Історія України: державницькі процеси, розвиток культу ри та політичні перспективи: навч. посіб.

Невід'ємною складовою процесу національно-культурного відродження є творчість представників української еміграції (Матеріали про це подано на основі досліджень українських вчених Б. Д. Лановика, З М. Матисякевича та Р. М. Матейка — Авт.).

Високохудожню спадщину залишив відомий поет, есеїст, критик і публіцист Є. Маланюк, чиї художньо-естетичні принципи формувалися в період втрати української державності. Поразку УНР він сприйняв як національну трагедію. Аналізуючи причини цих подій, митець звертається до визначення ролі національно свідомої особистості в українській історії, його поезія сповнена історико-філософських роздумів про долю народу, призначення людини в добу політичних і соціальних потрясін. У вірші "Доба" (1940 р.) поет наголошує, що запорукою відродження України є активність, воля і наполегливість народу, вміння не тільки досягти, а й зберегти свободу.

Певний час Є. Маланюк перебував під впливом ідеології імморалізму, поглядів Д. Донцова щодо виховання української нації в дусі культу сильної ніцшеанської людини. Однак творчість митця не вкладається в жодні штучні ідеологічні рамки. Є. Маланюк — самобутній національний поет і стиліст. Він органічно синтезував необарокові та неоромантичні форми в єдності неокласичної поетики. За змістом його творчість споріднена з гуманістичними ідеями І. Франка та М. Хвильового. Окреме місце в поезії Маланюка займає оригінальна концепція "України-Скитії, степової Гелади". Є. Маланюк також автор оригінальних есе, присвячених філософії української культури.

Між українською та світовою культурою будував мости Святослав Гординський — поет, перекладач, художник, мистецтвознавець. Людина енциклопедичних знань, С. Гординський здобув освіту у Львівському університеті, навчався в Академії мистецтв у Берліні та Академії Р. Жульєна в Парижі. Великий знавець української поетики й мови, він написав ряд поетичних збірок, що вирізняються своєю класичною формою, зробив один із найкращих переспівів "Слова о полку Ігоревім". С. Гординський перекладав вірші Горація, Овідія, В. Гюго, ПІ. Бодлера, Г. Апполінера, Б. Верхарна, Дж. Байрона, Е. По, Й. Гете, Ф. Шіллера тощо. Його перу належать цікаві наукові розвідки — зокрема, "Франсуа Війон. Життя і твори" (1971 р.), статті про Т. Шевченка-художника, про український іконопис тощо.

Серед письменників, які викривали тоталітарну систему нищення особистості, привертає увагу творчість І. Багряного. Він навчався у Київському художньому інституті, належав до літературного об'єднання "Марс". Був репресований 1932 р., а 1945 р. емігрував за кордон. Його романи "Звіролови" (1944 р., перевиданий під назвою "Тигролови") і "Сад ГетсиманськиЙ" (1950 р.) розкрили перед світом національну трагедію поневоленогоо народу в центрі Європи. Твори ґрунтуються на документальному матеріалі й особистих переживаннях автора, їм притаманний глибокий філософсько-художній аналіз світоглядних і моральних засад антилюдяної державної політики.

Роман "Сад ГетсиманськиЙ" у своїй образній довершеності й людяності співзвучний з найкращими творами світової літератури, передусім Б. Ремарка, Б. Брехта, Т. Драйзера. Попри деяку публіцистичність, цей твір стоїть в одному ряду з такими визначними творами XX от., як романи Л. Кестлера "Сліпуча пітьма" (1940 р.) та Дж. Орвелла "1984" (1948 р.).

Світового визнання набула творчість скульптора 0. Архипенка (1887—1964 рр.), який 1908 р. емігрував у Францію. З Його ім'ям пов'язаний розвиток скульптурної пластики XX ст. ("Ступаюча жінка", 1912 р.; "Постать", 1920 р.). Серед відомих українських скульпторів слід згадати М. Черешньовського, який створив пам'ятники Лесі Українці в Клівленді (США) й Торонто (Канада) Л. Молодожанина, автора пам'ятників Т. Шевченкові у Вашингтоні (США) та Буенос-Айресі (Аргентина).

Світовим визнанням користується творча спадщина графіка, живописця, мистецтвознавця Я. Гніздовського, який з 1949 р. жив у США. Широко відомі його графічні твори — "Соняшник" (1962 р.), портрет М. Скрипника (1971 р.), живописні — "Пшеничний лан" (1960 р.), "Селянський хліб" (1981 р.) та ін. У 1990 р. виставка його творів експонувалася у Києві.

У розвиток музичної культури значний внесок зробив композитор А. Рудницький. Випускник Берлінської консерваторії, він прокладав модерністський напрям в українській музиці. У1938 р. емігрував у США, здобув визнання як диригент оперних, симфонічних оркестрів і хорів у Нью-Йорку, Філадельфії, Торонто. У його творчій спадщині — опери "Довбуш" (1938 р.), "Анна Ярославна" (1967 р.), "Княгиня Ольга" (1968 р.), кантати, симфонії. Йому належать теоретичні праці "Українська музика" (1963 р.), "Про музику і музик" (1960 р.). Його син Роман, відомий піаніст та педагог, лауреат трьох міжнародних конкурсів піаністів, тричі гастролював в Україні. У його репертуарі — твори Л. Ревуцького, Б. Лятошинського, А. Рудницького, В. Косенка, В. Барського, Я. Степового та ін.

