголосували за анулювання Брестської унії 1596 р., вихід греко-католицької церкви з-під юрисдикції Риму і приєднання її до Московської православної патріархії. Дещо пізніше аналогічна подія відбулася і в Закарпатті. Тисячі священиків-українців, які відмовилися стати підданими Патріарха Московського і всія Русі, були арештовані, замордовані в тюрмах або відправлені в концентраційні табори. Віддана українському народові греко-католицька церква була розпущена, але не знищена — її найкращі представники пішли в підпілля, де їх підтримували вірні їм парафіяни.

Отже, заліковуючи рани війни, українці західних областей разом з тим змушені були знову вести національно-визвольну війну проти тоталітарного режиму більшовицької влади. Ризикуючи життям, проти неї виступали юнаки й дівчата під девізом: "Здобути волю Україні, або загинути за неї!"

У загонах УПА діяли десятки тисяч патріотів. Уже в 1944 р. проти них було відправлено на Волинь стрілецьку дивізію та бригаду військ НКВС чисельністю понад б тис. чол. У Рівненській області на боротьбу із загонами УПА було кинуто майже 9 тис. солдатів і офіцерів, у Львівській — 6,6 тис, Тернопільській — понад 3 тис. Запеклі бої між радянськими військами і бандерівцями точилися також у Станіславській та Чернівецькій областях. Радянський уряд змушений був переправити в Західну Україну дивізії навіть з Кавказу, а з Росії — п'ять бронепоїздів. Всього наприкін. 1944 р. до боротьби проти УПА було залучено бл. 200 тис. солдат внутрішніх військ, вояків партизанських і винищувальних частин.

Сутички між повстанцями та радянськими військами приносили нові розорення, кров і сльози мирним жителям, перешкоджали їм у відбудові рідного краю. Відомі факти зловживань і знущання над місцевими жителями збоку партійних, радянських та каральних органів. У щоденнику О.Довженка записано його розмову зі слухачем Московських вищих партійних курсів, який хизувався своїми "подвигами" у Західній Україні: "Одного націоналіста я повісив униз головою й палив па повільному вогні, вирізав з нього шматки м'яса... а він, гадюка, так і вмер, вигукуючи: "Слава Україні! " От гадюка! Скільки я їх перемордував".

Після закінчення радянсько-німецької війни на боротьбу з УПА було мобілізовано великі військові сили. Почалися тотальні прочісування місцевостей, де зосереджувалися повстанці. Зважаючи на багаторазову кількісну перевагу військ НКВС та марність сподівань на війну західних країн із СРСР, керівництво УПА, зокрема її головнокомандувач генерал-хорунжий Тарас Чупринка (Р.Шухевич), вдалися до зміни тактики, відмовившись віддій великими з'єднаннями (куренями) та перейшовши до маневрування малими, рухливішими загонами — сотнями, а згодом відділами по 10—16 вояків. Чимало партизанських загонів було розформованої вони злилися з оунівським підпіллям.

Розуміючи, що УПА користується підтримкою значної частини місцевого населення, власті активізували щодо нього репресивні заходи."Бандитськими" оголошувалися цілі села, як Антонівці на Тернопільщині, мешканців яких вивозили до концтаборів або просто висилали у східні області. Тюрми були забиті в'язнями. Без суду і слідства зникали тисячі людей. Вантажні ешелони вивозили на Схід сім'ї т. зв. бандпособников. Усього в 1944—1963 pp. було депортовано 600—800 тис. чол. Крім того, у селах, містах, на підприємствах, в установах, школах, вузах під тиском властей запроваджувалася система "сексотства", коли людей змушували доносити на своїх знайомих, друзів і навіть рідних. Все це сприяло ліквідації оунівського підпілля і, зрештою, УПА. Після загибелі у 1950 р. генерал-хорунжого Тараса Чупринки організовані дії УПА фактично припинилися, хоч окремі загони боролися до сер. 60-х років, зосередивши свої сили на пропагандистській роботі та саботажі.

Для того щоб не дати можливості енкаведистам вистежити своє місцеперебування, повстанці, за словами колишнього вояки УПА Михайла Зеленчука, як правило, наприкінці жовтня, під час першого снігопаду, змушені були заходити у власноруч зроблену криївку і залишатися "запечатаними" там до весни. День у криївці розпочинався о 6-й ранку і завершувався о 22-й. У суворо визначений час відбувалися заняття за програмою вишколу керівних кадрів. Відпочивати, слухати радіо, читати книжки дозволяло ся лише ввечері, у неділю та святкові дні. Щоправда, добу під землею "зміщували" для конспірації на 12 годин: коли надворі стояла ніч, вважався день, і навпаки.

Що ж їм давало сили для боротьби у подібних умовах? Є таке свідчення дружини P. Шухевича: "У сорок п'ятому перед арештом я бачилась з Романом. То було під цвинтарем Личаківським у Львові. І кажу: "Слухай, то ви нічого не маєте. Ви без машин, без нічого, та вони вас всіх вистріляють, вилапають". Він каже: "Ти знаєш, як я тебе люблю. Але Україну — більше як тебе".

Про масовість національно-визвольного руху в Західній Україні свідчать дані НКВС УРСР: у 1944—1946 pp. було проведено 39 778 чекістсько-військових операцій, вбито 103 313, захоплено в полон 110 785, заарештовано 14 329 повстанців, з повинною з'явилося 60 058 осіб. Перераховані також численні трофеї, що їх здобули енкаведисти у боях з УПА: кулемети, міномети тощо.

Зі свого боку "оунівська служба безпеки", яка також мала розгалужену мережу боївок та інформаторів, здійснювала терористичні акти проти партійних і радянських працівників та їх сімей, а також проти військовослужбовців і просто проти громадян, котрі виявляли готовність співпрацювати з органами влади. За офіційними даними радянської преси, протягом 1944—1962 pp. українські партизани знищили ЗО тис. осіб.

З ослабленням партизанської боротьби ОУН-УПА комуністичному режимові з допомогою брутального й безжалісного примусу вдалося впровадити в західноукраїнських областях колективізацію сільського господарства. Очевидець тих подій Ірина Наконечна згадує, як у 1949 р. засновували колгосп у селі Урмань на Бережанщині: "Активісти райцентру разом з військовими і міліціянтами зігнали людей до читальні, де перший секретар райкому партії Бондаренко поставив присутніх перед вибором: " Лбо в селі колгосп, або все село буде вивезено в Сибір". На початку 1950-х років колективізацію на західноукраїнських землях було в основному завершено.

Цей факт, як і численні військово-чекістські операції та постійні депортації у віддалені регіони СРСР прихильного до повстанців та підпільників населення, вів до зникнення масової бази, на яку завжди спирався визвольний рух. Після того, як 23 травня 1954 р. було схоплено головнокомандувача У ПА В. Кука (Коваля), який одночасно обіймав посади голови Генерального секретаріату УГВР та голови проводу ОУ Н в Україні, спостерігалися лише поодинокі акції затухаючого повстанського руху. Останній бій вояків У ПА проти комуністичного режиму відбувся 14 квітня I960 р. поблизу хутора Лози Підгаєцького району на Тернопільщині.