Розвиток ремесел.

Дивись також:

Особливо високого рівня розвитку в Київській Русі досягло ремісниче виробництво. Воно було багатопрофільним, а ремісничі майстерні — спеціалізованими. Існувало понад 60 різних спеціальностей. Центрами ремесел були міста.

Міське ремесло відрізнялося від сільського складнішим характером виробництва і вищою якістю виробів. Домницю, наприклад, у місті робили на спеціальному глиняному підвищенні і більшою порівняно зі сільською. Ковальство на кінець XI — початок XII ст. розділилося на низку спеціальностей. Від нього відокремились зброярі, щитники, гвіздочники. Ковальські роботи виконували і майстри, які вже не були безпосередньо пов'язані з металургією. Отже, можна говорити про початок відокремлення ковальства від металургії в містах.

Різноманітнішим, порівняно з селом, був і асортимент виробів у місті. Там виготовляли різні речі побутового призначення: ножиці, залізні скриньки для коштовних речей, замки досить складної конструкції, а також інструменти для ремісників різних спеціальностей, зброю і спорядження. Особливо якісними були давньоруські панцирі.

Високого рівня досягло виготовлення заліза у сиродутних горнів з болотних руд. Починають утворюватися залізообробні центри. Зокрема, на місці сучасного с. Городиська на Житомирщині діяли десятки горен, які обслуговувало чимало майстрів із числа місцевого населення. У багатьох селах і городищах стояли кузні, де вироблявся широкий асортимент товарів. Вони характеризувалися спільністю форм, розмірів і схожою технологією виготовлення. Серед них не менше 20 найменувань сільськогосподарських і промислових знарядь праці (наральники, лемеші, чересла, серпи, остроги, гарпуни), понад 40 найменувань предметів побутового й господарського призначення тощо. Руські майстри славилися виготовленням мечів, шоломів, кольчуг.

Поширеним було деревообробне ремесло. З'явився токарний верстат, на якому обробляли дерево, збільшився асортимент дерев'яних виробів, ускладнилися їхні форми. Майстри навчилися робити дерев'яні колеса зі спицями. Продовжувалося виробництво предметів з кісток і рогів тварин. Кістковорізальні майстерні існували на Замковій, Старокиївській горах і на Подолі в Києві, Білгороді та в інших містах. З каменю виготовляли жорна, точильні бруски, пряслиці тощо. Одним із центрів виробництва жорен стало побережжя р. Сибок, притоки Південного Бугу, а пряслиць, натільних хрестів і підвісок — кар'єри Овруцького кряжа. Розвивалися ткацтво й кравецтво. Не пізніше XI ст. розпочалося виготовлення виробів зі скла. З Києва склоробне виробництво поширилося на північно-східні слов'янські землі. У IX—на початку X ст. майже повністю зникає ліпна кераміка, а на зміну їй приходить посуд, виготовлений на ручному гончарному крузі. Дещо пізніше на гончарних виробах почали ставити клейма, зокрема й тризуби. З X ст. розквітає ювелірне ремесло Київської землі, з'являються школи художньої залізообробки ремісничих виробів, а XI ст. створюються майстерні з виробництва емалей. У цей період виникли професії каменярів, штукатурів, спеціалістів з виготовлення плінфи, вапна тощо.

Великої слави зажили давньоруські ювеліри, їм були відомі всі технічні прийоми, які знали майстри передових країн тодішнього світу. Вони оволоділи складною технікою черні, фігурного литва, і, нарешті, перегородчатої емалі, створили справжні шедеври художнього ремесла. Різні оздоби з міді, золота, срібла були широко відомі не тільки на Русі, а й далеко за її межами.

Свою продукцію майстри обмінювали на інші товари або продавали на торгах. Збільшилася кількість купців, які спеціалізувалися на купівлі-продажу різних товарів. Посилився їхній вплив на вирішення справ. Торгівлею у широких масштабах займалися також князі й бояри. Збираючи данину з підвладних народів, вони зосереджували її в Києві, а потім вивозили на чужоземні ринки. Посередниками в такій торгівлі виступали або купці, або залежні від феодала торгові люди. Визначилися напрямки і шляхи зовнішньої торгівлі. Залозним шляхом рухалися купецькі каравани до Приазов'я, Кавказу, Середньої Азії, Грецьким — до Візантії, Соляним — у Галицьку землю й далі в Західну Європу, системою річок і доріг — на північ. З Київської землі та інших українських територій найбільше вивозилося хутра, воску, меду, шкір, ремісничих виробів. Натомість завозилися коштовні тканини й посуд, зброя, прикраси, інші високохудожні вироби. Поряд з іноземною монетою з'явилася й місцева. Володимир Святославич почав карбувати власні злотники й срібляники. Але з XI ст. основною грошовою одиницею стає гривня, злиток срібла різної ваги. Київська гривня важила близько 160 г, в інших місцевостях — 95—195 г.