З усіх форм культурного розвитку поза кордонами України, мабуть, найбільших успіхів досягла українська вища школа, яка за умов денаціоналізації на Батьківщині виконувала велике й важке завдання виховання національних інтелектуальних кадрів, які могли б зберегти національну традицію та продовжити розбудову української культури.

Першою українською вищою школою за кордоном став заснований у Відні в 1921 р. Український вільний університет. Його засновником був Союз українських журналістів і письменників, а співзасновниками — М. Грушевський та визначний вчений-юрист С. Дністрянський. Восени 1921 р. університет перенесли в Прагу, де він проіснував до 1939 р., а після Другої світової війни відновив свою діяльність у Мюнхені. Першим ректором став мовознавець та історик літератури О. Колесса. До 1939 р. докторські дипломи в університеті одержали 109 осіб.

Другою за часом заснування (1922 р.) була Українська господарська академія в Подєбрадах (Чехословаччина). Вона мала три факультети: агрономічно-лісовий, економічно-кооперативний, інженерний. Ректором її був І. Шовгенів. У професорсько-викладацькому персоналі було 90 осіб, а число студентів сягало 600. У 1932 р. на цій базі було створено Український технічно-господарський інститут заочного навчання. Його ректором став Б. Іваницький, а пізніше — відомий економіст Б. Мартос.

У 20-х — 30-х рр. у Празі працював Український високий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова, в якому готували вчителів для початкових шкіл та позашкільної освіти. Директором інституту був історик української літератури Л. Білецький.

У 1923 р. група професорів філософського факультету Українського вільного університету — Д. Антонович, Д. Дорошенко, О. Колесса, В. Щербаківський — заснувала Українське історико-філологічне товариство. У 1938 р. воно мало 53 члени, які займались науковим дослідженням історії України, історіографії, воєнної історії, історії освіти, права, етнографії, економіки, археології, класичної філології.

Важливим культурним центром української еміграції був Український науковий інститут у Берліні, заснований 1926 р. Першим ректором інституту був відомий український історик Д. Дорошенко, азі 932 р. і до Другої світової війни — філософ і історик культури В. Мірчук. При інституті працювали видатні українські науковці: історики С. Томашівський, Д. Олянчин, В. Кучабський, літературознавці Б. Лепкий, М. Гнатишак, К. Чехович, філософ Д.Чижевський та ін.

Після Другої світової війни центр науково-культурного життя української діаспори переміщується в Північну Америку — Канаду та США. Завдяки активній діяльності української громади вже в 1945 р. у Саскатунському університеті (Канада) було запроваджено викладання української мови, літератури, історії. Нині, за свідченням директора Канадського інституту українських студій при Альбертському університеті Б. Кравченка, українознавчі програми запроваджено в 12 університетах Канади.

У роки Другої світової війни почалася третя хвиля української еміграції, що отримала назву політичної. Як відомо, в 1939 р. радянські війська зайняли західноукраїнські землі. Сталінський режим приніс сюди примусову колективізацію, депортацію та репресії проти значної частини членів КПЗУ, "антисоціалістичних елементів" і "ворогів народу". Цим затаврували чимало відомих діячів і носіїв української ультури, священиків, що стало однією з причин розгортання боротьби населення західноукраїнських земель проти сталінського режиму. Загострилася політична ситуація, в цьому регіоні стало важко жити. Ці та інші причини зумовили третю хвилю української еміграції, що пов'язана з війною, бо саме у воєнні роки окупаційні війська вивезли до фашистської Німеччини близько 5 млн українців як дармову робочу силу. Після репатріації не всі українці повернулися до своїх домівок. Частина українських громадян з різних причин залишилася на Заході, а деякі з них подалися й за океан. За межами України опинилося дуже багато військовополонених, які після звільнення боялися повертатися на Батьківщину, щоб не потрапити в нові табори, цього разу сталінські.

Офіційна статистика свідчить, що в 1947 р. у західних окупаційних зонах Німеччини було: в англійській — 54 580 українців, американській — 104 024, французькій — 19 026; у всіх трьох окупаційних зонах Австрії — 21893 і у великому таборі під Ріміні в Італії — 11 000. Як пишуть зарубіжні джерела, близько 100 тис. українців з різних причин перебували на тих самих територіях серед корінного населення або ж переховувалися в лісах. Отже, з цих даних випливає, що понад 310 тис. українців були "біженцями" або "переміщеними особами".

Що це за люди? Чому вони опинилися за межами України? Це далеко не прості запитання. Донедавна на них давали однозначну відповідь — за межами України опинилися зрадники Батьківщини. Нині настав час подолати ці стереотипи, об'єктивно з'ясувати, з яких же причин наші брати й сестри зреклися України й стали поневірятися на чужині.

