Іван Петражицький-Кулага, гетьман реєстрового козацтва.

Дивись також:

У деякій би славі чи в якому безслав'ї не поставав перед нами зі сторінок хронік та літописів той чи інший вождь козацький, жоден з них не може бути вилученим з нашої історії, з Пантеону нашої національної пам'яті".

Богдан Сушинський

Іван Петражицький-Кулага прийняв булаву в 1631 році - тоді, коли стався остаточний розкол між реєстровими та нереєстровими козаками, і виникла потреба в двох гетьманах. Петражицький-Кулага очолив реєстрових козаків. А на чолі нереєстрових став Андрій Гаврилович. Та для тих і для тих настали однаково тяжкі часи. Нікуди не поділася небезпека, яка чатувала на козаків і на всю українську землю з боку кримських татар і турків. А тепер ще й додалася одверта ворожість із боку поляків. Польські урядові кола остаточно втратили довіру до українського козацтва. Та й воно не вірило їм. А щодо великого польського панства, то воно просто мало козаків, У тім числі й реєстрових, за найзалек-ліших своїх ворогів та розбишак. А тут ще навесні 1632 року помер король Сигізмунд ІІІ. Оскільки в Польщі короля обирав сейм, то'розпалилася боротьба між кількома претендентами, а це завжди, в усі віки і в усіх країнах, призводило до розбрату і заворушень.

Так ось, цікаво, що гетьман Петражицький-Кулага з усією можливою рішучістю втрутився в королівську інтригу. Навіщо це йому здалося? Гетьман розумів: поки що Україна входить до складу Речі Посполитої, до незалежності її далеко, тому важливо, щоб на троні опинився такий король, який би не палав ненавистю до українського люду, не зневажав православ'я так, як зневажав його Сигізмунд III, що був запеклим єзуїтом.

Як справжній політик, Петражицький-Кулага, для початку, вирішив, що втручання має бути дипломатичним. Бо хто такі, зрештою, козаки? Такі самі піддані польського короля, як і всі інші громадяни Польщі. То чому вони не повинні мати представництва на елекційному сеймі (тобто на спеціальному засіданні, на якому обирали короля)? Скликали раду, обрали своїх депутатів і послали їх до Варшави. З наказом: наполягати на кандидатурі сина Сигізмунда III Владислава. Авжеж, того Владислава, разом з яким козаки воювали під стінами Смоленська і Москви, якого підтримував гетьман Петро Сагайдачний і з рук якого отримав, на відзнаку доблесті, "іменну" шаблю молодий сотник Богдан Хмельницький.

Але, скажете ви, це той самий, за часів правління якого точилась народно-визвольна війна 1648-1654 років? Принаймні, саме при ньому вона розпочалася? Ваша правда. За врядування цього короля крові з козаків та всієї України випито було не менше, ніж за його попередників. І козаки здогадувалися чи, точніше, передбачали, що саме так воно й буде.

Проте, зважте, обирати доводилося з тих претендентів, які реально існували на політичному видноколі Польщі. А королевича Владислава козаки принаймні знали. Воювали під його командуванням. Саме він мало не став царем Росії, коли під час облоги Москви частина російських бояр попросила його батька, короля Сигізмунда ІІІ, щоб дозволив звести свого сина на російський трон, І якщо Сигізмунда й не привабила така перспектива, то лише тому, що він хотів сам посісти цей трон та об'єднати Польщу і Росію під однією короною, як колись - Польщу і Литву. А ще козаки вірили, що Владислав ставиться до православ'я значно терплячіше, ніж його батечко, переконаний, запеклий єзуїт.

Та сталося так, що послів-депутатів від Січі на сейм не пустили. "Хто такі?" - запитали. "Та ми ж реєстрові козаки! - обурилися посланці козацтва. - Служимо польському королеві з його ж таки королівської ласки". Не допомогло. Щоправда, й короля теж обрати так одразу не вдалося. Дізнавшись про це, гетьман Петражицький-Кулага за три місяці, на час другого зібрання сейму, посилає до столиці нову депутацію. Цього разу до неї увійшли не тільки козаки, але й священики, інші шановні в Україні люди. Очолив її архімандрит Київський Петро Могила, що дістав згодом визнання одного з найосвіченіших людей України.

Цього разу польським аристократам уже не вдалося просто відмахнутися від українського посольства. І не тільки тому, що очолював його архімандрит. Передчуваючи, що поляки й тепер спробують зневажити їхню думку, гетьман і козацькі офіцери зібрали велике військо, десь близько 16 тисяч шабель (як на ті часи, то справді була велика армія) і заходилися громити маєтки тих сенаторів від України, які виступали проти обрання Владислава та участі в сеймі козацьких послів. І що ви думаєте? Вплинуло!

