Історія України: навч. посіб.

Навіть в умовах ідеологічного тиску традиційно значними були досягнення української музики. Передусім було реабілітовано композиторів Б. Лятошинського, М. Колессу, М. Вериківського, інших митців. З'явилися нові опери (Г. Майбороди "Тарас Шевченко", В.Кирейка "Лісова пісня", С. Людкевича "Довбуш", В. Губенка "Шельменко-денщик", Ю. Мейтуса "Украдене щастя"), балети ("Либідь" В. Гомоляки, "Пам'яті Лесі Українки" А. Штогаренка, "Тіні забутих предків" В. Кирейка), симфонії ("Я стверджуюсь" Є. Станкевича, 4-а і 6-а симфонії Б. Лятошинськго, 2-га симфонія А. Штогаренка). У вокальному та симфонічному жанрі гідно були оцінені громадськістю Л. Ревуцький, М. Веріковський, М. Колосса, М. Скорик, Л. Дичко, в хоровому — П. Гайдамака, Ф. Козиць-кий, К. Данькевич, Б. Лятошинський, пісенному — П. Майборода, О.Білаш, А. Філіпенко, Л. Кос-Анатольський, І. Шамо, В. Івасюк та ін. Визнаним віртуозом диригентської майстерності став С. Турчак.

Світове визнання отримала національна школа вокального мистецтва. В багатьох країнах відомі імена таких корифеїв української оперної сцени, як А. Солов'яненко, Д. Гнатюк, Б. Руденко, Є. Мірошниченко А. Мокренко, М. Кондратюк, Д. Петриненко, М. Стеф'юк. Широкою популярністю користувалися виконавці масової естрадної пісні С. Ротару, Н. Яремчук, В. Зінкевич та багато інших. Улюбленими в народі стали "Пісня про рушник" (автор слів А. Малишко), "Марічка" (М. Ткач), "Чорнобривці" (М. Сингаївський), "Червона рута", "Водограй", "Я піду в далекі гори" (В. Івасюк) та ін.

В умовах задушливої атмосфери 1960 — 1980-х років ідеологічні відділення КПРС жорстко реагували на будь-які спроби митців відійти від офіційних канонів. Так, етнографічний хоровий ансамбль "Гомін" під керівництвом Л. Ященка, який взявся відроджувати колядки і купальські пісні, негайно було звинувачено в "буржуазному націоналізмі". Колектив розпустили, а його керівника виключили зі Спілки композиторів.

Щасливішою була доля інших мистецьких колективів України, які не лише зуміли вижити, але й зберегли національний колорит і високий творчий потенціал. Серед них — Державний заслужений академічний український народний хор ім. Г. Вірьовки, Державна заслужена академічна капела "Думка", Державна заслужена академічна капела бандуристів України, Черкаський заслужений народний хор, Закарпатський народний хор, Гуцульський ансамбль пісні і танцю, Київська чоловіча хорова капела ім. Л. Ревуцького та ін. При будинках культури та клубах продовжувала розвиватися художня самодіяльність.

Позитивні зміни відбулися в розвитку українського театрального мистецтва. Зокрема, своїми виступами прославили Україну академічні драматичні театри ім. І. Франка в Києві, ім. Т. Шевченка в Харкові, ім. М. Заньковецької у Львові. Українські театральні традиції творчо розвивали режисери Г. Юра, М. Крушельницький, В. Скляренко, А. Скибенко, О. Король, О. Бєляцький, І. Равицький, В. Загоруйко, М. Шейко та ін. Серед театральних зірок виділялися такі майстри, як Н. Ужвій, Б. Ступка, К. Степанков, А. Роговцева, В. Добровольський, К. Лавров, Б. Пономаренко, М. Романов, К. Хохлов тощо. Справжніми майстрами балету постали Л. Сторчакова, Н. Хоменко, Р. Хилько, В. Ковтун.

У 1960—1980-х роках зросла кількість театрів, і в середині 1980-х pp. їх налічувалось майже 90, але театральний репертуар перебував під постійним контролем ідеологічних відділів партійних органів. Як наслідок, більшість поставлених вистав оспівували "переваги радянського способу життя". Великим лихом була русифікація, в результаті якої на середину 1980-х років менше 30 % професійних театрів республіки залишалися українськими.