Якщо уважно придивитися до переміщених осіб, то можна дійти висновку, що серед них справді була деяка частина колишніх колабораціоністів, членів органів управління німецької адміністрації на тимчасово окупованій території України. Були серед них і учасники дивізії СС "Галичина", яку інтернували в Італії англійці наприкінці війни. Ці українці здебільшого виїхали до Великобританії. Крім них, сюди прибуло близько 6 тис. українців із корпусу польського генерала В. Андерса, а також 21—24 тис. із західних окупаційних зон Німеччини й Австрії, значну частину серед них становили жінки. Майже 2 тис. українських жінок із Югославії та Польщі відразу по війні приїхали до Великобританії у відповідь на шлюбні оголошення, що їх вміщували друковані органи західних країн.

Тоді, як колишніх солдатів корпусу Андерса зрівняли в правах із британцями, інші, згідно з трирічним регламентованим контрактом, мусили погоджуватися на будь-яку роботу, яку їм надавало британське міністерство праці. Тільки на початку 1949 р. з них були зняті обмеження, і вони отримали змогу працювати й жити за своїм вибором.

Вагомою причиною неповернення значної частини українських громадян, особливо жителів Західної України, було й те, що тоді на цій території точилася гостра політична боротьба з радянською системою, яку тут впроваджували. Вона супроводжувалася невиправданою жорстокістю. Саме це спонукало певну частину населення ставати в ряди підпільної Української Повстанської Армії (УПА). А оскільки жорстока боротьба не вибирає засобів насильства, то частина бойовиків УПА завдавала чимало шкоди урядовим органам і горя місцевому населенню у цьому протиборстві.

Звичайно, сили були нерівні. Радянський режим посилював тиск на повстанців. Тому вони змушені були згорнути боротьбу й вивести значну кількість українського населення за межі України. Тисячі членів УПА прорвалися через Карпати в Чехословаччину й вийшли до західних зон окупації Німеччини та Австрії, де їх інтернували. Так з'явилося нове поповнення української еміграції.

У повоєнні роки багато українців осіло в Польщі й утворило тут українську діаспору. Відомо, що в Польщі ще до війни жила велика кількість українців, а на території України — поляків. Наприкінці війни й у перші повоєнні роки відбувся "обмін" українського і польського населення. 9 вересня 1944 р. Польща уклала договір з СРСР про так званий добровільний взаємний обмін цивільними особами. Передбачалося за період з 15 жовтня 1944 р. до

1 лютого 1945 р. виселити з Польщі 650 тис. осіб. Цю акцію підтримала Армія крайова.

Таким чином, українців, які проживали на західних українських етнічних землях, переданих Польщі, переселили переважно до західних областей України, а польське населення переїхало на територію повоєнної Польщі. Крім цього, після війни до Польщі прибуло близько 2 млн українців з Німеччини, вивезених туди на роботу з окупованих фашистами територій. Польських переселенців з України поселили на західних і північних землях, що повоєнного часу відійшли від Німеччини до Польщі. Українські переселенці з Польщі осіли переважно у сільських місцевостях, в основному в тих поселеннях, звідки виїхали поляки, — в східній частиш Тернопільської і Рівненської областей, на північному сході Львівської області, а також у приміських районах Львова. 315 жовтня 1944 р. до серпня 1946 р. з Польщі переселили 483 тис. українців.

Після обміну українсько-польським населенням у Польщі залишилися 220 тис. українців. З них близько 150—160 тис. жило на українських чи українсько-польських етнічних землях.

Ганебним заходом польського уряду щодо українського населення була так звана акція "Вісла" — виселення з 23 квітня до серпня 1947 р. 140,6 тис. українців і членів мішаних українсько-польських сімей із українських поселень та прилеглих до них земель, розташованих переважно в південно-східній Польщі.

Основна частина українського населення, виселеного на західні та північні землі, живе в цих районах і тепер, б—10 тис. українців осіли у Варшаві, близько 3 тис. — в Кракові та багатьох інших містах Польщі.

За різними оцінками, у Польщі мешкає приблизно 300—600 тис. українців та осіб українського походження. Нині українці в Польщі живуть змістовним життям. Вони створили свою культуру, літературу, мистецтво, мають певні здобутки в освіті. Вивчати українську мову в польських школах почали в 1952/53 навчальному році, коли з цією метою було відкрито 24 класи, де навчалося 487 дітей. Відтоді кількість шкіл та учнів у них збільшується. Відкрито ліцеї, де готують учителів. Серед діячів культури — чимало українців. Багато українців стали відомими в науково-дослідних закладах Польської Академії наук, Варшавському, Гданському, Краківському та інших університетах. У 1990 р. у Варшаві створено Польську асоціацію українознавців, яка займається вивченням і популяризацією історії, культури, мистецтва, літератури та державної мови України. Асоціація почала видавати "Варшавські українознавчі записки", молодіжний український альманах "Зустрічі"та деякі інші періодичні друковані видання.

