Соціологія культури: Навчальний посібник

Автор: | Рік видання: 2006 | Видавець: Київ: Кондор | Кількість сторінок: 302

1.4. Веберівський погляд на розвиток капіталізму

Вебер - не спекулятивний філософ, і його гіпотеза про роль етики протестантизм)-у виникненні капіталістичної форми господарювання - не історіософська ідея. Він спирався на конкретну емпіричну інформацію. Вивчаючи статистичні дат щодо професійного складу населення в Бадені, де традиційно сильний вплив католицизму, він звернув увагу на непропорційно велику кількість протестантів серед власників капіталу, підприємців, менеджерів і кваліфікованих робітників сучасних підриємств. Звернувшись до інших даних, проаналізувавши apxiвні матеріали, починаючи з ХІV ст., Вебер висунув гіпотезу про наявність каузального зв'язку між вихованими духовними якостями, а саме: релігійною атмосферою у сім'ї й у громаді, напрямком розвитку, вибором професії і подальшим професійним становленням.

Вебер поставив завдання з'ясувати, як саме духовна якість, яка саме властивість конфесіонального духу забезпечує вибір професії, пов'язаної із сучасною капіталістичною економікою. Але перш ніж відповісти на це запитання, потрібно визначити сутність заключного етапу, сутність здійснюваного вибору.

Для цього Вебер звернувся до досить популярного в його час поняття "дух капіталізму". Залежно від контексту він пише про нього як про "капіталістичну культуру" чи "капіталістичний етос" (визначаючи останній як сукупність норм поведінки капіталіста у ролі економічного агента).

Вебер говорить про дух капіталізму таким чином: "Якщо взагалі існує об'єкт, стосовно якого дане визначення може мати якийсь зміст, то це може бути тільки "історичний індивідуум", тобто комплекс зв'язків, що існують в історичній діяльності, які ми об'єднуємо в одне ціле під кутом зору їхнього культурного значення".

Справжнім ядром духу капіталізму він виділяє уявлення про професійний борг (Berufspflicht), тобто про внутрішньо мотивовану обов'язковість і неминучість виконання норм господарської поведінки. Головна з цих норм — раціональне господарювання, орієнтоване на збільшення продуктивності та примноження капіталу. Тут наводиться лише одна, хоча така, що завоювала загальне визнання, і, можливо, найбільш переконлива інтерпретація "дух капіталізму". У період кінця XIX — початку XX ст. ця тема була улюбленою в Німеччині. Наприклад, знаменитий соціолог Георг Зіммель висував дві основних складових духу капіталізму: формування грошової економіки і прогрес інтелектуалізму як здатності до абстрактного аналізу, відверненого від змісту мислення. Гроші так само, як й інтелект, трактувалися ним як культурний фактор; Зіммеля цікавив їхній культурний вплив, що полягає в раціоналізації соціокультурного космосу завдяки відкриттю в грошах загального найменшого знаменника всіх речей, подібно до того, як у сфері мислення таким найменшим загальним знаменником виявлялися логічні операції. Зрозуміло, при цьому тимчасові рамки капіталізму в Зіммеля розсовувалися до надзвичайності. Але це були тимчасові рамки капіталістичної культури, що передувала (і не тільки передувала, але і породжувала) конкретним економічним і соціальним інститутам, властивим капіталізму як формі соціальної й економічної організації.

Заклопотаність німецьких учених проблематикою духу капіталізму мала також і культурокритичну спрямованість. Раціоналізація, яку неминуче ніс із собою капіталізм, трактувалася як настання цивілізації і загибель культури. Мало кому, крім Вебера, вдалося уникнути песимістичних висновків при аналізі цієї проблематики.

