Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців XV - XIX століть. Том 1: Історичні есе

В історії Козаччини існує кілька імен гетьманів, про яких ми знаємо надзвичайно мало. В кращому разі про них - у тих чи інших джерелах - з'являлися лише згадки. До таких гетьманів належать, зокрема, Лук'ян Чорнинський (про нього є згадка 1578 року, а згодом ще одна — 1586-го), Войтих Чановицький (1590), Каленик Андрієвич (1624), Пирський (1625). Виникає серед них, пропливаючи історичною тінню, й гетьман нереєстрових козаків Андрій Гаврилович.

На всілякі історичні згадки нереєстровикам взагалі не щастить. І це має своє пояснення. Козаки реєстру перебували на польській державній службі, одержували платню. Ясна річ, імена цього козацтва залишалися в певних документах, хроніках, реєстрах. Кошові отамани Запорізької Січі залишали автографи в польських, турецьких, молдавських хроніках своїми бойовими діями.

Що ж до імен нереєстрових козаків, то вони здебільшого танули десь поміж січовиками і реєстровиками. їх загони, громади, коші виникали, як правило, на час походу, а по тому десь зникали. Частина козаків гинула, частина вирушала на Січ або ставала реєстровими, Тож чи варто дивуватися, що й відомостей про них обмаль?

Як же виник на політичному обрії гетьман Андрій Гаврилович? Це сталося одразу після придушення повстання Т. Трясила. Козацтво потрапило тоді в надзвичайну скруту. Польща робила все можливе, щоб остаточно здолати, пригасити, звести зі світу цей рух українського народу. Саме ж козацтво поділилося на "угодовську" частину - тобто на тих, хто мав намір відновити мирні, нормальні стосунки з Річчю

Посполитою, і, кажучи сучасною мовою, "непримиренних", які наполягали на тому, щоб не припиняти боротьби з поляками — аж до цілковитого визволення України.

Як ми вже знаємо, придушивши повстання, коронний гетьман Конецпольський зробив чимало, щоб козаки віддали булаву Тимофієві Орендаренку (Орандаренку). Проте досить швидко з'ясувалося, що об'єднати під одним командуванням реєстрове козацтво та нереєстровиків - усіх отих "ви пищиків", колишніх січовиків, що після повстання залишилися "на слободі"; просто вчорашніх селян, які брали участь у повстанні і тепер мали себе за козаків і повертатись до своїх панів не хотіли, буде дуже важко. Та й те сказати: більшість реєстровиків схилялася до служби королеві — вони ж бо професіонали, за службу їм платять... А нереєстровим стелилася вільна дорога лише до бунту.

В цій ситуації на одній з рад, що відбулася, за деякими даними, 1631 року, козаки позбавили булави Т. Орендаренка й обрали двох гетьманів: І. Петражицького-Кулагу - для реєстру; Андрія Гавриловича - для нереєстровиків. Діяльність Петражицького-Кулаги спостерегти хоч якоюсь мірою можна. Постать А. Гавриловича розчиняється в мареві часу й подій. Дещо можемо визначити лише опосередковано.

У тогочасній Польщі зайшли серйозні політичні зміни. Помер король Сигізмунд (Жигмонт) ІІІ. На елекційний сейм, що мав обирати нового короля, послів Петражицького-Кулаги не допустили.

Гетьмана це образило. Він зібрав величеньке військо, близько 16 тисяч реєстрових козаків, і вирушив з ним на Волинь. Навіщо? А щоб нагнати жаху на місцевих магнатів, які виступали проти козаків, проти їх участі в роботі сейму, проти обрання королем сина Сигізмунда III Владислава, та й узагалі всіляко шкодили козацькій справі. Та суть не лише в цьому. Для нас важливо, що водночас із козаками реєстру на Волинь подався і великий - налічував майже стільки шабель, як реєстровий - загін так званих охочекомонних козаків. Тобто нереєстровиків, які добровільно приєдналися до реєстрового війська. Отож можемо припустити, що саме їх очолював щойно обраний гетьман Андрій Гаврилович. Більше діватися йому в той час було нікуди.

Погоджуючись на булаву гетьмана нереєстрового козацтва, Гаврилович розумів, що доля його, як і доля нереєстровиків - трагічна. Січове козацтво нереєстровиків не визнавало, оскільки вони городові, не професіонали, вчорашні селяни. Реєстрові козаки не могли і не мали права визнавати нереєстровиків, оскільки ті були "незаконними" і, згідно Указу короля, мали скласти зброю. Польська влада ненавиділа їх, як вогнище безкінечних бунтів і повстань. Існувати це козацтво могло, тільки грабуючи панські маєтки та заможне селянство. Але серед них були і маєтки козацьких офіцерів-реєстровиків та січовиків, Піднімати велике повстання Гавриловичу теж не випадало: авторитету народного героя в нього нема; підтримки Січі і Реєстру нема. Народ стомився від воєн, повстань та грабіжницьких нападів.

Ну а щодо походу, на Волинь, то, як відомо, він був успішним. Деякі історики вважають, що цим збройним тиском козаки допомогли прихильникам королевича Владислава посісти трон. А саме цього й домагалося козацтво, вважаючи, що Владислав IV досить помірковано ставитиметься і до козацтва, і до православ'я. І не помилилося.