Основна частина переміщених осіб українського населення подалася до США. Всього в 1947—1952 рр. в США прибули 85 тис. осіб. Вони поповнили громадські та політичні організації українського зарубіжжя. У 60—70-х рр. до Сполучених Штатів почали прибувати десятки тисяч українців з Польщі та інших західних країн. Американські українці розселилися у 42 штатах, і нині їх там є майже 2 млн осіб, понад 90 % з них мешкають у великих містах. Це переважно емігранти зі Східної Галичини й Північної Буковини (45 %) та Закарпаття (40 %) і лише 15 % припадає на вихідців із Східної України. Нині українська громада в США живе повноцінним життям. Вона має свої школи, вищі навчальні, культурологічні й наукові заклади. На утриманні українських громад перебувають українські школи трьох типів: українські католицькі школи — їх понад 60 (16 тис. учнів); суботні школи українознавства — їх близько 50 (4 тис. учнів); недільні школи українознавства, де вивчають переважно релігійні предмети, українську мову, історію, культуру.

Завдяки добрій освіті американці українського походження займають помітне місце в громадсько-політичному житті США. Серед них багато відомих учених, художників, артистів. Зв'язки української діаспори в США з материковою Україною найрізноманітніші. Вони з кожним роком міцніють і розширюються. У Сполучених Штатах Америки існує центр досліджень історії імміграції при Міннесотському університеті. Він веде глибокі наукові пошуки й на їх основі щорічно випускає чимало книг із історії української діаспори.

У 1968 р. при Гарвардському університеті для молоді було відкрито Український науковий інститут. Спочатку існувала кафедра історії України, потім утворили кафедру літератури й мовознавства. У розвитку цього закладу вирішальна роль належить колишньому директорові, вченому зі світовим ім'ям Омелянові Пріцакові. Він — справжній енциклопедист-історик (тюрколог, алтаєзнавець і монголознавець), гуманітарій широкого профілю. Його добре знають у нас в Україні.

Останніми роками почалися взаємні контакти на постійній основі між інститутами гуманітарного профілю Академії наук України й українськими науковими закладами й кафедрами ряду великих університетів США. Товариство "Україна" підтримує стосунки з американськими вченими інших національностей, які досліджують історію України, її фольклор та етнографію. Значно поліпшилися культурні зв'язки американських українців з материковою Україною. Відомий американський диригент і композитор українського походження Вірко Балей з Лас-Вегаса почав влаштовувати в Нью-Йорку та інших містах США концерти, де виконують твори сучасних українських композиторів — В. Сильвестрова, Л. Колодуба, І. Карабиця тощо. Сам Вірко Балей побував у Києві, диригував українськими симфонічними оркестрами. У США він влаштував невеликий фестиваль художніх фільмів, творцями яких були кінорежисер Ю. Іллєнко й поет І. Драч.

У 1985 р. у Клівленді почав діяти громадський Комітет сприяння українському мистецтву, який щороку влаштовує концерти мистецьких делегацій товариства "Україна". У 1989 р. Ратгерський університет із штату Нью-Джерсі, де працює професор історії Тарас Гунчак, спільно з товариством "Україна" влаштував перші в історії США Шевченківські читання в кількох університетах і культурно-наукових центрах цієї країни, в яких взяла участь делегація товариства на чолі з відомим літературознавцем Іваном Дзюбою і літературним критиком професором Миколою Жулинським. У 1990 р. на базі Ратгерського університету відбулася міжнародна конференція "Україна сьогодні". Налагодили взаємні контакти університети Чікаго й Києва, Технологічний інститут у Нью-Джерсі та НУ Київський політехнічний інститути. У 1991 р. відбулася конференція українських інженерів США та їхніх колег, які працюють у КПІ. Почато спільне видання наукових журналів, періодичних, публіцистичних та літературно-наукових часописів. Заплановано поїздки до США викладачів українських ВНЗ.

Після Другої світової війни велика частина українців подалася й до Канади, де умови для життя були придатнішими й уже діяла українська діаспора. З 1947 по 1955 рр. до Канади прибули 35 тис. українців, більшість з яких походила з Галичини й Буковини. Була й велика група зі Східної України.

Значно краще освічені, ніж попередники, нові емігранти здійснили могутній соціально-політичний вплив на українську громаду, заснувавши такі організації, як Ліга визволення України (1949) і рух скаутів "Пласт" (1948). Вони посилили й чинні організації національного спрямування.

Нині українська громада все активніше бере участь у громадсько-політичному житті Канади. В 1971 р. федеральний уряд запропонував політику багатокультурності на державному рівні, а згодом аналогічні закони прийняли провінційні уряди. Для українців відкрилися нові можливості. Зросло представництво етнічних українців у провідних інститутах канадського суспільства, активнішою стала їхня участь у всіх сферах життя.

Після обрання у 1924 р. до федерального парламенту Михайла Лучковича 62 українці різних політичних поглядів стали членами вищого виборного органу в Оттаві. Деякі українці обіймали важливі посади в урядових кабінетах, а двоє з них — Рой Романов у Саскачевані та Лаврентій Дінур у Альберті — очолили політичні партії в провінціальних законодавчих органах. Інші українці добре зарекомендували себе в канадському сенаті й на державній службі всіх рівнів. У січні 1990 р. був призначений на посаду нового генерал-губернатора Канади Роман Гнатишин, представник другого покоління українських канадців.