Вебер наводить величезну (натри сторінки) цитату з Бенджамена Франкліна — повчання молодим людям про необхідність заробляти гроші, дорожити ними і збільшувати їх та показує, що в цьому повчанні відбитий ідеал Америки — "кредитоспроможна добропорядна людина, обов'язок якої розглядати збільшення свого капіталу як самоціль". Він пояснює: "Суть справи полягає в тім, що тут проповідуються не просто правила життєвої поведінки, а викладається своєрідна "етика", відступ від якої розглядається не просто як дурість, а як свого роду порушення обов'язку. Мова йде не тільки про "практичну мудрість" (це було б не новим), але і про вираження деякого етосу, а саме в такому аспекті дана філософія нас не цікавить". Порівнюючи повчання Франкліна з повчаннями і судженнями про підприємництво і капітал інших авторів, Вебер показує, що тут мається на увазі не персональний надлишок енергії, не морально індиферентна схильність, а саме етично забарвлена норма, що регулює весь уклад життя. Норма "я буду заробляти і множити грощі, і все одно, що про це думають інші" приблизно так само відрізняється від норми "заробляння грошей – мій обов'язок, у цьому – моя чеснота і джерело моєї гордості та поваги до мене з боку співгромадян" як етично індиферентне прагнення до багатства, що може зустрітися і досить часто зустрічається в будь-якому культурному середовищі, від властивого капіталістичному етносу розуміння нагромадження багатства як обов'язку.

Капіталістичному етосу протистоїть етос традиціоналізм. Згідно традиціоналістською точкою зору "людина за натурою прагне не до заробляння усе більшої кількості грошей, вона прагне просто жити, жити так, як вона звикла, і заробляти остільки, оскільки це необхідно для підтримки такого способу життя". У традиціоналістському етосі відсутні мотиви до підвищенні продуктивності та збільшення капіталів, це культура розумної достатності. У традиціоналізм, позиція людини щодо грошей характеризується цілком виразним етичним забарвленям: мати гроші не ганебно, але негідно приділяти їм занадто велику увагу, негідно перетворювати їх у самоціль, негідно присвячувати своє життя збільшенню капіталу. Усюди, де починала (чи починає) упроваджуватися капіталістична норма підвищення продуктивності людської діяльності завдяки підвищенню и інтенсивності, що автоматично супроводжується збільшенням капіталів, вона зіштовхувалася з прихованим чи явним опором традиціоналізму як культурним лейтмотивом докапіталістичної форми господарювання.

У цьому - головна веберівська проблема: яким чином відбувається перехід від традиціоналістського етосу до капіталістичного. Як і чому міняється етос (причому не скрізь, а спочатку лише в декількох країнах і регіонах Північної Європи), зумовлюючи згодом зміни в економічній і соціальній організації? А етос повинен змінитися, тому що для капіталізму, за словами Вебера, необхідний особливий спосіб мислення, "який хоча б під час роботи виключав незмінне запитання, як би при максимумі зручності і мінімумі напруження зберегти свій звичайний заробіток, —такий спосіб мислення, при якому праця стає абсолютною самоціллю, покликанням". Такий спосіб мислення, таке ставлення до праці не є властивістю людської натури і не виникає безпосередньо в результаті маніпулювання умовами чи оплатою праці. Таке ставлення до праці може скластися лише в результаті виховання у сім'ї й у громаді. Зміна способу мислення і вироблення нового ставлення до праці, а отже, і виникнення капіталістичного духу Вебер пов'язує з релігійною Реформацією, показуючи, що названі великомасштабні культурні форми так само, як і конкретні властиві їм уявлення про покликання і обов'язок, є "продуктом Реформації". Досліджуючи ідеологію Реформації, починаючи від Лютера, він виявляє в Кальвіна й у кальвінізмі ті елементи, що могли б у майбутньому втілитися в капіталістичному дусі.

Але, зрозуміло, "творення" капіталістичного духу не було свідомою метою ідеологів Реформації. "Культурні впливи реформації в значній своїй частині — а для нашого спеціального аспекту в переважній — були непередбаченими і навіть небажаними для самих реформаторів наслідками їхньої діяльності, часто дуже далекими від того, що відбувалося перед їхнім розумовим поглядом, чи навіть прямо протилежними їхнім справжнім намірам".

