Автор: Коваль М.В | Рік видання: 1992 | Видавець: Київ: «Райдуга» | Кількість сторінок: 512
Коли в центральній Росії утвердилася радянська влада, її противники закріпилися на окраїнах. Найбільш зручним плацдармом для організації антикомуністичного опору став Південь Росії. Вороги більшовизму знаходили підтримку серед заможних верств служилого стану — донського і кубанського козацтва. З усієї країни сюди стягувалися офіцери-добровольці. Це були переконані прибічники "білої справи", тобто поновлення царської влади: білий колір символізував монархію. За допомогою Антанти генерал Л. Г. Корнілов почав формувати з них Добровольчу армію. Спочатку вона складалася винятково з офіцерських частин — білої гвардії. Коли її стали поповнювати шляхом мобілізацій, назва "білогвардійців" закріпилася й за солдатами. Після загибелі Л. Г. Корнілова Добровольчу армію очолив А. І. Денікін.
Ті, хто ввійшов до білогвардійського табору або солідаризувався з ним, мали різні погляди на майбутній політичний лад. Одні відстоювали самодержавство, інші — конституційну монархію або навіть республіканську форму правління. Суперечки з цього приводу здебільшого відкладалися до перемоги над більшовиками. Але всі без винятку прагнули відродження Російської держави у довоєнних кордонах. Гасло "єдиної і неділимої" Росії об'єднувало всіх прибічників "білої справи", від найбільш правих до кадетів. Незважаючи на свій демократизм, багато меншовиків та есерів також були "єдинонеділимцями".
Соціальна програма П. Скоропадського мало чим відрізнялася од політики білогвардійських урядів. Та "єдинонеділимці" не бажали мати з ним нічого спільного. Утворений у столиці України "Київський національний центр", який стояв на білогвардійських позиціях, при перших чутках про зносини гетьмана з Дені-кіним обурено заявив: "Із зрадником Скоропадським і з очолюваною ним Україною будь-які переговори неприпустимі". Коли до Києва влітку ?918 р. потрапив лідер кадетської партії П. М. Мілюков, він розвинув гарячкову антиукраїнську активність і переконував окупаційну адміністрацію, що в післявоєнні часи тільки
Польща може дістати самостійність. Навіть місцеві кадети, що ввійшли до гетьманського уряду, розглядали незалежність України як тимчасове явище.
Гетьман розумів, що формальна самостійність України зберігатиметься доти, поки її охороняють німецькі багнети. Поразка Четверного союзу в світовій війні поклала б край його претензіям на незалежність. Адже Антанта підтримувала білогвардійський табір і вважала Українську Державу "витівкою німців". Поразка Німеччини здавалася неминучою, а тому Скоропадський намагався не відповідати прямо на антиукраїнські вихватки "єдинонеділимців" і терпів активність численних суспільно-політичних і навіть воєнно-політичних організацій білогвардійського напрямку. Він охоче брав на службу генералів і офіцерів царської армії, не заперечував проти виїзду їх на Дон і всіляко намагався налагодити стосунки з Денікіним.