Українців можна побачити на високих посадах у сфері бізнесу, юриспруденції, масової інформації та в інших галузях. Скажімо, Івана Сопінку в 1988 р. призначили членом Верховного суду. Чимало українських канадців здобули визнання в мистецтві, культурі, спорті. Наприклад, художник Василь Курилик примножив світову славу канадського мистецтва. Його чотири прекрасних панно не просто прикрашають інтер'єр канадського парламенту, а й символізують творчу силу українського селянина, який перетворив колишні хащі на родючі землі, що годують хлібом не тільки канадців, а й українців.

Взагалі, українська діаспора вписала в історію Канади яскраві сторінки. У скрутні часи українські емігранти та їхні нащадки були поряд з українцями на материнській землі. Ми бачили, як уболівали вони за долю України, допомагаючи їй усім, чим могли.

Однак з 1940-х рр. зв'язки з канадськими українцями були майже перервані. Лише з другої половини 80-х рр. становище поліпшилося. Тоді діаспора піднялася на підтримку України. Це й численні комітети сприяння Народному Рухові України, і фонди допомоги дітям Чорнобиля. Ми були свідками, коли літаквелетень "Руслан" доставив в Україну понад 200 тонн ліків, вітамінів, медичного обладнання більш як на 1 млн дол. для потерпілих від Чорнобильської аварії. Цей вантаж — подарунок української діаспори США й Канади. Перший крок у співробітництві з медичним персоналом дитячої лікарні № 9 м. Києва — ЗО тис. одноразових шприців — зробила українсько-канадська фірма "Кобза". Варто згадати лікаря з Торонто, українця за походженням, Тараса Мицика, який очолив громадський комітет організації гастролей до Канади артистів Театру опери й балету ім. Т. Шевченка. Усі збори від концертів передані у фонд "Діти Чорнобиля". Багато зробив для того, щоб гастролі стали успішними, торонтський бізнесмен українського походження Мирослав Івасиків. Словом і ділом підтримав цю добру справу єпископ католицької української церкви Торонто і Східної Канади Ізидор Борецький.

Було б перебільшенням твердити, що абсолютно всі вихідці з України, зокрема їхні нащадки, стають активними учасниками цього руху. Даються взнаки канадський менталітет, притаманний переважній більшості народжених у Канаді, а також непривабливий образ "офіційної України".

Однак, незважаючи на всі трансформації в етнічному середовищі, діаспора Канади своїм корінням тісно пов'язана з українським народом. Вона всіма силами прагне подати йому допомогу. У Канаді встановлено пам'ятники київському князеві Володимиру, Маркіянові Шашкевичу, Тарасові Шевченку, Лесі Українці, Василеві Стефанику, Іванові Франкові, а також пам'ятник жертвам голодомору 1932—1933 рр. На пам'ять про жертви Чорнобиля посаджено дуб. Символом української общини в Канаді стала величезна 20-метрова писанка у Вегревілі.

Значна частина українців жила у Великобританії та Франції. Союз українців у Велокобританії вважав, що кількість українців у цій країні на середину 80-х рр. становила 35 тис. осіб. Вони переважно компактно мешкають у Манчестері, Ноттінгемі, Бред-фарді, Лондоні та інших містах. Досі підтримують високий рівень національної ідентичності в поколіннях, народжених в Англії. Це стосується мішаних шлюбів, особливо тих із них, де матерями є українки.

Франція продовжує залишатися другою після Англії західноєвропейською країною, де живе порівняно численна колонія українських поселенців. З урахуванням природного приросту та еміграційних процесів на середину 50-х рр. вона налічувала до 40 тис. осіб. Згодом ця цифра трохи зменшилася й стабілізувалася на рівні 25—ЗО тис. осіб.

Кількісне зменшення українських емігрантів у Великобританії та Франції в 50-х рр. пояснюється насамперед переселенням частини з них за океан. Більшість емігрантів українського походження у Франції, як і в інших країнах, народилася вже за рубежем і зазнала асиміляційних впливів.

Щоб зберегти національну етнічну та культурну самобутність, українці у Великобританії та Франції створили досить широку мережу громадських організацій та установ. До них належить Союз українців у Британії (СУБ), Об'єднання українців у Великобританії (ОУВ), Український центральний громадський комітет у Франції (УЦГКФ) та Центральне представництво українців у Франції (ЦПУФ). Крім того, в цих країнах діє низка жіночих, молодіжних, культурологічних і просвітницьких організацій, які створили українські емігранти.

Активну громадську й культурну діяльність провадить, наприклад, жіночий гурток ім. Лесі Українки в Ковентрі, заснований ще у 1948 р. Працюють й інші гуртки. Вони приділяють особливу увагу проблемам вивчення молодшими поколіннями українців рідної мови, літератури та історії, що, безумовно; є одним із головних напрямів виховання етнічної самосвідомості й прищеплення культурних традицій народу. Навчально-виховні функції здійснюють суботні українські школи та дитсадки.

