Історія України: підручник

Історіографія (з грець. — опис історії) — дисципліна, що вивчає історію історичної науки. Це наука про те, як виникла і розвивалась історична думка, процес нагромадження історичних знань. Вона з'ясовує соціальну основу і соціальну функцію історичного пізнання, досліджує боротьбу в ній різних напрямів, шкіл, концепцій, аналізує методи вивчення історичних джерел, висвітлює організацію і форми дослідницької роботи в галузі історії.

Цікавість до свого минулого зародилася в Україні давно, фактично на початку державності, про що свідчать літописи. Літописи (літописи) X ст. мали вигляд коротких хронік про події при князівському дворі, потім у монастирях. В XI ст. з'являються літописні зводи, автори яких пов'язують записи з політичним життям. Перші руські літописи є велетенською історичною епопеєю. Події в ній розпочинаються з "сотворіння світу" і закінчуються XIII століттям. Волею авторів, події в літописах розгортаються на землі й на небі, в степових просторах і на безмежжі морів, на всенародних торжищах і в княжих гридницях, в монастирях і в'язницях, в імператорських палацах і в хижах трударів. В наших перших літописах міститься оповідь про дві тисячі дійових осіб, відомих на ім'я, і безліч безіменних. Серед них ті, що орали землю, кували залізо, зводили міста, писали книги, проливали свою кров, захищаючи рідну землю. Та найбільше уваги літописці приділили тим, хто зробив соціальне замовлення, доручивши написання літопису; тим, хто панував над людьми, грабував, палив, осліплював, вбивав, ненаситний на владу, землі, золото і рабів.

Здається, що в 1113 р. чернець Печерського монастиря Нестор в "Повісті минулих літ" зробив спробу пояснити походження Русі і тих перших її правителів, хто створив державу. Найчастіше літописці належали до найближчого оточення великого князя, були його довіреними особами. Як Нестор, так і його співавтор ігумен Сильвестр використали грецькі хроніки, місцеві оповідання, пов'язали історію Русі із світовою, давши вітчизняній історії центральне місце в світовій історії. Не все в "Повісті минулих літ" узгоджується з сучасними науковими даними, багато кон'юнктурних правок внесли і переписувачі "Повісті...". Літописець Сильвестр, наприклад, другу редакцію "Повісті..." переробив і доповнив після Нестора і зробив викладку подій з 1113 до 1116 pp. І все ж таки не викликає сумнівів, що "Повість..." є безцінним історичним джерелом і першим історіографічним твором на Русі.

Як джерелами, так і історіографічним надбанням є також і інші літописи княжої доби. Українські літописи свідчать про відповідну тим часам високу культуру і ерудицію їхніх авторів, про патріотизм і вболівання їх за батьківщину.

Літописання продовжувалося і в литовосько-польську добу та в часи козацької державності. В XVII ст., на відміну від XVI ст., вузькі літописні рамки розширюються, набирають наукового характеру, поширюються компілятивні "хроніки", як, наприклад, "Хроніка" Феодосія Сафановича, 1672 p., складена за зразком польських.

Звертають на себе увагу козацькі літописи Самовидця, Величко, Граб'янки, що передають події часів Б.Хмельницького. З ім'ям викладача Київської колегії Іннокентія Гізеля пов'язаний вихід у світ в 1674 р. знаменитого "Синопсиса", який на довгі роки лишився основним посібником з історії України і Росії. "Синопсис" витримав більш ніж 30 перевидань і до XIX ст. використовувався в якості підручника.

У XVIII ст. виходять твори, в яких історія Гетьманщини пов'язується з історією Київської Русі. Особливо актуальними були такі паралелі під кінець існування української держави в складі Росії. Нагадування про те, що козацтво було спадкоємцем княжої держави, стало головною метою авторів таких праць. Апологією спільності давньої (княжої) і нової (козацької) історії Руської землі став твір кінця XVIII ст. чи то Кониського, чи Полетики "Історія Русів".

В XIX ст. в Україні починає розвиватись історична наука у всьому її розмаїтті шкіл і напрямків, які базувались на широкій документальній базі. Так, Д.М. Бантиш-Каменський (1788-1850 pp.) написав тритомну "Историю Малой России". Цей твір стоїть набагато вище всіх інших історичних праць того періоду хоча б тому, що в основу його покладені архівні матеріали, хоч і без докладного розбору та критики. Д.М.Бантиш-Каменський вважається також першим збирачем історичних документів.

