Історія України: підручник

В Росії, як і в Австро-Угорщині, український визвольний рух вважали закордонною інтригою однієї з цих держав проти іншої. До деякої мірі це так і було, бо в Росії всіляко роздмухували вогонь москвофільства серед галицьких українців, а в Австрії плекали народовців. На хвилі патріотизму зростав великодержавний шовінізм навіть серед ліберальної інтелігенції Російської імперії.

Як українських соціалістів відрізняли від російських погляди на національне питання, так і російські ліберали дуже неприязно ставилися до автономістських планів українців.

Найвиразніше це проявилося у дебатах в Думі 19 лютого 1914 p., коли з великою промовою виступив лідер російських кадетів

П. Мілюков. Перед цим він побував у Києві на нараді з членами Товариства Українських Поступовців (ТУП) М. Грушевським, М. Василенком, Ф. Матушевським, Є. Чикаленком. Діячі ТУП відстоювали перед П. Мілюковим справу автономії України. Проблеми культурно-національної автономії українців не викликали заперечень з боку російського думського лідера. Як тільки ж українські політичні лідери у своїх переговорах з російським депутатом торкались проблем політичного становища України, зразу ж давався взнаки великодержавний шовінізм П. Мілюкова.

Після повернення з України, з трибуни російської Думи П. Мілюков боронив культурно-національні права українського народу, а про вимоги української автономії і федерації заявив: "Я цілком не поділяю змагань автономістів-федералістів і вважав би здійснення їх політичної програми для Росії справою шкідливою і небезпечною".

Українське питання раз-у-раз висувалося на порядок денний в російській Думі. Влітку 1913 р. в Думі були дебати з приводу переслідувань за вживання української мови. На захист права української мови в школі виступили російські кадети Мілюков, Шингарьов, трудовики — Керенський, Дзюбинський, а з соціал-демократів — більшовик Г.Петровський. Російські націоналісти, за походженням — українці Савенко, Скоропадський та "октябрист"-малорос Родзянко доводили в своїх промовах, що українська мова непотрібна в школах, і що весь український рух — це "закордонна інтрига".

..."Прихильні до нас голоси... тонули в хорі дикого цькування всього українського, що неслося не лише з чорносотенної, але й ліберальної преси. В "Русской мысли", "Утре России", "Русском слове", "Московском еженедельнике" українство вже було проголошено державною небезпекою, з котрою треба було боротися з невгасимою енергією і без жодного співчуття. ...Найчисленніша частина російських лібералів трималась осторонь відвертого цькування українства, одначе, систематично замовчуючи та ігноруючи найдикіші прояви антиукраїнської державної політики уряду, вела проти українців політику Понтія Піл а та", — говорив Дмитро Донцов в рефераті під назвою "Сучасне політичне положення нації і наші завдання", виголошеному ним на Другому Всеукраїнському з'їзді студентів в липні 1913р.

Напередодні Першої світової війни в царській Думі нащадок українського гетьмана Павло Скоропадський сказав: "Если будем делиться на Великороссов, Малороссов и Бел о рос сов, где же будет Россия?". Отже, тим самим Скоропадський визнавав для себе важливий, але сумний факт: якраз той, що з пробудженням такої "неісторичної нації" як український народ, що до цього часу була матеріалом для державного будівництва як Росії, так і Польщі, ці останні змушені будуть відійти в свої етнографічні кордони.

Ці провокаційні антиукраїнські заяви депутатів російської Думи викликали численні протести в Україні як з боку української інтелігенції, так і з боку робітників і селян, наприклад на Катеринославщині.

Перед Першою світовою війною відчувалося піднесення революційного руху по свій Російській імперії. Політичні страйки робітників пройшли по всіх великих промислових центрах Росії та України. Загальне політичне піднесення зачепило і студентів вищих навчальних закладів. Серед українського студентства революційний настрій був не тільки політичного, а й національного характеру. Заборона свята 100-літнього ювілею Т. Шевченка привела у Києві до масової демонстрації 10 березня 1914 р. Російська реакційна преса провокаційно приписувала українським демонстрантам вигуки: "Нехай живе Австрія! Геть Росію!", — хоч цього й не було. Демонстрація показала, що революційний рух в Україні через 10 років після революції 1905 р. значно зріс.

Для більш кваліфікованого підходу до українських проблем з боку царської поліції та жандармерії в Києві була видана друком книга російського урядовця Щоголєва під назвою "Український рух як сучасний стан південно-руського сепаратизму".

Російський уряд боровся з українським відродженням не тільки на Наддніпрянщині, айв Наддністрянщині, де з подачі царату буйно квітло москвофільство. Так, в 1912 р. після багатьох клопотань української громадськості цісар ледве був не дозволив відкриття у Львові українського університету. У відповідь на це від царя була послана дипломатична нота, в якій говорилося, що відкриття українського університету може стати casus bellum до війни між Росією і Австрією.

Перед самою війною навіть серед російських кадетів загострилися антиукраїнські настрої. В підтримку "загальноросійської культури" і проти "українського сепаратизму" виступив кадет проф. П. Струве та О. Погодін. Вони кликали все російське громадянство на боротьбу з українським рухом "без двозначностей і потурання". Так кадети грали в одну дуду з царем, проти якого вони начебто боролися. Саме перед війною цар Микола II приймав у себе (давав аудієнцію) провідника галицьких москвофілів В. Дудикевича. Підтримка царською Росією москвофілів у Галичині була спробою мирно ліквідувати "мазепинство" за Збручем. Зразу ж після початку війни царський уряд відверто проголосив свою програму прилучення до Росії західно-українських земель — Галичини, Буковини і Закарпаття як "Під'яремної Русі". Це був план ліквідації українського руху одним ударом по всіх землях, які були заселені українцями.