У Франції в українських суботніх школах вивчають не тільки українську, а й французьку мову. З 1952 р. українська мова офіційно затверджена для вивчення у Паризькому державному університеті східних мов і цивілізацій.

Важливим здобутком української діаспори стало відродження діяльності Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ) як спадкоємця заснованої 1873 р. у Львові дослідницької установи з тією ж назвою. З 1947 по 1961 рр. президія НТШ перебувала у Мюнхені, а потім переїхала в Сарвель поблизу Парижа, де перебуває й тепер.

Ще в Мюнхені Товариство видало першу тритомну частину "Енциклопедії українознавства", а також 12 томів інших наукових праць. З 1954 р. по 1989 р. з'явилася десятитомна "Енциклопедія українознавства" (словникова частина). Нині триває клопітка робота над англомовним варіантом цього видання. Паралельно здійснюють ще один науковий проект — підготовку семитомної "Енциклопедії української діаспори".

Одним із наймолодших наукових центрів української діаспори в Західній Європі став заснований 1979 р. філіал Римського Українського католицького університету (УКУ). Він діє як автономна навчальна інституція. Крім богослов'я, тут вивчають філософію, літературу, історію й культуру. Характерно, що слухачами УКУ є не тільки особи українського походження, а й чужоземці, але головне призначення цього наукового закладу полягає в тому, щоб дати додаткові знання з українознавчих предметів студентам-українцям, які навчаються в англійських університетах.

Громадське життя українців у Великобританії та Франції тісно пов'язане з діяльністю церкви, яка відіграє велику роль у збереженні духовної та етнічної самобутності українських поселенців. Переважна більшість українців та їхніх нащадків (понад 60 % у Франції і близько 73 % в Англії) за віросповіданням належить до католиків східного обряду. Решту становлять православні, об'єднані, зокрема, в Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ), римо-католики, протестанти тощо.

Зарубіжні українці, де б вони не мешкали, прагнуть долучитися до багатої культурної спадщини свого народу, любов до рідної пісні і танцю — в крові кожного з них. Це підтверджує плідна діяльність багатьох українських танцювальних колективів в Англії і Франції. "Гомін", "Орлик", "Манчестер", "Барвінок" (Лестер), "Заграва і Боян" (Ноттінгем), "Степ" (Ліон) та багато інших давно зарекомендували себе носіями українського мистецтва й культури.

Велику роботу для розвитку й збагачення української спільноти проводить преса. Зокрема, в Англії в повоєнний період почали виходити часописи "Українська думка", "Наша церква", "Наше слово", "Сурмач", "Визвольний шлях" у Франції — "Україна", "Українець у Франції", "Українське слово". Всього в обох країнах — близько трьох десятків найменувань видань різної орієнтації.

Останнім часом українська преса на Заході переживає значні труднощі, оскільки зменшуються її тиражі, а деякі газети й журнали припинили існування. Однією з причин такого становища є те, що молоде покоління української діаспори стало менше читати.

Зарубіжні джерела повідомляють, що більшість молоді українського походження не збирається повертатися на свою Батьківщину. Опинившись на Заході практично без коштів, емігранти завдяки наполегливій праці досягли досить високого рівня матеріального добробуту, користуються нині всіма благами демократичного суспільства й не бажають цього втрачати. Проте не слід уявляти собі життя українських поселенців у Західній Європі як повністю безпроблемне, у них досить проблем, зокрема політичного, релігійного й суто побутового характеру.

Багато українців живуть у Румунії. Офіційно вважали, що в Румунії, згідно з переписом населення 1977 р., живуть близько 70 тис. українців. Фактично ж їх тут значно більше — десь 250— 300 тис. Найбільше українського населення живе в північній частині країни, поблизу кордону з Україною. Одним із основних ареалів його поселення є розташована на північному сході (на межі з Чернівецькою обл.) Південна Буковина (Сучавський повіт). ТУт — понад 110 тис. українців і членів мішаних українсько-румунських сімей. Другий регіон, де мешкають українці, — Мара-марощина (Марамароський повіт), яка межує із Закарпаттям і фактично є продовженням українських етнічних земель. На Марама-рощині живуть близько 100 тис. українців.

Частина українського населення з північно-західної Румунії та Закарпаття, а згодом — з Буковини, Марамарощини й Східної Галичини переселилася в Банат, де нині є майже 30 тис. українців. Наші земляки живуть також у Добруджі, де осіли нащадки колишніх запорожців, які після того, як Катерина II ліквідувала Запорозьку Січ (1775 р.), створили там Задунайську Січ. У дельті Дунаю українці розселені поблизу Тульчі й Констанци. Тепер у Добруджі українське населення живе в 30 сільських населених пунктах. Центрами значного зосередження українців є Бухарест, Сату-Маре та інші міста Румунії.

