Новітня історія країн Європи та Америки (1945-2002 роки) Навч. посібник

Традиції, що збереглися в Латвії з часів незалежності першої половини XX ст., дали змогу латвійському народові досить швидко відновити цивілізовані норми існування. Основним законом стала конституція Латвійської Республіки, прийнята 15 лютого 1992 р. і доповнена кількома поправками у 1993 і 1994 pp. Від сучасних конституцій вона відрізняється стислістю і лаконічністю, у ній відсутній розділ, присвячений громадянським правам і свободам. Вищим законодавчим органом країни є Сейм, що складається із 100 народних представників. Президент республіки обирається сеймом на три роки і не може обіймати цю посаду більше двох термінів поспіль. Президент призначає главу Кабінету міністрів, якому доручає формувати склад уряду. Загалом правова система й суспільно-політичні інституції республіки були наближені до західноєвропейських стандартів. Символом здобутої незалежності й суверенітету республіки стали регулярні латвійські збройні сили, які в 1995 р. складалися із трьох батальйонів (3 тисячі чоловік) і морського флоту (250 чоловік). Повітряні сили мали кілька навчальних і транспортних літаків.

Важливим кроком на шляху повернення Латвії до Європи й гармонізації міжнаціональної ситуації в республіці мав стати Закон про вільний розвиток національних і етнічних груп та їх право на культурну автономію (1995). Проте цей закон не виконувався, а зусиллями націонал-радикалів у країні культивувалась міжнаціональна нетерпимість. Із 40 партій і рухів абсолютною більшістю прокламувались етнічні цілі й латиська Латвія. Наслідком такої ситуації стало припинення діалогу між народом і владою, латишами і нелатишами, громадянами і апатридами (від грецького — люди, позбавлені батьківщини), між Латвійською Республікою і Російською Федерацією.

У 1994 р. президентом Латвії вдруге став Г. Ульманіс, зусиллями якого вдалося на деякий час нормалізувати відносини зі східним сусідом. У ході переговорного процесу Москва навіть вибачилася перед Ригою за сталінські часи й було досягнуто домовленості про виведення з країни російських військ до 31 травня 1994 р., за винятком РЛС у Скрунді.

Економічні труднощі перехідного періоду вивели в ході парламентських виборів 1995 р. на політичну авансцену Латвії націонал-рад и кальну партію "За Батьківщину і волю'3. Ця партія разом із центристськими партіями "Шлях Латвії" і "Господар" сформувала коаліційний уряд, який очолив один із лідерів правих Г. Крастс. Вихід з економічних труднощів та політичного протистояння з російськомовним населенням було знайдено у спробі поліпшити стосунки з Росією. Проте націонал-рад и кал и категорично відмовились надати семистам тисячам апатридів громадянство, окрім символічних квот, позбавивши третину населення Латвії права участі в парламентських і муніципальних виборах та самоврядуванні. До того ж націоналістично налаштовані політики визнали 150 тис. латишів, що служили в різних німецьких формуваннях у роки Другої світової війни, у тому числі вояків латвійських дивізій СС, героями й визволителями, і це залишалось джерелом конфліктності в російсько-латвійських відносинах.

Законом "Про громадянство" передбачена складна процедура натуралізації (отримання латвійського громадянства). Йдеться, зокрема, про складання екзамену з мови корінної нації, що викликало особливе обурення російськомовного населення. Міжнародним нормам не відповідає ще цілий ряд латвійських законодавчих актів — про державу, про освіту й кодекс законів про працю. Зокрема, знання латиської мови є обов'язковим при прийомі на роботу. Іноземними мовами можна користуватися лише на "неофіційному рівні", а також у релігійних церемоніях. Негромадяни Латвії позбавлені можливості обіймати державні посади, бути адвокатами, пожежниками, фармацевтами, співробітниками авіаційних і морських служб і т. ін. У 2002 р. серед співробітників міністерств латиші становили 92 — 100 %. У місцевих органах влади також переважають латиші, навіть у тих регіонах, де вони в меншості. Це зумовлено тим, що майже третина двохмільйонного населення Латвії (здебільшого — не латишів) не дістала політичних прав. А процес натуралізації відбувався дуже повільно. Загалом латвійське законодавство налічувало близько 70 принципових відмінностей у правах громадян і не громадян.

Парламентські вибори 1998 p., що відбувалися в умовах запровадження Росією економічних санкцій проти Латвії та загострення соціальних і міжнаціональних суперечностей у самій республіці, завершилися перемогою центристських партій "Шлях Латвії" та Народної партії. їхні лідери — В. Криштопанс, А. Берзиньш, А. Шкеле — очолювали Кабінет Міністрів і послідовно проводили курс на інтеграцію країни в європейські структури. Поступово нормалізувалися відносини зі східним сусідом. За умов не конкурентоспроможності національної продукції на ринках Євросоюзу торгівля з Росією та іншими країнами СНД ставала дедалі вигіднішою.

Про успіхи країни у сфері демократичних перетворень засвідчило обрання у 1999 р. президентом Латвійської Республіки професора психології Монреальського університету, колишньої громадянки Канади В.Віке-Фрайберги. Було продовжено політичний курс на вступ республіки до НАТО, що гарантував їй зовнішню безпеку, зміцнення ринкової економіки, входження до Євросоюзу й створення мультинаціональної, демократичної держави. Виконуючи вимоги європейського співтовариства щодо вступу до Північноатлантичного альянсу, сейм Латвії у травні 2002 р. прийняв поправку до закону про вибори, вилучивши вимогу про те, щоб кандидати в депутати парламенту володіли латиською мовою. Між тим, ані президент В. В і ке-Фрайберга, ані прем'єр А. Берзиньш не поспішали ініціювати ратифікацію сеймом Рамкової конвенції про захист прав національних меншин

(підписана у травні 1995 р.) та Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин, а також прийняття загального закону про меншини.

Партійно-політична система сучасної Латвії остаточно не сформувалася. Про це свідчать строкатість діючих у країні партій та періодична зміна лідерів у ході чергових парламентських виборів. Зокрема, на виборах до сейму в жовтні 2002 р. депутатські мандати вибороли представники шести партій: "Новий час", Латвійська перша партія, коаліція "За права людини в єдиній Латвії", Народна партія, "За Батьківщину і волю", "Союз зелених і селян". Партія прем'єра А. Берзиньша "Шлях Латвії", що входила до всіх пострадянських парламентських коаліцій, не змогла подолати п'ятипроцентний бар'єр і не була представлена в сеймі.

Коаліційний уряд, сформований у листопаді 2002 p., очолив лідер партії "Новий час", колишній президент Банку Латвії Б. Репше. Новий прем'єр повів рішучу боротьбу проти корупції в органах державної влади. Е. Репше сповнений надій успішно завершити останній, вирішальний етап переговорів щодо вступу Латвійської Республіки до Європейського союзу.