Історія України: Матеріали до підручн. для 10-11 кл.

Одночасно зі спробами змін в офіційній політиці у суспільно-політичному житті України став розвиватися дисидентський рух — тобто рух невгодних. Він виник як протест проти антинародних дій партійно-державного режиму, недотримання ним конституційних положень та очевидних порушень соціальної справедливості. Цей рух в Україні було започатковано в середині 50-х рр.— значно раніше, ніж у Москві. Його представники спочатку виступали проти недоліків існуючої системи, ігнорування марксистсько-ленінських ідей, порушення законів, прав людини, свободи слова, совісті і друку, за вільний розвиток української мови і культури, за правду історії.

Тоді ж на Західній Україні, де ще свіжою була пам'ять про національно-визвольний рух під час другої світової війни і в перші повоєнні роки, виникло кілька нелегальних груп і організацій. Одні з них орієнтувалися на збройний шлях боротьби за вільну Україну, як їхні попередники з ОУН та Української повстанської армії (УПА), інші на мирний.

Поміж останніх була Українська робітничо-селянська спілка (УРСС), утворена в 1959 р. Проект програми спілки написав один із її організаторів юрист Левко Лук'яненко, який працював тоді в м. Радехові на Львівщині. Народився він у 1927 р. в с. Хрипівці Городнянського району на Чернігівщині в багатодітній селянській родині. 1944 р. був мобілізований до Червоної армії. В 1956 р. закінчив юридичний факультет Московського університету й одержав призначення на роботу в Західну Україну, де працював штатним пропагандистом у Радехівському і Глинянському райкомах партії, згодом — адвокатом. До арешту — член КПРС. У спілці було ще два юристи, один міліцейський і один партійний працівник, інженер, зав. сільським клубом. Усі вони — родом із селянських родин Західної України. Троє з них до арешту були членами КПРС.

У 1961 р. за доносом слухача вищої партшколи М. Ващука УРСС було викрито, шести її членам дали тривалі строки ув'язнення, а Левка Лук'яненка засудили до страти. 73 доби у камері смертників чекав в'язень виконання вироку, який рештою було замінено 15-річ-ним ув'язненням, яке він і відбув повністю у тюрмах та концтаборах.

Під час процесу над членами УРСС вживалися такі формулювання, як "ворожо антирадянськи настроєні", "підрив авторитету КПРС", "створення націоналістичної організації", "боротьба проти радянського державного і суспільного устрою", "фальсифікація історії", "зрада Батьківщини" і т. п.

Насправді ж, як вважали підсудні, у проекті Програми УРСС існуючий лад розглядався з марксистсько-ленінських позицій — і це характерна ознака початкового етапу дисидентства. Саме відповідно до них піддавалися критиці політика партії і уряду в роки голоду в Україні 1932—1933 років, масові репресії 30-х років у східних областях України. Оцінка цього періоду майже не розходилася з офіційною оцінкою керівниками партії та уряду на XX з'їзді КПРС і пізніше. Критиці піддавалися також недоліки після культівського періоду [(бюрократичні методи керівництва народним господарством, централізований метод планування в промисловості і сільському господарстві), вказувалося на обмеження прав профспілок, на становище селян, які зазнавали соціального, політичного і культурного гніту, чим були зведені до становища кріпосних.

Особливій критиці піддавалася національна політика в Україні впродовж усього періоду існування радянської влади: масове звинувачення українців у націоналізмі й фізичне їх винищення, зокрема тисяч політичних, наукових і культурних діячів України, заборони творів сотень українських поетів і письменників, діячів науки і культури.

У проекті вказувалося також на обмеження України в її політичних та економічних правах, позбавлення суверенітету, права вступати з державами світу в політичні та економічні відносини. Українська мова не стала державною мовою, її витіснено з органів державної влади, з наукових установ, вищих і середніх учбових закладів, зі сфери промислових підприємств, з громадсько-кульгурного життя нації. Україна є справжнім придатком Росії, дві третини її багатства вивозиться за межі України, над нею тяжіє в усіх галузях господарства політика великодержавного російського шовінізму.

На підставі такого аналізу становища республіки підсумовувалося, що Україна в складі Союзу PCP не має можливості нормально розвиватись як у політичному, так і р економічному й культурному відношенні, що в деяких випадках її становище далеко гірше від становища при царському режимі, і вона, фактично, є колонією Москви, а в кращому випадку — культурною автономією. За таких обставин, робився висновок, Україна повинна вийти згідно зі ст. ст. 14 і 17 Конституцій УРСР. і СРСР зі складу Союзу PCP та стати незалежною, самостійною державою.

