Історія України: Матеріали до підручн. для 10-11 кл.

Розвиток економіки, вирішення соціальних проблем були неможливі без наукових відкриттів. У розвинутих країнах розгорнулася науково-технічна революція. На передові рубежі виходили й українські вчені, чисельність яких у 1958—1965 рр. зросла з 37 до 94 тис. чоловік. Основну увагу вони зосереджували на питаннях розвитку різних галузей народного господарства та фундаментальних проблемах, які визначали перспективи науки. Українські вчені чимало зробили для розвитку ракетної техніки, космонавтики, використання атомної енергії в мирних цілях. Вони безпосередньо причетні до запуску штучного супутника Землі у жовтні 1957 р., польоту в космос першої людини — Ю. О. Гагаріна.

Ряд відкриттів зробили вчені республіки в галузі фізики, насамперед ядерної. У 1964 р. у відомому Харківському фізико-технічному інституті АН УРСР споруджено найбільший на той час у світі прискорювач електронів. Розвиток кібернетики в Україні було започатковано організацією в 1957 р. Обчислювального центру АН УРСР, перетвореного згодом на Інститут кібернетики. Його перші кроки, дальші досягнення пов'язані з іменем В. М. Глушкова — фундатора цієї галузі науки в республіці, першого і беззмінного упродовж 20 років (з 1962 р.) директора інституту, академіка АН УРСР і академіка АН СРСР.

Певні досягнення були й у розвитку технічних наук, зміцнювалися їхні зв'язки з практикою. Директор Інституту електрозварювання ім. Є. О. Патона АН УРСР Б. Є. Патон та старший науковий співробітник інституту Г. 3. Волошкевич разом із групою виробничників розробили і впровадили у виробництво електрошлакове зварювання й створили для цього відповідну апаратуру. Значні успіхи, досягнуті вченими інституту, зумовили його статус як головного інституту країни в питаннях техніки зварювання. У 1958 р. Б. Є. Патона обрано академіком АН УРСР, в 1962 р.—академіком АН СРСР і президентом Академії наук України.

Чимало нових матеріалів із наперед заданими властивостями, необхідних сучасним галузям техніки, створили вчені Інституту проблем матеріалознавства АН УРСР. Розвивалися в Україні теоретичні й практичні напрями математики, хімії, геології, металургії, біології, сільськогосподарської науки. Певними здобутками була позначена робота ряду вчених у галузі медицини. В середині 50-х рр. під керівництвом хірурга-новатора М. М. Амосова почалася теоретична розробка й запровадження у практику методів хірургічного лікування пороку серця, а згодом і захворювань легень, за що вченого в 1961 р. було обрано членом-кореспондентом Академії медичних наук СРСР.

Атмосфера, яка склалася в республіці після XX з'їзду КПРС, створила сприятливі умови і для розвитку суспільних наук. Було вилучено з обов'язкового ужитку в науці праці Сталіна та "Короткий курс історії ВКП (б)", полегшено доступ дослідників до архівних матеріалів, який невдовзі, на жаль, було припинено. Розширилася тематика досліджень, з'явилися об'ємні праці з історії філософії, економіки, мистецтвознавства, української мови і літератури. Зокрема, побачили світ двотомні "Історія Української PCP" та "Історія української літератури". З 1957 р. почали виходити "Український історичний журнал", журнали "Економіка Радянської України", "Радянське право", "Народна творчість та етнографія", що збільшувало можливості для суспільствознавчих досліджень. Здійснювалося сімнадцятитомне видання Української Радянської Енциклопедії. Опубліковано ряд документальних збірників.

Проте і в ці роки суспільні науки не позбулися своїх основних вад, вони продовжували коментувати й об-^ грунтовувати всі положення, які містилися в партійних документах, у виступах керівників партії і уряду. А це призвело до процвітання догматизму і схоластики в діяльності суспільствознавців, до відставання суспільних наук од запитів практики, позбавляло їх можливостей розробляти орієнтири просування нашої країни вперед.

Будь-яка спроба підходу до проблем суспільствознавства з позицій реальної дійсності, зрештою просто здорового глузду, проголошувалася партапаратом ідейно ворожою. За це науковці підлягали звільненню з роботи, а найбільш прогресивно мислячі й арештові. При цьому така доля незрідка судилася вченим на вимогу їхніх колег по роботі, адміністративного, партійного та комсомольського керівництва установ. Чимало молодих обдарувань було вигнано з Інституту літератури АН УРСР його тодішнім директором Шамотою при повній підтримці тих, хто "призначався" секретарями первинної парторганізації цієї установи.

Атмосфера 50-х років викликала підвищений інтерес до історії. Одначе суспільствознавці не вивчали тоді глибоко природи і джерел культу. Переосмислення ролі Сталіна відбувалося складно й суперечливо. Партійне керівництво України не підтримувало такі дослідження, звинувачувало їхніх авторів у смакуванні того трагічного, що мало місце за часів сталінщини. Перекручення історії, процвітання начотництва було наслідком консервативності сталіністів із вищого ешелону партійної ієрархії.

Водночас вони змушували науковців прикрашати у своїх працях діяльність Хрущова в Україні, перебільшувалася його роль у суспільно-політичному житті республіки й замовчувалася участь у безпідставних репресіях 30-х і 40-х рр.