Микола Маркевич в 1842-1843 pp. видав друком двотомну "Историю Малороссии" з тритомовим додатком історичних документів і приміток. Праця написана під впливом "Історії Русів". М.Маркевич (1804-1860 pp.) може називатися першим національним українським істориком, але він мало що зробив для прогресу вітчизняної історичної науки.

До історичних наук відносяться також етнографія, що вивчає побут і культуру народів, які населяли територію України; археологія, що вивчає історію по речових джерелах — знаряддях праці, домашньому начинню, прикрасах, а також поселеннях, могильниках, скарбах тощо. На таких матеріалах побудовані праці М.Максимовича, який започаткував народницький напрям в дослідженні історії.

Михайло Максимович (1804-1873 pp.), переважно історик літератури і філології, навіть природознавець, дав, як на той час, значну кількість дрібних статей і розвідок з української історіографії ( в основному княжого і козачого періоду). Деякі з його робіт ще й сьогодні не втратили свого значення з-за цікавого матеріалу та критичних здібностей автора. Не всі роботи М. Максимовича були вдалими через апріорність і необережність у висновках. До недоліків можна віднести також те, що велика кількість дрібних робіт М. Максимовича розкидана по багатьох періодичних виданнях, через що малодоступна широкому читачеві.

М. Максимович є батьком української археології, хоча його досліди на цій ниві не вийшли за межі перших наукових спроб.

Велику послугу українській історичній науці зробив Осип Бодянський (1808-1877 pp.), за фахом і інтересами — славіст. Він публікував в московських "Чтениях в обществе истории и древностей российских", де два строки був головним редактором, цілу низку нових джерел, хоч і без критичної обробки. О. Бодянський мав не багато оригінальних робіт, зате першим видав друком заходами П.Куліша "Літопис Самовидця" в 1846 р.

Розвинув народницький напрямок Микола Костомаров (1817-1885 pp.) в "Історії України в життєписах визначнійших діячів" тощо. Однак автор недооцінював ролі державних діячів в історії, що проявилось в таких його роботах, як "Богдан Хмельницький", "Мазепа та мазепинці".

М. Костомаров виходив з того, що історичний розвиток кожного народу визначається його духовними властивостями. Духовну природу українського народу, наприклад, визначало панування демократичних засад, вічового устрою в його суспільному житті, волелюбство та ін. Разом з тим цей демократизм і волелюбство, не стримані організуючим началом, приводили до негативних наслідків. Одним з них була поява в Україні в XV ст. козацтва. М. Костомаров дивився на козацтво як на анархічну, руїнницьку силу ("Черты народной южно-русской истории. —Исторические монографии и исследования, т.1).

Середина XIX ст. представлена працями М. Закревського "Описание Киева", А. Скальковського "Очерк Запорожья" про окремі регіони України. А. Скальковський вбачав в козацтві своєрідне військово-монастирське братство.

Відомий історик і етнограф А. О. Скальковський одним з перших опрацював архівні матеріали з історії Запорізької Січі. Він врятував від повного зникнення безцінні документи, а також свідчення колишніх запорожців. А. О. Скальковський є маститим істориком Запоріжжя і важнійшим істориком Новоросії.

Друга половина століття увійшла в історіографію під впливом В.Б.Антоновича (1834— 1909 pp.). Він створив Київську школу істориків, до якої належали майже всі відомі історики, які обійняли згодом кафедри в університетах України. В.Антонович досліджував історію козацтва, гайдамаччини, міст, шляхетства. Ідучи слідом за М. Костомаровим і трохи змінюючи його основні тези про особливості духовної природи народів, В. Антонович твердив, що кожен народ в своєму історичному розвиткові виконує певну, лише йому властиву

"керівну ідею". В історії українського народу ця ідея втілена в принципі вічового устрою — широкого демократизму, тобто визнання за кожною особою повної рівності в правах. Заснований на цих принципах ідеальний, на думку В.Антоновича, общинний устрій, якому невідомі класові суперечності, знайшов своє відображення в українському козацтві, в Запорізькій Січі. Однією з основних засад концепції В. Антоновича є твердження про те, що за доби феодалізму в українського народу не було власної державності. Він вважав, що в Україні вона не була й потрібна ("Виклади про козацькі часи на Україні"),

М. Грушевський свого часу, відзначаючи вплив кириломе-фодіївських ідей на В. Антоновича, писав: "„.Антонович недержавну роль українського народу вважав його іманентною прикметою".