Щоправда, ініціатори створення УРСС не підтримали положення проекту про вихід України зі складу СРСР, а вирішили зосередити в програмі увагу на проблемах забезпечення необмежених політичних прав громадян, узагалі демократизації, а також українізації. Та арешти припинили діяльність цієї спілки, яка практично започаткувала ненасильницький, конституційний шлях національно-визвольної боротьби.

Таким чином, уже з кінця 50-х pp. в Україні здійснювалася спроба перейти до організованих форм боротьби за оборону прав людини та суверенітету України, формувалися групи людей, хай і нечисленні, які насмілювалися кидати виклик існуючому тоді режимові. У країні, паралізованій страхом та всевладдям КДБ, то був акт нечуваної громадської мужності, унікальне явище. Як і розрахунки академіка І. Р. Юхновського, який ще в 60-ті pp. математично вивів неминучість розпаду СРСР.

Одночасно виклик існуючим порядкам свідомо кидали і в Східній Україні. Проявлявся він тут у національно-патріотичному просвітительстві, літературно-мистецьких вечорах, які перетворювалися на політичні, захисті української мови, політичних прав і свобод. Своє світобачення, передовсім у віршах, прозі та літературно-критичних статтях, впевнено демонструвала творча молодь Києва, Одеси, Львова, Харкова, Донеччини. Вона формувала громадянську і національну свідомість багатьох людей.

А до цього дисиденти самі незрідка довго й важко поривали з вірою у марксизм, членством у КПРС та комсомолі, хоча життя все наочніше доводило помилковість ідеї побудови пролетарської держави. Адже історія не дала жодного позитивного прикладу. Навпаки, досвід "першої в світі соціалістичної країни" засвідчив усю згубність марксистського експерименту. Більше того, починаючи з 1917 р., радянська держава перебувала в постійному стані війни з власним народом.

Проте переосмислити ідеологічні догми, які десятиріччями втовкмачувалися у свідомість людей, було не легко. Так, Ю. Литвин тривалий час був щирим комсомольцем, навіть секретарем комсомольської організації. Але в 1953 р. не витерпів зухвальства місцевої колгоспної влади й виступив проти неї, за що й зазнав у 19-річ-ному віці першого арешту. Після цього були роки правозахисної діяльності і нові арешти за протореними звинуваченнями: "наклепницькі вигадки, що паплюжать радянський державний та суспільний лад". Загалом Ю. Литвин прожив 49 років, був засуджений на 41 рік, з них відсидів 20 років, у таборах у хвилину відчаю наклав на себе руки.

Дуже схоже склалася доля О. Тихого, уродженця Донецької області. У молодому віці (21 рік) ще в 1948 р. він також виступив з критикою місцевої влади, за що був заарештований вперше. Згодом відстоював права українців на рідну мову, критикував диктатуру КПРС, Наслідком був другий арешт. Разом із Ю. Литвином О. Тихий протестував проти придушення радянськими військами угорського народного повстання в 1956 р. Помер у Пермській тюрмі.

У комсомольській пресі розпочинав свою трудову діяльність інший активний учасник національно-визвольного руху в 60-ті роки — В. Чорновіл. Згодом був на комсомольській роботі — комсоргом основного управління будівництва Київської ГЕС, вступив до лав КПРС. Можливо, фальш і святенництво, притаманні внутріш-ньокомсомольському та партійному життю, й прискорили виникнення у нього, як і в багатьох інших молодих людей, критичного підходу до того, що діялося навкруги.

У дисидентському русі в Україні брали участь перш за все представники художньої інтелігенції. Та свою розкуту думку, критичне ставлення до різних сторін радянського суспільного ладу, прагнення розбудити націю виявляли й представники інших професійних груп суспільства, зокрема викладачі вузів В. Мороз, М. Осадчий, Д. Іващенко, шкільні вчителі М. Масютко та М. Озерний, науковці брати М. і Б. Горині, Ю. Бадзьо, лаборант-хімік Є. Кузнєцова, інженер О. Мартиненко, конструктор-модельєр Я. Менкуш, генерал П. Григорен-ко, слюсар І. Гель та ін. Всі вони підтримували зв'язки з правозахисниками інших республік країни, насамперед московськими.

