Соціологія: пер. с англ.

Мала дитина спроможна впізнавати свою матір чи когось іншого, хто її доглядає, тобто відрізняти її від решти людей уже через три тижні після свого народження. В цьому віці дитина ще не впізнає іншого індивіда як особу; радше, вона реагує на його певні характеристики — мабуть, на очі, на голос, на те, як ця людина тримає її на руках. Мати знає, що дитя її впізнає, коли воно перестає плакати, коли вона (а не хтось інший) бере його на руки, коли воно всміхається їй частіше, аніж іншим, простягує до неї ручки або плескає в долоньки, коли вона з'являється в кімнаті, а якщо дитина вже здатна пересуватися, то й підповзає до неї. Культурні відмінності визначають, у якій формі найчастіше проявляється така реакція. У своєму дослідженні уґандійської культури Ейнсворт зазначає, що поцілунки та обійми між матерями та дітьми там явище досить рідкісне, тоді як плескання в долоні як вираз радості з боку і матері, і дитини спостерігається набагато частіше, аніж у європейських родинах (Аinsworth, 1977).

Прив'язаність дитини до особи, яка її доглядає, стає міцною лише по сімох перших місяцях її життя. До цього дитина майже не протестує, коли її розлучають із матір'ю, і її реакції залишаються на тому самому рівні, коли про неї починає дбати хтось інший. Приблизно в тому ж таки віці діти починають усміхатися лише деяким індивідам, а не всім поспіль. На цьому ж етапі свого розвитку дитина починає сприймати свою матір як окрему особистість. Маля вже розуміє, що його мати існує, навіть коли її нема поруч, і воно спроможне утримувати в пам'яті якийсь її образ. Тоді ж таки дитина починає сприймати час, бо, по-перше, вона згадує, коли мати була біля неї, а по-друге, чекає її повернення. Восьми або дев'ятимісячні малята уже вміють шукати сховані речі, починають розуміти, що предмети мають незалежне існування, безвідносно до того, бачать вони їх чи не бачать у даний конкретний момент.

Сельма Фрайберґ так зображує цю фазу дитячої поведінки у своїй праці, котру написала, щоб просвітити батьків у тому, як ростуть і розвиваються їхні діти:

"Чи маєте ви шести або семимісячну дитину, яка стягує окуляри з вашого носа? Якщо маєте, то навряд чи ви потребуєте цієї поради. Зніміть окуляри, коли маля простягне до них ручку, й покладіть їх до кишені або за диванну подушку (і при тому не забудьте, куди ви їх заховали!). Не турбуйтеся про те, що дитина побачить, куди ви їх заховали. Вона не стане їх шукати. Вона не відриватиме погляду від того місця, де їх востаннє бачила,— від вашого носа, а потім утратить інтерес до цієї проблеми. Дитина не шукатиме окуляри, бо неспроможна собі уявити, що вони існують, коли вона їх не бачить.

Коли дитині виповниться дев'ять місяців, ви вже не покладайтеся на колишні трюки. Якщо тепер вона побачить, як ви скинули окуляри і сунули їх за диванну подушку, вона відкине подушку і схопить ваші окуляри! Вона навчилася розуміти, що об'єкт може зникнути з-перед очей, але існувати він не перестане. Вона тепер спроможна простежити за його пересуванням у вашій руці до місця схованки й заходитися шукати його там. Це величезний крок у навчанні дитини, й батьки не можуть обминути цю подію увагою, адже тепер їхні окуляри, сережки, люльки та ключі не тільки привертають до себе пильну увагу їхнього малюка, а й заховати їх від нього стає неможливо. Батьки, які мають малих дітей на цій стадії їхнього розвитку, не так уже й цікавляться теоретичними аспектами викладеної тут проблеми, але теорія завжди може принести певну практичну користь. Ми ще маємо деякі трюки в нашому запасі. Спробуймо зробити так: нехай малюк бачить, як ви засунули окуляри за диванну подушку. Дамо йому можливість знайти їх, переконаймо його, щоб він їх нам віддав, а потім заховаймо окуляри під іншу подушку. Ось тепер він справді розгублений. Він і далі шукатиме окуляри під першою подушкою, у першій схованці, але він не стане шукати їх у другій схованці. Це означає, що дитина спроможна уявити собі, що окуляри існують, коли вони сховані, але схованими вони можуть бути лише в одному місці, в тому самому, де його пошуки виявилися успішними. Коли малюк не знаходить окулярів під першою подушкою, він і далі шукає їх тільки там, бо він ще нездатний зрозуміти, що їх можна заховати і в другій схованці або ще десь-інде. Тобто предмет ще може для нього безслідно зникнути. Але вже через кілька тижнів він перейде у своїх пошуках від першої криївки до другої, тобто він уже на дорозі до відкриття, що предмет може перекладатися з місця на місце і при тому зберігати своє існування". (РгеіЬег?, 1959, рр. 49—50.)

Перші місяці життя дитини — це також період навчання для його матері. Матері та інші люди, які піклуються про дитину, наприклад, батьки або старші діти, навчаються розуміти повідомлення, які передає їм поведінка дитини, й реаґувати на них відповідним чином. Деякі матері більш чутливі до цих сигналів, ніж інші, й різні сигнали неоднаково наголошуються та беруться до уваги в різних культурних середовищах. Те, як матері "прочитують" поведінку своїх дітей, неабияк впливає на модель взаємодії, яка встановлюється між ними. Наприклад, одна мати може тлумачити неспокій дитини як ознаку її втоми й укладати її до ліжечка. Інша тлумачить ту саму поведінку як сиґнал того, що дитина хоче, аби їй приділили більше уваги. Матері часто переносять власні риси характеру на своїх дітей, тому буває, що мати, якій не вдається встановити тривкі ніжні стосунки зі своїм дитям, вважає, що воно занадто аґресивне і неприхильне до неї.

Формування почуття прихильності до певних індивідів позначає фундаментальний поріг у процесі соціалізації. Найперші близькі взаємини, звичайно між дитиною і матір'ю, розбуджують сильні почуття, й на цій основі починають відбуватися складні процеси освоєння суспільно прийнятної поведінки.

Взаємини між дитиною, матір'ю та іншими людьми, які піклуються про дитину, змінюються по закінченні першого року її життя. Дитина починає тоді не тільки розмовляти, а й спинатися на ніжки — більшість дітей спроможні самостійно ходити у віці близько чотирнадцяти місяців. Протягом свого другого і третього року діти розвивають у собі дедалі більшу спроможність розуміти взаємостосунки та почуття більшості членів родини. Дитина навчається, як давати втіху, але і як робити прикрість іншим. Дворічні діти засмучуються, коли батьки починають сваритися між собою, й можуть підійти й обняти батька або матір, якщо той або та видимо перебувають у поганому настрої. Дитина в такому віці здатна також дражнити брата, сестричку або когось із батьків.