Саме завдяки такій, "шабельній", аргументації сейм визнав Петра Могилу митрополитом Київським (дорогою до Києва Могила заїхав у Львів, і там його висвятили на митрополита), а шістьох священиків - православними єпископами. По суті, ще рішення сейму стало актом відродження в Україні православної віри. Ось чому по всіх землях українських запанувала радість. А під її дзвони козаки та озброєні ополченці повертали православним храми й собори, вибираючи їх у католиків (тобто повертали ті, що їх свого часу позахоплювали католики). Зокрема, величезного значення в релігійному та духовному житті України набув той факт, що в лоно православної церкви повернувся і храм Святої Софії в Києві, який і сьогодні є святинею нашого народу.

А чого ж вимагали козаки для себе? Передусім - скасувати найпринизливіші пункти Куруківської угоди. Тобто заборонити повернення нереєстрових козаків у кріпацтво, до маєтків їхніх колишніх володарів; скасувати реєстр як такий, що створює серед козаків соціальну й політичну нерівність; дозволити козацтву мати на сеймі своїх постійних депутатів, які б обстоювали інтереси козацтва. Сейм на ці умови не погоджувався. А новообраний король своєю владою скасувати їх не міг. Одначе обіцяв усіляко підтримувати козаків, обстоювати їхні, здобуті кров'ю попередників, права.

То що ж, скажете ви: виходить, що для себе козаки так нічого й не домоглися? Не слід поспішати з висновками. Хоч статей Куруківської угоди формально скасовано й не було, та і козаки, і король, і навіть сейм почали вдавати, що їх нібито й не існує. Тобто виникла класична ситуація, коли ті, для кого закон писано, не мали ані найменшої охоти його виконувати, а ті, хто писав, не мали ні сили, ні волі, щоб примусити дотримуватися його статей. Знайома нам усім ситуація, чи не так?

Крім того, зважмо, що король Владислав IV зумів переконати сейм, - чи не грюкнувши при цьому кулаком у стіл, - щоб той примусив католицьку церкву поділитися з православною храмами та монастирями, повернувши православним те, що їм колись належало. Важко сказати, щоб це було сприйнято католицтвом з радістю. Навпаки, Владислав IV нажив собі чимало ворогів серед священників та родовитої шляхти. Одначе вони все ж таки скорилися. І, як засвідчують хроністи, подальші два роки були для України роками відносного спокою, роками злагоди між поляками й українцями. А від себе додам, що це ще були й роки релігійного, а відтак і національного, відродження. Про що нам не слід забувати.

І ще я вважаю, що постать гетьмана Петражицького-Кулаги значно вагоміша, ніж нам це уявлялося досі. В його особі маємо мудрого державного діяча, який відносно мирним шляхом, хоча і не без допомоги військової сили, зумів домогтися для свого народу того, чого попередники його не могли домогтися роками кривавої боротьби.

Наголошую на цьому, бо сучасники гетьмана Івана Петражицького-Кулаги поставилися до нього по-варварському. Знайшлися гарячі голови, а може, й просто провокатори, яким пощастило звинуватити гетьмана у змові з поляками, в його пропольських настроях, в тому, що він нічого для козацтва не домігся, та ще й стримує козаків від нападів на маєтки шляхти...

Так, Петражицький-Кулага не схвалював подібні напади, які перетворювали військо на зграї грабіжників та паліїв. А він прагнув сталості у взаєминах з Польщею.

Одне слово, звинувачень не бракувало. І все закінчилося тим, що у вересні 1632 року відбулася козацька Рада в Масловому Ставі (поблизу Канева) і на ній гетьмана Петражицького-Кулагу, цього мудрого діяча, не тільки позбавили булави, а й засудили до страти. Цьому сприяв конфлікт, що виник на Раді козацтва наприкінці 1631 року. Напередодні реєстровики затримали поблизу Києва російського та шведського таємних послів. Московітський посол віз царську Грамоту на Січ, Трясилові, в якій цар провокував козаків на нову війну з Польщею, маючи на увазі свої імперські інтереси. Петражицький-Кулага розпечатав і прочитав ці листи на Раді і тут виявилося, що більшість козаків готові піддатися цій новій авантюрі, не дбаючи про те, а чи готовий до нової війни сам український народ і що принесе йому панування Московії. Стався конфлікт, під час якого гетьмана - вже тоді - звинуватили у зраді. Й російська агентура доносила в Москву, що "мелкие де люди черкасы (українці - Б.С.) говорили все", что де им... от поляков утеснение". І наполягали на тому, щоб "служить тебе, государю" Ось так, змінити господаря. Невдовзі у Каневі, на превелику радість найзапекліших ворогів України, Петражицького-Кулагу стратили. І ніхто інший, як самі козаки. І не йому першому та останньому доводилося платити за свої старання такою ціною.

То ж хоч ми з вами повинні повернути цьому гетьманові те місце в історії України, яке він сам собі здобув.