Новітня історія країн Європи та Америки (1945-2002 роки) Навч. посібник

У 1948—1949 pp., після завершення націоналізації та розгрому політичних сил опозиції, у країнах ЦПСЄ насаджується тоталітарна система, що на тривалий час стало трагедією народів регіону.

Тоталітаризм у країнах народної демократії мав певні відмінності від радянського тоталітаризму. Водночас тоталітарна система кожної окремої країни мала свої особливості, характерні риси. Деякі з них слугували комуністичним лідерам колись демократичних країн як прикриття від критики з боку Заходу. Проте імітація багато партійної системи в Польщі, НДРта Чехословаччині навряд чи когось могла ввести в оману, оскільки визнання дозволеними партіями керівної ролі комуністів у суспільстві могло викликати хіба що гірку іронію.

Відмінністю було також визнання селянської трудової власності на землю, що завадило комуністам у деяких країнах (Польща, Югославія) здійснити колективізацію сільського господарства. Причини, що змусили комуністів піти на цей крок, були скоріше історичними, аніж ідеологічними. На відміну від Російської імперії, де віками панувала общинна власність на землю з її постійними переділами, внаслідок чого у селянина не виробилася психологія земельного власника, в означених країнах традиційно закріпилась індивідуальна приватна власність на землю.

Певні відмінності існували також у рівні націоналізації приватної власності. Якщо в Росії після 1917 р. більшовики націоналізували навіть велосипеди, що належали так званим буржуазним елементам, то в НДР, Польщі, Угорщині, Югославії значною мірою функціонувала дрібна приватна власність, хоча її можливості обмежувалися найрізноманітнішими адміністративними заборонами тощо.

Що ж до термінів "радянська влада" і "народна демократія", то вони обидва обґрунтовувались марксистським положенням про так звану диктатуру пролетаріату і за змістом та практикою діяльності нічим особливим не відрізнялися.

Відмінності та специфічності тоталітаризму в окремих країнах соціалістичної Східної Європи були спричинені як історичними, так і ментальними особливостями.

Взаємовідносини, що встановилися між країнами ЦПСЄ і Радянським Союзом, були відносинами підлеглості, взаєминами "старшого" і "молодших" братів. У практиці стосунків всі призначення на найвищі державні посади були, фактично, неписаною прерогативою Кремля, а численні радянські радники в силових та репресивних органах контролювали все внутрішньополітичне життя країн народної демократії. Цим же опікувалися радянські посли. Жорсткий контроль, перебування радянських військ на території більшості країн ЦПСЄ призвели до того, що керівництво соціалістичних країн було досить обмеженим у своїй внутрішній та зовнішній політиці. Хоча зовні все виглядало більш-менш пристойно. Радянське керівництво європейським соціалістичним світом здійснювалося опосередковано, через організації, які мали символізувати рівність у прийнятті рішень, колективну думку, участь лідерів країн соцтабору у виробленні програми дій і наступну обов'язковість її виконання у плані "єдиної погодженої політики". До 1947 р. патронат над процесом комунізації здійснювали підпорядковані сталінському керівництву численні служби Комінтерну, офіційно розпущеного ще 1943 р. Проте його апарат, що складався із спецінститутів JSfe 205,100, 99 і закордонного бюро компартій в Москві, виконував ті ж самі комінтернівські функції директивного керівництва компартіями. З 1947 р. ці прерогативи були покладені на Інформаційне бюро комуністичних партій (Комінформ), створене наприкінці вересня того ж року на конференції дев'яти компартій (Радянський Союз, Польща, Югославія, Болгарія, Румунія, Чехословаччина, Угорщина, Франція та Італія), що відбулася у Шклярській Порембі на крайньому південному заході Польщі. З 1955 р. керівництво соціалістичною співдружністю стало здійснюватися через структури Варшавського договору. Необхідність в Інформбюро відпала і 1956 р. воно було ліквідоване.

В економічному співробітництві в перші післявоєнні роки переважав простий обмін, що здебільшого мав бартерний характер. Нормального ринку, як такого, не було, а застосовувалася практика суб'єктивного погодження цін. Відсутність економічної заінтересованості партнерів аж ніяк не сприяла зростанню виробництва. Навпаки, всі підозрювали усіх в упередженості та несправедливості.