Новітня історія країн Європи та Америки (1945-2002 роки) Навч. посібник

Повоєнне становище Польщі було важким. Країна зазнала величезних матеріальних і людських утрат: загинуло б млн чоловік (22 % усього населення), національне багатство зменшилося на 38 %, майже 40 % промислового потенціалу було знищено, втрати в сільському господарстві досягли 1/3 його довоєнної вартості. Перед новою владою постали завдання відбудови господарства і проведення соціально-економічних реформ.

Створений 28 червня 1945 р. Тимчасовий уряд національної єдності (ТУНЄ) мав коаліційний характер, причому представники емігрантського уряду С. Миколайчика отримали лише чотири міністерські портфелі з 23. Комуністи продовжували контролювати армію і силові міністерства, в тому числі Міністерство громадської безпеки, в рамках якого за допомогою радянських радників був створений польський аналог НКВС — Служба безпеки (СБ). Місцеві органи влади — ради народові, так само як і уряд, формувалися з партій Національного фронту. На роль лідера серед них претендувала Робітнича партія Польщі (ППР). У липні 1945 р. її чисельність становила 189 тис. чоловік. Масовими партіями стали на цей час і її союзники — Польська соціалістична партія (ППС, 150 тис), Стронніцтво людове (СЛ, 200 тис.) і Стронніцтво демократичне (СД). Близько 700 тис. чоловік налічували відроджені профспілки. Католицька церква, відокремлена у вересні 1945 р. від держави, зберігала нейтральну позицію, хоча костьол на чолі з кардиналом А. Хлондом не схвалював багатьох заходів властей.

До створення легальної опозиції головною небезпекою для режиму було збройне підпілля, яке не припинило боротьби після арешту генерала Л. Окуліцького. Вістря атаки Делегатури збройних сил (спадкоємиці Армії Крайової) спрямовувалось проти органів правопорядку, працівників держадміністрації і прорадянськи налаштованих політичних діячів. Для боротьби з нелегальною опозицією був створений Корпус внутрішньої безпеки, який разом із загонами робітничої міліції влітку 1945 р. провів низку операцій проти "лісових" загонів. Не відмовляючись від репресивних заходів, ТУНЄ вдався до амністії (2 серпня 1945 p.), якою скористалися 42 тис. чоловік. Усього в 1945 р. у країні діяли більш як 1 тис. конспіративних організацій і збройних груп, які налічували понад 80 тис. членів. Підпілля ставило своєю метою посилювати недовіру поляків до нових порядків, переконати їх у ненадійності режиму.

Щоб привернути на свій бік селянство, яке становило більшу частину населення країни, нова влада ініціювала проведення аграрної реформи. Вона здійснювалась на основі декретів Польського комітету національного визволення (ПКНВ) від 6 вересня 1944 p., Тимчасового уряду від 18 січня 1945 р. і ТУНЄ від 6 вересня 1946 р. Відповідно до цих декретів конфісковувалися володіння громадян Третього райху, польських громадян німецької національності та осіб, звинувачених у співробітництві з окупантами. Вилучалися також землі поміщиків, якщо їхня загальна площа перевищувала 100 га або 50 га орних земель. За символічну плату наділи до 5 га передавались у трудову власність сільськогосподарським робітникам і малоземельним селянам (на північних і західних землях, що увійшли до Польщі після 1945 р., — до 7—15 га). Реформа відбувалася повільно: чимало людей займали вичікувальну позицію, нерідко траплялися випадки відмови селян від запропонованих наділів. Тоді за порадою Сталіна з жовтня 1944 р. керівництво ППР розпочало проведення парцеляції революційним шляхом: заохочення антипоміщицького руху селян, радикальне обмеження компетенції земельних комітетів, які раніше опікувалися реформою, організація і направлення в село робітників і військових бригад. Розв'язання земельного питання в тій формі, в якій його пропонувала нова влада, сприймалося селянами-власниками без ентузіазму, оскільки вони прагнули до створення рентабельних господарств і збільшення своєї власності. Два-три гектари землі, отримані безземельними згідно з декретами, не давали можливості ввійти в "міцні господарства", що для багатьох було заповітною мрією. Саме це обіцяли прибічники С.Миколайчика, які об'єдналися 22 серпня 1945 р. в Польське стронніцтво людове (ПСЛ). Людовці вимагали перетворення сільського господарства на основу економіки, створення рентабельних сільських господарств за рахунок великих володінь та орієнтації у зовнішній політиці на Захід. Чисельність ПСЛ швидко зростала — в січні 1946 р. вона налічувала вже 550 тис членів, а наприкінці року — 800 тис. і стала наймасовішою партією у країні.

У кінцевому підсумку перемогли ті, хто мав реальну владу. До кінця 1949 р. польські селяни (1 млн. 68 тис. сімей) отримали 6 млн. 70 тис. га землі. Із загальної кількості селянських господарств 26 % становили тепер новостворені і 8,6 % — зміцнені під час реформи. Це забезпечило підтримку народно-демократичного режиму з боку значної частини селян. Водночас аграрна реформа привела до зниження продуктивності праці і товарності сільського господарства, яке зробило крок назад — до натурального стану.

Націоналізація основних засобів виробництва мала свої характерні особливості і багато в чому відрізнялася від реформаційних процесів в інших державах регіону. Цьому був ряд причин. Унаслідок окупації країни гітлерівською Німеччиною вся велика і середня промисловість була експропрійована і стала власністю німецької держави. Тому після визволення країни вона виявилася "безгосподарною". З приходом Червоної Армії почалося захоплення промислових підприємств оперативними бригадами і фабрично-заводськими комітетами. На північних і західних землях всі промислові об'єкти вважалися військовими трофеями і управлялися спочатку радянською військовою адміністрацією, яка з кінця травня 1945 р. почала передавати їх польським властям. До осені 1945 р. майже всі великі і середні підприємства перейшли під контроль держави. Нові відносини власності у промисловості закріпляв Декрет про націоналізацію від 3 січня 1946-p., відповідно до якого у власність держави перейшли 3397 великих і середніх підприємств, банки, транспорт, а також усі колишні німецькі заводи і фабрики. Підприємства харчової промисловості, на вимогу ППС і ПСЛ, передавалися кооперативам. Опір огульній націоналізації очолила ПСЛ, підтримана дрібною буржуазією та католицькою церквою, яка вважала націоналізацію аморальною. Проте вже наприкінці 1946 р. під контролем держави перебувало 11,4 тис. промислових підприємств, унаслідок чого частка державного сектора в промисловості збільшилася до 94 %.

Відбудова сільського господарства і соціально-економічні реформи супроводжувалися великими міграціями населення, що охопили загалом 8 млн. чоловік. Відповідно до рішень Потсдамської конференції, понад 2,5 млн. німців виселено до радянської та англійської зон окупації Німеччини. З метою вирівнювання державного та етнічного кордону між СРСР і Польщею була проведена добровільна репатріація осіб польської та єврейської національностей, які мали польське громадянство до вересня 1939 р. Вона здійснювалася на підставі угод між ПКНВ і урядами УРСР, БРСР і Литовської РСР, підписаних у вересні 1944 p., а також між ТУНЄ і урядом СРСР від 6 липня 1945 р. За період з вересня 1944 по грудень 1946 р. з Польщі до СРСР репатрійовано 518 тис. чоловік, у тому числі 482 тис. українців, а з СРСР до Польщі переїхало 1 мли 421 тис. чоловік. Більшість із них осіли на північних і західних землях.