11.2. Церква і держава: типи і форми взаємин
Первісні держави, як правило, будувались на релігійному, сакральному (священому) грунті, тобто релігійно обгрунтовували свою владу. Монархи виступали як помазаники Божі, або самі обожнювались (“царебожжя”).
Первісні держави, як правило, будувались на релігійному, сакральному (священому) грунті, тобто релігійно обгрунтовували свою владу. Монархи виступали як помазаники Божі, або самі обожнювались (“царебожжя”). Велику роль в політичному житті відігравали і служителі культу – жерці. Таким чином, в стародавніх суспільствах світська та духовна влада, як правило, не розподілялись, а поєднувались в одних руках. Це можна вважати первісними формами теократії, тобто форми правління, за якої влада в державі належить главі церкви та духівництву. Право в таких суспільствах теж мало релігійний характер.
З виникненням християнства з’являється принцип поділу світської і духовної влади, особливо у період, коли воно ще не було державною релігією. Але й пізніше християнська церква наголошує на різниці між світською владою, яка править тілами, і божою, яка править душами, підкреслюючи при цьому пріоритет саме церковної влади. Втім, на практиці питання про їх співвідношення вирішувалось по різному.
Історично виникла різниця між західною і східною християнськими церквами (католицтвом та православ’ям). В західній церкві зросло значення римського єпископа (папи) і склались передумови для виникнення християнської теократії. Влада папи стає вищою за владу світських монархів, і сам папа стає світським монархом. Згодом, однак, окремі монархи розпочали боротьбу проти папської влади, а одночасно – проти влади церкви. Був започаткований процес секуляризації, тобто вивільнення різних сфер суспільства від впливу релігії та церкви. Противагою секуляризму з кінця XІX ст. виникає суспільно-політичний рух клерикалізму, який вимагає посилення ролі церкви в політичному і духовному житті суспільства.
В східній (православній) церкві утвердився принцип співпраці, “симфонії” між церквою і державою. Ідеал тут – православний цар, що відстоює Божу правду, але не очолює церкву як організацію (єдиний глава якої – Ісус Христос). На жаль, інколи при цьому церква ставала у залежність до держави (у Візантії, у Росії після реформи Петра І). Така залежність церкви від політичного вождя, який перебирає й функції керівника духовної влади, зветься цезарепапізмом.
Східні релігії (напр., іслам) здебільшого залишились у межах принципу єдності світської і духовної влади, але процеси секуляризації західного зразку йдуть і тут.