Досконалістю відзначались також вироби міських гончарів. їх вони випалювали в спеціальних горнах. Поширилось і виробництво цегли або "плінфи". Для декоративних цілей — оздоблення підлоги, стін — поряд з великими цеглинами використовували й плитки з поливою і складним візерунком.

Окремими видами ремесла в місті були: теслярство, ткацтво і кравецтво, обробка шкіри, льону і вовни, виробництво скла, обробка кості й каменю. У великих містах у цей час існувало понад 40 ремісничих фахів. Ремесло в Київській Русі досягло дуже високого рівня розвитку.

Помітних успіхів було досягнуто в будівельній справі та в архітектурі. В період Київської Русі побудовано такі прекрасні споруди, як Десятинна церква, Успенський і Софійський собори, а також Золоті Ворота в Києві, Спаський і Борисоглібський собори в Чернігові, численні князівські й боярські палаци. За Володимира Мономаха (XII ст.) на Дніпрі збудовано дерев'яний міст.

За соціальним станом ремісників Київської Русі можна поділити на кілька груп: 1) сільські ремісники-общинники; 2) ремісники-холопи (раби) в князівському, боярському або монастирському дворі; 3) вільні міські ремісники. Найчисленнішою була остання група.

Міські ремісники деяких спеціальностей оселялися найчастіше в одному місці: ковалі, щоб уникнути великих пожеж, — завжди на околиці міста, частіше біля брами; кожум'яки — на березі річки; гончарі — в ярах з глинистими схилами. Це давало назву окремим частинам міста: в Києві, наприклад, існували окремі райони, що називались Кожум'яки, Гончарі та ін.

Для охорони своїх інтересів міські ремісники об'єднувалися В організації, які можна вважати зародками цехів. Цех мав касу взаємодопомоги, будував цехову церкву (на честь свого патрона — покровителя окремого ремесла), приміщення, куди збирались на цехові збори, свята, де влаштовували братчини (бесіди) та ін. Повноправні члени цеху — майстри, власники майстерень — обирали цехових старшин. Останні наглядали за організацією роботи, довозом сировини, продажем виробів. У Вишгороді, поблизу Києва, ремісники -"древоділи" вже за Ярослава Мудрого і його сина Ізяслава (XI ст.) об'єдналися в дружину, на чолі якої стояв старійшина (староста). В той період подібні дружини ще не могли перетворитися в справжні цехи, бо втеча ремісників із сіл до міст була явищем винятковим, і це не могло викликати помітної конкуренції серед міських ремісників. Тож не було й потреби в суворій і всебічній регламентації виробництва і збуту виробів.

Як і в інших країнах за часів раннього середньовіччя, ремісники в Київській Русі ще не порвали зв'язків із сільським господарством. У місті вони мали свої хатини з городами, а за містом — ниви й сіножаті, тримали худобу й коней.

Ремісник у ці часи здебільшого працював на замовника й часто виготовляв вироби з його сировини, а плату одержував натурою. Але деякі ремісники частину своїх виробів уже виготовляли на ринок, де збували їх за гроші. В середовищі ремісників сформувалася заможна верхівка. До неї належали передусім ювеліри, іконописці, майстри дорогої зброї тощо. Вони часто виготовляли речі з золота, срібла, коштовного каміння, брали дорогі замовлення й експлуатували підмайстрів і учнів.

Зовсім іншим було становище ремісничої бідноти, вироби якої призначалися для простого люду. Бідний ремісник, щоб придбати знаряддя праці й сировину, позичав гроші у багатих людей — бояр, купців, заможних ремісників. Кредитори давали гроші на дуже невигідних умовах (річний процент часто-густо дорівнював половині суми боргу).

Соціальний гніт, що тяжів над сільським і міським населенням, раз у раз приводив до масових виступів. Одним із перших значних проявів народного протесту було повстання 1068 р. у Києві. "Простая чадь" почала громити двори аристократії, захопила князівський палац, а князя Ізяслава вигнала з міста. Таким же бурхливим, хоч і менш тривалим, було повстання у Києві 1118 р., що почалося після смерті великого князя Святополка

Ізяславича, відомого своєю жорстокістю. На цей раз повсталу бідноту підтримали селяни. Прикликаний знаттю переяславський князь Володимир Мономах хоч і придушив повстання, але мусив піти на деякі поступки. Виданий ним по прибутті до Києва "Устав" трохи полегшував становище трудового міського люду, зокрема боржників.