Чимало громадянських акцій 60-х рр. пов'язано з ім'ям активної громадської діячки, учасниці дисидентського руху, мужньої і чесної людини — художниці А. Горської. Вона народилася 1929 р. Виховувалася в зросійщеній київській родині. Закінчила Київський художній інститут. Активно включилась у процес національного відродження, який охопив молоде покоління творчої інтелігенції на початку 60-х рр. Перейшла на українську мову спілкування. Стала однією з організаторів київського Клубу творчої молоді — перших українських неформалів-шестидесятників. Брала участь в організації літературно-мистецьких вечорів, збиранні коштів на взаємодопомогу тощо.

Разом із своїми однодумцями-художниками створила чимало сміливих монументально-декоративних робіт. її підписи стоять під багатьма листами-протестами, зокрема і під тим, з яким у квітні 1968 р. 139 діячів науки, літератури і мистецтва, робітників та студентів звернулися до Брежнєва, Косигіна і Підгорного у зв'язку з незаконними репресіями і закритими судами, що відбувалися в Україні в 1965—1966 рр. 18 листопада 1970 р. А. Горська за нез'ясованих обставин трагічно загинула.

Одним із помітних виявів дисидентського руху, етапом боротьби проти русифікації, за належне місце рідної мови в УРСР була конференція з питань культури української мови, організована 11—15 лютого 1963 р. Київським університетом та Інститутом мовознавства Академії наук УРСР. Конференція, в якій брало участь понад 800 чоловік, перетворилася на публічний форум протесту проти переслідування української мови в СРСР. На конференції було проголошено 27 доповідей. Особливо велике зацікавлення присутні виявили до загального стану української мови. Вони ставили питання про необхідність її поширення в усіх сферах державного і громадського життя.

Було названо факти, які вказували на досі не скасовані обмеження в застосуванні української мови, що їх ще за часів культу особи ввели прихильники мовного нігілізму. Вони обмежували тоді й не допускали українську мову в сферу технічних наук, позбавляючи її наукового характеру, а тих, хто обстоював всебічний розвиток української культури і мови, звинувачували в буржуазному націоналізмі й переслідували. Одностайно на конференції засуджено і абсурдну теорію про двомовність нації. Адже у кожного народу є тільки одна рідна мова, в українського народу — українська.

У процесі переходу від хрущовської відлиги до суспільно-політичних приморозків, з розвитком дисидентського руху в Україні з'явилася позацензурна друкована продукція, яка одержала назву "самвидав". Прихильники економічного, політичного і духовного відродження України, щоб донести до людей слово правди та куль* турні надбання, розпочали переписувати від руки, розмножувати на друкарських машинках чи іншим способом попервах поетичні твори — насамперед Л. Костей" ко, В. Симоненка, а згодом суспільно-політичні й філософські розвідки, повідомлення про репресії тощо, У правлячих колах та карних органах республіки ці видання відразу ж одержали ярлик націоналістичних та політично шкідливих. Тому і тих, хто їх виготовляв, і тих, хто читав, чекало суворе покарання — від звільнення з роботи, позбавлення можливості здобути освіту до тюремного ув'язнення та заслання в далекі табори суворого й особливого режиму.

Отже, з другої половини 50-х рр. здійснювалися спроби — часто невдалі — змін в офіційній державній політиці. Але вони зустрічали неприйняття з боку непорушної адміністративно-командної системи, бо ставили під загрозу її зверхність над масами та особисті привілеї керівників. Одночасно досить помітно здіймалася хвиля патріотично-просвітительського дисидентського руху, представлена передусім творчою молоддю, а також представниками інших соціальних верств суспільства, котрі сміливо демонстрували своє світобачення, чим формували громадянську і національну свідомість багатьох людей в Україні.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Розкрийте головні причини, що зумовили зрушення в офіційній політиці та деяку демократизацію суспільно-політичного життя України у 50-х рр. 2. Чому, на вашу думку, заходи щодо вдосконалення партійного і державного керівництва в республіці, як і в усій країні, практично не були реалізовані? 3. За яких умов було здійснено кремлівський переворот у жовтні 1964 р.? Яке ставлення до нього керівництва України? 4. На основі тексту параграфа та відомих вам публікацій підготуйте повідомлення про правозахисник рух та громадянський опір в Україні наприкінці 50-х — на початку 60-х рр.