Характерні відмінності в мові українців, які живуть у Румунії. Жителі Південної Буковини розмовляють мовою, наближеною до мови Північної Буковини. Мова жителів північного заходу Південної Буковини наближена до мови жителів прилеглих до Румунії районів Гуцульщини. Розмовна мова українців західної частини Марамарощини збігається з говірками південно-східної частини Закарпатської області, східної частини Марамарощини — з говірками Гуцульщини. Мова нащадків вихідців із Східної Галичини й Закарпаття в Банаті переважно збігається з мовою жителів тих районів, звідки вони переселилися. Мова українців — нащадків вихідців із Запорожжя — близька до наддністрянського діалекту, тобто дуже зрумунізована.

Загалом рівень національної духовності українців Румунії порівняно невисокий. Урядові кола цієї країни багато років всіляко стримували розвиток культури національних меншин, у т. ч. української. Зменшувалася кількість українських шкіл, до мінімуму була зведена культурно-просвітницька діяльність. Багато румунських українців брали активну участь у Грудневій революції 1989 р., чимало їхніх імен знаходимо в списку тих, хто загинув у боротьбі проти репресивного режиму Чаушеску.

Останнім часом посилилася робота створеного вже після революції Союзу українців Румунії, який очолив відомий поет С. Ткачук. "Ми хочемо провести своєрідний перепис українців Румунії, — каже редактор бухарестського видавництва "Критеріон" письменник М. Корсюк, — всерйоз зайнятися шкільництвом, маємо намір запрошувати з України викладачів рідної мови та літератури і, зрозуміло, готувати своїх вчителів. Теперішній уряд ставиться дуже прихильно до національних громад взагалі".

Встановлюються прямі зв'язки українських громад Румунії з Україною. З 1990 р., наприклад, деякі навчальні заклади Львівської та Івано-Франківської областей почали підготовку спеціалістів для українських шкіл у Румунії. Першими румунськими студентами на Львівщині та Івано-Франківщині стали відповідно майже ЗО І 10 випускників ліцею з Марамарощини. Навчання студентів безплатне, їм виплачують стипендію, надають безплатний гуртожиток.

Чехословацькі українці живуть на етнічних землях у Східній Словаччині на Пряшівщині. Ці райони безпосередньо прилягають до лемківської частини Закарпаття. Раніше, до 1947 р., тобто до виселення з Лемківщини українського населення, вони межували з лемківською частиною Польщі. Чехословацькі українці розпорошені також по містах Чехії та Словаччини, значна їх кількість мешкає у Празі. Загальна чисельність українців-русинів у Чехії та Словаччині —160 тис.

У Східній Словаччині є 210 українських сіл, де живуть 100 тис. мешканців. Понад 15 тис. українців у повоєнні роки переселили в Судети. Значна їх кількість зосереджена у великих містах — Празі (5 тис), Братіславі, Кошіце та ін.

Близько 3 тис. українців живуть на етнічних землях у північно-східниій частині Угорщини, — в басейні середньої течії р. Тиси (Саболчський комітет), а також у Будапешті та в інших містах.

Наприкінці XVIII ст. частина українського населення з лемківської території Закарпаття (самоназва — русини) переселилася з пограниччя з колишніми турецькими володіннями в межах сучасної Югославії (Бачка, Славенія). Перші українські переселенці осіли в Югославії (район м. Керестури) у 1745—1768 рр. Після зруйнування Запорозької Січі сюди приїхало близько 8 тис. запорожців. В останнє десятиріччя XIX — на початку XX ст, в Боснії осіли українці зі Східної Галичини. У 30-х рр. в Югославії жило вже 30 тис. українців та осіб українського походження. За оцінками, тепер там живуть 55 тис. українців; з них 26 тис. у Бачці — частині автономної області Воєводіни, 8,2 тис. — у Боснії. Більшість югославських українців — сільські жителі. Понад 1,2 тис. осіб мешкають також у Белграді, 0,9 тис. — у Загребі, Новому Сад і та інших містах. Збереглися певні відмінності в мові югославських українців. У повоєнні роки значна кількість українців опинилася в Західній Німеччині, на території якої в середині 1948 р. у 134 таборах було ще 111 тис. вихідців із України. З цих таборів, а також із таборів у Австрії в період 1947—1955 рр. виїхали 865 тис. осіб, у т. ч. 126 тис. українців, з яких 29 % переселилися до Сіла, 18 % — до Англії, 13 % — до Бельгії, 8 % — до Канади, 3 % — до Бразілії.

Чисельність українців та осіб українського походження у Західній Німеччині становить 22 тис. осіб, 44 % з яких живе на землях Баварії, 18 % — у Баден-Вюртенберзі, 16 % — у Гессені, 7 % — у Північній Рейн-Вестфалії і Нижній Саксонії.

Майже б тис. українців та осіб українського походження живуть у Австрії, переважно у Відні. Близько б тис. українців поселилися після Другої світової війни в Бельгії, невелика їх кількість живе в Італії, Іспанії, Данії та інших країнах Західної Європи.

Незначна кількість українців — 0,4—1,0 тис. осіб — є також у Швеції, Норвегії, Швейцарії, Голландії та в інших західноєвропейських країнах. Новою (повоєнною) українською еміграцією поповнилося населення Австралії, де проживають 35 тис. українців. Вони оселилися здебільшого в східних і південних штатах Австралії, переважно в містах Сідней, Мельбурн, Аделаїда, Брісбен тощо.