Деякі зрушення відбулися в галузі наймасовішого виду мистецтва, яким залишалося кіно. На той час в Україні працювало три кіностудії: Київська ім. О. Довженка, Одеська і Ялтинська та Київська студія хронікально-документальних фільмів. Серед найбільших здобутків українського кінематографу, що продовжував традиції поетичного кіно О. Довженка, С. Кавалерідзе, О. Савченка,— фільми В. Денисенка "Сон" (1964), С. Параджанова "Тіні забутих предків" (1965), який отримав другу премію на VII Міжнародному кінофестивалі в Аргентині, Л. Осики "Камінний хрест" (1968) і "Захар Беркут"(1971), Ю. Ільєнка та І. Миколайчука "Білий птах з чорною ознакою" (1972), відзначений найвищою нагородою Московського міжнародного фестивалю, Л. Викова "В бій ідуть одні старики" (1974) та "Ати-бати йшли солдати" (1976), І. Миколайчука "Вавілон XX" (1979) та ін. Окрім режисерів, до розвитку українського кіно чимало спричинилися тодішні мол оді сценаристи — поети і. Драч,М. Вінграновський, Д. Павличко, Л. Костенко, актори І. Миколайчук, К. Степанков, Л. Кадочникова, В. Ступка, М. Гринько, М. Олялін та ін.

Значно ускладнював розвиток українського кінематографу диктат офіційної ідеології, наглядачі від якої вирішували долю тих чи інших стрічок, та русифікаторська політика. Наприклад, із двох десятків картин, які щорічно випускала Київська кіностудія ім. 0. Довженка, лише 2—3 озвучувалися українською мовою; в Одесі й Ялті не було і цього. Як правило, фільми з яскраво вираженим національним характером чи гострою проблематикою на екран не допускалися, а їх творці зазнавали цькувань. Таким чином режим прагнув не допустити становлення національної кінодраматургії, позбавити українське кіно національної проблематики. Серед заборонених для прокату були фільми Ю. Іллєнка "Криниця для спраглих", К. Муратової "Короткі зустрічі" та "Довгі проводи", М.Рашеєва "Заячий заповідник". Архаїчним та відірваним від життя було визнано жанр "поетичного кіно", що склався в Україні. Після нетривалого показу на довгі роки стали недоступними для масового глядача "Білий птах із чорною ознакою" та "Тіні забутих предків". Режисера останнього з них, С. Параджанова, було запроторено до в'язниці.

Лише за часів перебудови українські фільми змогли прорвати "залізну завісу", якою досі московські чиновники відгороджу вал и їх від зовнішнього світу. Так, у 1989 р. картини Ю. Ільєнка "Криниця для спраглих" та "Вечір на Івана Купала" мали успіх на міжнародному кінофестивалі у Сан-Франциско. Наступного року ще одна стрічка Ю. Ільєнка — "Лебедине озеро. Зона" на Канському міжнародному кінофестивалі отримала два головні призи Міжнародної федерації кінематографічної преси.

Безперечним успіхом цього часу стала і картина "Голод-33 ", яку створив молодий режисер О. Янчук за сценарієм С. Дяченка і Л. Танюка. В ній талановито і правдиво відтворено найтрагічнішу сторінку історії України.

Плідно, в розумінні кількості, але не завжди якості, впродовж другої половини 1950-х — 1980-х років працювали майстри образотворчого мистецтва. Після того, як з початком "відлиги" було покладено край сталініані, вони, як правило, творили те, що їм замовляли: "ленініану", портрети передовиків виробництва, інші твори "соціалістичного реалізму". Зокрема, у 1981 р. завдяки київським і московським скульпторам па чолі з Є. Вучетичем у Києві відкрився меморіальний комплекс Українського державного музею Великої Вітчизняної війни, який увінчувався 62-метровим монументом "батьківщини-матері". Символами доби також стали обеліск місту-герою Києву на площі Перемоги та арка поблизу нинішньої Європейської площі, що мала символізувати братерське єднання українці в та росіян (у народі більше відома як хомут). Цікавим було розв'язання творчих завдань при спорудженні пам'ятників І. Франку в Києві (1956), викопаного скульпторами Л. Білостоцьким і О. Супруном та архітектором М. Іванченком, і Львові (1964), роботи В. Борисенка, Д. Крвавича, Є. Миська, Я. Чайкн, Д. Одрехівського, А. Шуляра, та Т. Шевченку в Москві (1964) за авторством М. Грицюка, Ю.Сенкевича, А. Фужека. Належне місце в українській скульптурі займають також твори В. Бородая ("Іван Богу її", пам'ятні знаки засновникам Києва (Кию, Щеку, Хориву і їхній сестрі Либеді), Т. Шевченкові в Арров-парку (США) та ін.), І. Гончара (пам'ятники М. Горькому в Ялті, Т. Шевченку в Шешорах Івано-Франківської обл., С. Васильченку в Ічні), Г. Кальченко (пам'ятники М. Заньковецькій, Лесі Українці, І. Котляревському в Києві, П. Гулаку-Артемовському — в Городищі).

