Соціологія: пер. с англ.

Розквіт медіа-підприємців і великих компаній інформаційного спрямування та їхній вплив непокоїть багатьох. Адже ці корпорації не просто продають свій товар, а впливають на погляди людей. Власники таких корпорацій, той же Мердок чи Берлусконі, не приховують своїх правих політичних поглядів, що, природно, викликає занепокоєння політичних партій та інших груп, котрі дотримуються інших політичних переконань.

Думка Мердока про те, що монополії створюються винятково урядами, містить елемент істини. Мердок не є монопольним постачальником інформації, йому довелося йти на значний фінансовий ризик і зазнавати збитків, щоб здобути становище, яке він тепер посідає. Він стикається з конкуренцією не тільки інших медіа-гігантів, таких як очолюваний Айзнером, але й багатьох інших суперників. І все-таки думка, що ринкова конкуренція стримує великі фірми від панування в галузях, є щонайменше спірною.

У всіх країнах, де усвідомлюють цей факт, право власності на засоби масової інформації регулюються законом. Але наскільки суворо слід їх контролювати? І чи можуть національні уряди, враховуючи глобальний характер медіа-підприємств, покладати серйозні надії на контроль за ними?

Проблема регулювання мас медіа значно складніша, ніж може видатись на перший погляд. Очевидно, що різноманітні форми медіа-організацій відповідають інтересам громадськості, оскільки при цьому можна порівняти різні групи і політичні перспективи. Однак накладення обмежень на право володіння та використання певних форм інформаційної технології може позначитися на економічному становищі сектора засобів масової інформації. Країна, де існують суворі обмеження, може відстати від інших у своєму розвитку. Індустрія засобів масової інформації є одним із секторів сучасної економіки, що швидкими темпами розвиваються; як очікується, в одній лише галузі аудіовізуальної продукції в наступні десять років буде створено два мільйони нових робочих місць.

Критики концентрації мас медіа стверджують, що великі медіа-компанії мають надмірну владу. З іншого боку, підприємці переконані, що за наявності регулювання вони не можуть приймати ефективні комерційні рішення, а отже, не витримають глобальної конкуренції. Більше того, вони запитують: хто здійснюватиме регулювання? Хто регулюватиме діяльність регуляторів?

Справді, досі проводилося дуже мало досліджень того, наскільки форма власності на засоби масової інформації пов'язана із змістом матеріалу (Purnell and Соllins, 1995). Це питання дійсно складне з огляду на розмаїтий спектр форм мас медіа, що існував до 1970-х років. Ще важче досліджувати цю проблему в умовах поширення нових інтерактивних засобів мас медіа, наприклад, відео на замовлення.

Спроби внести ясність у проблему регулювання не дали бажаного результату. Наприклад, у країнах Європейського Союзу існує плутанина з різними законами, що регулюють діяльність мас медіа. На конференції 1991 року з питань політики засобів масової інформації члени Ради Європи намагалися дійти згоди після кількарічного обговорення проблеми регулювання мас медіа. Узгоджених результатів не досягнуто.

Провідною ниткою політики регулювання мас медіа може бути визнання того факту, що панування на ринку двох чи трьох великих інформаційних компаній одночасно загрожує і необхідній економічній конкуренції, і демократії, адже власники засобів масової інформації не обираються. У цьому випадку можна скористатися існуючим антимонопольним законодавством, котре, однак, відмінне в різних країнах Європи та в інших індустріальних країнах. Наприклад, ЄС нещодавно заблокував діяльність спільного підприємства кабельного телебачення, заснованого фірмами "Deutsche Telekom", "Bertelsmann" та "Kirch Group".

Конкурентоздатність означає або принаймні має означати плюралізм, що, як вважається, сприяє демократії. Однак чи достатньо одного плюралізму? Багато хто посилається на приклад США, доводячи, що розмаїття каналів мас медіа не ґарантує якості й точності змісту. Приміром, досліджуючи функціонування телебачення у США, Джей Блумлер виявив, що воно "несприятливе для діапазону транслювання — форми програми, потрібної якості, впливу на глядачів та набуття досвіду" (BlumJer, 1986, р. 141).

Дехто вбачає в підтримці міцного державного інформаційного сектора ключ до припинення панування. великих медіа-компаній. Проте у державних систем трансляції, таких як "Бі-Бі-Сі" у Британії, існують власні проблеми. У більшості країн такі мережі посідали монопольне становище і ефективно використовувалися як засоби: пропаганди політики уряду. Питання про те, хто має регулювати реґуляторів, постає тут з особливою силою.

Одна з проблем, що ускладнює питання регулювання мас медіа, — дуже швидкі темпи технологічних змін. Засоби масової інформації постійно зазнають впливу технічних інновацій. Найважливіші з них нині стосуються ролі мультимедіа та Інтернету, яку ми розглянемо в заключних параграфах цього розділу.