Історія України: навч. посіб.

Загалом в українському дисидентському русі, на думку його дослідника Ю.Зайцева, можна виділити чотири основні напрями: самостійницький, національно-культурницький, правозахисний, релігійний. Найрадикальнішим, атому й найбільш переслідуваним був самостійницький напрям. Його прихильники виступали за державну незалежність України, яку планували здобути мирними засобами, хоча окремі з них не відкидали можливості збройного виступу. Наприкін. 1950-х років у західноукраїнських областях виникло кілька нелегальних організацій: Об'єднана партія визволення України, Українська робітничо-селянська спілка, Український національний комітет та ін. Серед них виділялася Українська робітничо-селянська спілка (УРСС), яка була створена у 1958 р. на Львівщині групою юристів. Проголосивши себе спадкоємницею ідеї боротьби за самостійну Україну, УРСС виступала за реалізацію статей республіканської і союзної конституцій, які передбачали вихід України зі складу СРСР. Однак у січні 1961 р. організацію було викрито, її членів — І.Кандибу, С.Віруна, В.Луцького, О.Лібовича, И.Боровицького, І.Кіпиша — засуджено на різні терміни ув'язнення, а керівника, Левка Лук'яненка, — до розстрілу, пізніше заміненого на 1б-річне ув'язнення.

Подібні судилища відбулися також над членами інших підпільних організацій, зокрема Українського національного комітету (1962) та Українського національного фронту (1967). У результаті кількох чоловік було розстріляно (І. Коваль, Б.Грицина, М.Проців), багатьох засуджено на тривалі строки ув'язнення.

Яскравими представниками цього напрямку були також історик В.Мороз, журналіст В.Чорновіл, вчителька О.Мешко, мистецтвознавець Б.Горинь, психолог М.Горинь, поет В.Стус, письменник Г.Снєгірьов, літературний критик Є.Сверстюк та ін.

Національно-культурницький напрям, представлений насамперед такими шістдесятниками, як літературні критики І.Дзюбата І.Світличний, літературознавець М.Коцюбинська, мовознавець 3.Франко та ін., базувався на необхідності духовного і культурного відродження українського народу, передусім його національної самобутності, історії, традицій, мови. Поборники національно-культурних прав протестували проти цілеспрямованої русифікаторської політики, нищення пам'яток історії та культури, незаконних арештів, утисків національної інтелігенції тощо.

На захист невід'ємних прав людини, за дотримання конституції і законів, примат особи перед державою виступали представники правозахисного напряму. Серед них виділялися генерал П.Григоренко, інженер М.Маринович, математик Л.Плющ, психіатр С.Глушман та ін. Зокрема, генерал П.Григоренко рішуче й послідовно обстоював права кримськотатарського народу, репресованого комуністичним режимом.

Окремий різновид дисидентського руху являв собою релігійний напрям, що обстоював права віруючих, легалізацію Української греко-католицької та Української автокефальної православної церков, протестантських віросповідань та течій, повернення відібраних державою храмів та відбудову зруйнованих тощо. Серед чільних діячів цієї течії були священики В.Романюк, Й.Терля, пастор Г.Вінс та ін.

Подібний поділ, звичайно, є доволі умовним, особливо, коли йдеться про конкретні постаті. Та все ж він дає змогу певною мірою систематизувати головні засади українського дисидентського руху.