Відомо, що протягом тривалого періоду Австралія була місцем, куди висилали з Англії злочинців та небажаних осіб. Першим українським поселенцем у цій країні вважають Д. Лютського (1832 р.) зі Львова. Казимир Кабант і Володимир Коссак прибули до Австралії зі Львова в 1852 р. Еміграція українців до Австралії стала масовою лише після Другої світової війни. У 1948—1958 рр. сюди приїхали близько 20 тис. осіб. Понад 60 % австралійських українців — вихідці зі західних областей України, здебільшого зі Східної Галичини, близько 40 % — зі східних областей України.

Українці оселилися також у країнах Азії та Африки. Перед Другою світовою війною, наприклад, лише в Харбіні їх мешкало близько 50 тис. Тут діяли українські школи, культурно-просвіт ні товариства, виходили українські газети і журнали — "Українське життя", "Харківський вісник", "Схід" тощо. Значні громади українських переселенців зосередилися й в інших країнах Сходу, зокрема в Сірії та Лівані. Чимала українська громада була також у Марокко та інших країнах Африки. Понад 3 тис. українців живуть у Єгипті. Вони мають друковані органи, зокрема часопис "На руїнах", створили культурно-освітнє товариство.

Трагічна історія України склалася так, що багато українців розсіялося по далеких і близьких країнах. Посилення економічних і культурних зв'язків з усіма країнами, де існує українська діаспора, і переведення цих зв'язків на державну основу ставить на порядок денний дуже багато проблем, які потребують всебічного наукового вивчення, глибшого дослідження історії і географії розселення зарубіжних українців, налагодження з ними взаємовигідних зв'язків, взаємодопомоги у матеріальних, духовних і мовних сферах, ширшого залучення зарубіжних українців до національно-культурного життя на етнічних землях, надання їм кваліфікованої допомоги у вивченні рідної мови, літератури, історії, географії та інших українознавчих предметів. Великі перспективи має утворення в Україні спільних із зарубіжними українцями промислових та інших підприємств, об'єктів обслуговування населення і виробництва, санаторно-курортного господарства, співробітництво в охороні здоров'я, шкільництві, науці, культурі. Україна повинна стати такою країною, де зарубіжні українці матимуть змогу працювати разом із своїми співвітчизниками в галузі духовного розвитку народу, повсюдного утвердження ідеалів гуманізму, формування нового європейського дому.

Отже, третя хвиля української еміграції характерна тим, що в неї влилося українське населення, яке з різних причин не мирилося з політичним режимом на наших теренах й тому змушене було шукати в демократичних державах світу нормального життя для себе і своїх дітей.

В останні десятиріччя до цієї категорії українських емігрантів приєдналися "інакодумці". Дисидентство відкрило цілу смугу в українській еміграції, надало їй суто політичного характеру.

Водночас набув певного поширення такий своєрідний вид еміграції, як утворення подружніх пар із іноземцями для подальшого виїзду за кордон. Це здебільшого стосується молодих, які брали шлюб із іноземними спеціалістами, що тимчасово навчалися або працювали чи стажувалися в Україні. В цей період помітно зросла еміграція українського населення до Ізраїлю та інших країн з ізраїльськими візами.

Українські поселенці на своїй другій батьківщині створили свою національну культуру, науку, завдяки повсякденній праці їхні представники досягли висот у державних установах і громадських організаціях. Про українських емігрантів кажуть добрі слова державні та політичні діячі країн їх поселення.

Література

Алексеєв 20., Кульчицький С, Слюсаренко А. Україна на зламі історичних епох. — К., 2000.

Вибори в Україні 1994 року. — 2-ге вид., доп. — К., 1995.

Дужий /7. Українська справа: вчора і сьогодні. — Л., 2002.

Історія України: нове бачення / Під ред. В. Смолія. — Т. 2. — К., 1996.

Коваленко А. Розвиток виконавчої влади в Україні на сучасному етапі: теорія і практика. — К., 2002.

Кульчицький С. Вибір України: Північноатлантичний альянс чи Слов'янський союз? // Політика і час. — 1999. — № 3. — С. 55.

Кульчицький С. Утвердження незалежної України: перше десятиліття // УІЖ. — 2001. — № 2—4.

Кучма Л, Вірю в український народ. — К., 2000.

Кучма Л. Формування нової історичної реальності. Виступ на науковій конференції 16 листопада 2000 року // Президентський вісник. — 2000. — № 22.

Литвин В. Політична арена України. Дійові особи та виконавці. — К., 1994.

Литвин В. Україна: хроніка поступу. 1991—2000. — К., 2000.

Маруняк В. Українська еміграція. — Мюнхен, 1985.

Новітня історія України. 1900—2000. — К., 2000.

Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. — К., 2002.

Проценко Т. Органи виконавчої влади в регіонах України: шляхи вдосконалення. — Ірпінь, 2002.

Україна за роки незалежності. — К., 2002.

Українська еміграція. Історія і сучасність. — Л., 1992.

Українські ліві: між ленінізмом і соціал-демократією. — К., 2000.