Досконало оволодів технікою деревориту (гравюра на дереві) виходець з Тернопільщини Я. Гніздовський, який, як засвідчує його творчість, став співцем української землі на американському континенті. Дереворити нашого земляка демонструвалися більш як на ста виставках у США, Канаді, країнах Європи, Азії, Латинської Америки та Африки. Нині вони зберігаються у великих музеях США і Канади, багатьох приватних збірках. Навіть президент Дж. Кеннеді, обладнуючи свій робочий кабінет у Білому домі, вибрав дві картини Я. Гніздовського — "Зимовий пейзаж" і "Соняшник".

В українському живописі цього періоду продовжували панувати історико-революційна, патріотична і "виробнича" теми, але поруч з цим все більшого поширення набували образи сучасника, природи у М. Божія (" Медсестра", "Дівчина в синій хустці", "Думи мої, думи""), І. Бокшая ("Зустріч на полонині", "Синевірські полонини"), М. Глущенка ("Весна на перевалі", "Кримські виноградники", "Українські квіти"), К. Трохименка (" Катерина", "Т.Шевченко в Каневі"), С. Шишка ("Голосіївська осінь", "Листопад", "Дніпро восени"),О. Шовкуненка("Рожі", "Повінь"),Т. Яблонської ("Разом з батьком", "Хліб", "Травень"), а також історичного минулого в творах М. Дерегуса ("Хмельниччина", " Дума про козака Голоту", "Голод. 33-й рік"), О. Лопухова ("Війна", "Вольниця", " Моє дитинство. Голод" ),Г. Смольського(" Портрет В. Стефаника",

"Опришки в горах", "Троїсті музики"), В. Чеканюка ("Кармелюк ", "Партизани", "Максим Кривоніс під Звягелем"), В. Шаталіна ("Бойове завдання", "Земля", "Битва за Дніпро"). Нові форми й незвичний зміст принесла творчість художників О. Заливахи ("Полтавчанка", "Дзвонар", "Червона калина"),А. Горської("Абстка", "Автопортрет", "Прапор перемоги"), народних майстрів К. Вілокур ("Півонії", "Натюрморт з хлібом", "Осінь"), В. Глушенко ("Присвята", "Козак і дівчина", "Ой у полі криниченька"), М. Приймаченко ("Чубарики на квітах","Козацька могила", "Ведмеді на пасіці") та ін.

На жаль, негативні тенденції, які панували в духовній сфері, не оминули й майстрів образотворчого мистецтва. Одні з них були позбавлені можливості працювати, твори інших забороняли або й знищували. Так, ще в 1964 р. зі Спілки художників були виключені А. Горська та Л. Семикіна за створення вітражів у Київському університеті з зображенням протестуючого Т. Шевченка. Сам шестиметровий вітраж, який видався партійним чиновникам ідеологічно шкідливим, було безжально знищено. Дещо пізніше такої ж долі зазнала 200-метрова композиція скульптурних рельєфів "Стіна пам'яті" художників А. Рибачука та В. Мельниченко на Байковому кладовищі. У різноманітних відхиленнях від "соціалістичного реалізму" було звинувачено та піддано цькуванню відомого скульптора, живописця та етнографа І. Гончара, який у 1939 р. отримав Державну премію України ім. Т. Шевченка; у 1965 р. за звинуваченням в антирадянській пропаганді й агітації було засуджено художника О. Заливаху тощо.

Отже, розвиток української культури в другій половині 1950 — 1980-х роках мав складний і неоднозначний характер: після короткого періоду хрущовської "відлиги", коли відбулася активізація культурного і духовного життя суспільства, з середини 60-х років, незважаючи на певні досягнення, в культурі, як і в інших сферах життя, очевидною стає глибока системна криза. З початком національного відродження другої половини 80-х років попередня політика ідеологічного диктату, русифікації, обмеження української культури відходить у минуле.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Визначте суть поняття " перебудова".

2. Розкрийте наслідки Чорнобильської трагедії.

3. Якими були особливості соціально-економічного становища України в другій половині 1980-х — на початку 1990-хроків.

4. Охарактеризуйте розгортання національного руху в Україні в період "перебудови".

5. Прослідкуйте основні етапи формування багатопартійної системи в Україні.

6. У чому, на вашу думку, полягала недосконалість радянської політичної системи?

7. Дайте свою оцінку позиції голови Верховної Ради Л. Кравчука щодо ГКЧП.

8. Назвіть характерні риси становища української культури другої половини XX ст.