Новітня історія країн Європи та Америки (1945-2002 роки) Навч. посібник

Вибори 21 жовтня 1945 p., як і слід було чекати, відобразили післявоєнне полівіння суспільства. Комуністи та соціалісти здобули 294 мандати з 545 і могли сформувати двопартійний уряд. Проте соціалісти, справедливо підозрюючи комуністів у прагненні до диктатури, наполягли на включенні до складу уряду представників МРП як гаранта демократії. Урядова коаліція з трьох партій проіснувала до травня 1947 р. Новостворений уряд знову очолив де Голль. Під час його формування виник серйозний конфлікт. Комуністи зажадали три важливі міністерські пости: національної оборони, закордонних та внутрішніх справ. Де Голль заявив, що не вважає компартію достатньо "національною і французькою" і не може довірити їй "жоден із трьох важелів, що управляють зовнішньою політикою, тобто її дипломатію, яка її виражає, армію, яка її підтримує, та поліцію, яка її захищає ". Цього разу криза завершилася компромісом. До кабінету увійшли 5 комуністів, 5 соціалістів, 5 членів МРП та 6 голлістів. Проте незабаром виник конфлікт через військові видатки. Де Голль, який прагнув якомога швидше відновити престиж та позиції Франції у світі, що похитнулися після поразки 1940 p., був проти їх скорочення. Урізання на 20 % військового бюджету він розцінив як ущемлення його влади Установчими зборами і 20 січня 1946 р. подав у відставку. Главою уряду став соціаліст Ф. Гуен, а з червня 1946 р. — лідер МРП Ж. Бідо.

В економічній діяльності лівоцентристського коаліційного уряду продовжувалася політика націоналізації. Тиск з боку комуністів, найчисленнішої на той час партії, ейфорія щодо державної власності, бідність народу, розореного війною, сприяли цьому. Серед інших були націоналізовані такі важливі центри фінансово-кредитної діяльності, як Французький та Ліонський кредитні банки. У 1947 р. державний сектор у виробництві становив 26 %. Держава контролювала 35—40 % капіталовкладень. Власники націоналізованого майна (окрім колаборантів) отримували грошову компенсацію. Представники робітників та службовців вводилися до складу правлінь націоналізованих підприємств. Таким чином, у перші післявоєнні роки у Франції швидко здійснювався перехід від індивідуалістично-монополістичного до державно-монополістичного капіталізму.

Система державного регулювання виявилась також у соціальній сфері. Введено 40-годинний робочий тиждень, при досягненні 65-річного віку французький громадянин міг розраховувати на державне пенсійне забезпечення. Запроваджено виплати хворим та інвалідам, а також багатодітним сім'ям. Усе це було поставлено на надійну основу, внаслідок запровадження першої в історії Франції єдиної системи соціального страхування. З цією метою був створений спеціальний державний фонд, куди надходили відрахування з усіх джерел, де створювалася вартість, а також із заробітної плати працюючих.

У сфері зовнішньої політики зусилля уряду були спрямовані на те, щоб змусити світ рахуватися з Францією як великою державою. На той час це було непросто. Почала розпадатися французька колоніальна імперія. У 1946 р. французам довелося залишити Сирію та Ліван. Антиколоніальний рух розгорнувся в Південно-Східній Азії. Виникла Демократична Республіка В'єтнам (ДРВ). Франція не хотіла змиритися з ходом історичних подій і опинилася в багаторічній смузі колоніальних воєн, які не принесли їй ані слави, ані достатку.