В той час, коли навіть в Москві графу Уварову не дозволили відкрити кафедру археології, В.Антоновичу вдалося першому в Російській імперії поставити археологічні роботи на наукову основу.

Найвідомішим представником Київської школи і народницького напрямку є М.Грушевський (1866-1935 pp.), автор величезної кількості історичних праць, серед них — "Очерки истории украинского народа", "Ілюстрована історія України", а також перша багатотомна "Історія України-Русі", де вперше викладена систематична історія нашої батьківщини, починаючи з кам'яного віку. Суть народницького напрямку полягала у наданні переваг соціально-економічним питанням над національно-політичними, підпорядкування інтересів влади прагненням народу.

Рубіж XIX—XX століть був плідним для української історіографії, незважаючи на те, що Україна підлягала юрисдикції зразу декількох держав. Значна кількість істориків збагатила історичну науку своїми талановитими працями. Серед них А .О .Скальковський ("Історія Нової Січі, або останнього коша запорізького"), Д.І. Багалій (1857-1932 pp.) ("Історія Слобідської України"), О.Я. Єф именко ("История украинского народа"), Д.І. Яворницький {"Історія запорізьких козаків"), І.П. Крип'якевич ("Історія України", "Галицько-Волинське князівство", "Богдан Хмельницький") та інші.

Зокрема, Д. Яворницький (1855-1940 pp.), йдучи шляхом М. Костомарова і В.Антоновича, поставив перед собою завдання висвітлити історію Запорізької Січі з самого початку і до кінця її існування. Оперуючи джерелами, він прагнув привести читача до висновку, вже зробленого двома його попередниками. Висновок цей був сформульований Д. Яворницьким так: "Запорізька община доходила до повного ідеалу, невідомого ні в стародавньому, ні в середньому, ні в новому віках; пануюче тут начало рівності проходило всюди: під час загальних зборів.., при розподілі майна і приватному житті".

Всупереч народницькому напрямку, але в руслі концепції М. Гру шевського почав утверджуватись державницький напрямок в історичних дослідженнях Д. Дорошенка ("Нарис історії України"); а також С. Томашівського, який у відповідності з державницькою ідеологією зробив синтез Княжої доби; публікаціях В. Липинського, який проаналізував Козацький період нашої історії.

Історіографія історії України 1917-1991 pp. складається з великої кількості праць радянських вчених. Не всі з них задовольняли існуючий режим, але під кінець його існування влада добилась майже повної нівеляції національної ідентичності, зрусифікувавши й історичну науку. Це відобразилось в офіційному виданні вітчизняної історії — восьмитомній "Історії Української РСР" (в 10-ти книгах). В ній повністю заперечена автохтонність етногенезу українського народу і підкреслюється думка про те, що він навіки зобов'язаний всіма своїми здобутками "старшому братові" — Росії.

В умовах незалежності України більшість істориків ґрунтується в своїх працях на засадах утвердження національної свідомості і державотворення. Надбанням сучасної історіографії є роботи Олени Апанович "Розповіді про запорізьких козаків"; М. Брайчевського "Утвердження християнства на Русі", "Конспект історії України"} П. Толочка "Київська Русь", "Літописи Київської Русі"; М. Котляра "Русь язичницька. Біля витоків східнослов'янської цивілізації"; М. Коваля "Україна: 1939—1945, Маловідомі і непрочитані сторінки історії"; В. Даниленка, Г. Касьянова; С. Кульчицького "Сталінізм на Україні: 20—30-ті роки", С. Кульчицького "Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919— 1928)"; В. А. Смолія, В. С. Степанкова "Богдан Хмельницький", "Українська державна ідея"; Н. Яко вен ко "Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст, (Волинь і Центральна Україна)"; В. Д. Барана "Давні слов'яни", П. О. Каришковського "Монеты Ольвии", А. Д. Бачинського "Січ Задунайська. 1775-1828"; А.О. Добролюбського "Кочевники Северо-Западного Причерноморья в эпоху средневековья"', А.О. Добролюбського, С.С. Мохненка,

Ю.А. Добролюбської "Школа "анналов" — "новая историческая школа"; СЛ. Андрух, Г.М. Тощева "Могильник Мамай-гора"; В.А. Колотухіна, Г.М. Тощева "Курганные древности Крыма" та інші.