Щоб уникнути помилкового розуміння, відзначимо таке: Вебер зовсім не стверджує, що Реформація породила капіталізм або ніби кальвінізм породив капіталізм навіть усупереч власному бажанню. Капіталізм у деяких економічних і соціально-організаційних моментах старіший від Реформації. Мова йде про те, що під впливом Реформації склалися певні елементи культури капіталізму, нормативна сторона характерної капіталістичної поведінки. Цю нормативну сторону Вебер зв'язує зі спадщиною аскетичного протестантизму, до якого належать такі конфесії, як кальвінізм, методизм, пієтизм, ряд протестантських сект.

Головною догматичною рисою протестантистського вчення є ідея зумовленості людського існування. Суть її у тім, що людина кинута у світ Богом, так би мовити, поставлена Богом саме на це, властиве людині місце в житті, і жити цим життям для неї означає прославляти Бога. У цьому — прославлянні Бога й одночасно веденні свого життя — і складається єдина мета людського існування. Сама людина ні своїми рішеннями, ні зусиллями, ні заслугами, ні молитвами нічого у своєму житті змінити не в силах. Патетичною нелюдськістю назвав Вебер цю рису кальвінізму. Людині залишається жити тим життям, що їй призначено, що й означає жити в ім'я Господа.

Це вчення істотно відрізняється від традиційного католицизму. У католицизмі, як і в ряді інших релігій, людське життя ніби поділяється надвоє: справжнє життя і несправжнє. Справжнє — це релігійне життя, що уцерковлене, тобто відбувається за допомогою церкви і призначене для підготовки душі до вічного життя, а несправжнє — це тимчасове, мирське життя. Порятунок дарується тим, хто старанний у церковному житті: морить себе постом і молитвою, жертвує на храм тощо, тобто, славить Бога саме так, як це запропоновано церквою. Мирське життя — другорядне: той, хто приділяє йому занадто багато уваги, забуває Бога і відповідно втрачає шанси на порятунок душі.

У кальвінізмі ж усе інакше: життя мирське і життя священне єдині, причому саме мирське життя священне. Якщо католицизм забирає в людини мотивацію на успіх у мирському житті, переносячи всі надії і сподівання на життя в церкві, то кальвінізм ніби з'єднує одне й інше. Сам світ - церква, мирське життя — служіння Богу, а шлях до порятунку душі — це ретельність у мирському житті відповідно до норм і вимог церкви.

Це призвело до двох наслідків. Перший — практичний: церква, молитва, священики, різноманітні складні ритуали, розгалужена догматика зайві. Усе це ускладнює життя і ні на йоту не наближає людину до порятунку душі. Тому геть церкву як організацію! Другий наслідок — ідеологічний. За словами Вебера, відбувається процес розчаклування світу, звільнення його від магії, марновірств, наприклад, від магії молитви, що претендує на здатність перетворювати світ шляхом проголошення відповідних формул. Світ стає простішим, прямішим, раціональнішим.

На перший погляд може здатися, що в цьому полягає протиріччя: людина славить Бога, а Бог не звертає уваги на її молитви. Однак для кальвінізму це не протиріччя тому що людина воістину славить Бога, але не молитвою, а самим своїм існуванням відповідно до даної Богом долі (а якщо говорити сучасною мовою, сучасної ролі). Пошук порятунку не є якась особливого роду діяльність, що виходить за межі повсякденної праці і повсякденних інтересів, тому не потрібні особливі будинки, організації, тобто храми, складні ритуали тощо. Людина рятує душу так би мовити, на своєму робочому місці. Виконуючи свою роботу, людина наслідує божественні заповіді. Це і є священний обов'язок віруючого.

Цим зумовлені також властиві Реформації поняття обов'язку і покликання. Цікаво, що в німецькій мові - мові Реформації - слово Beruf вживається одночасно для позначення трьох досить різних понять: обов'язок, покликаннях професія. Це дуже важливе сполучення понять. Робітник як робітник, купець як купець, капіталіст як капіталіст можуть вважати, що їхня роль не відчужена і зовнішня стосовно власної особистості, ззовні нав'язана професійна категорія, а покликання зверху, від Бога, і максимально старанне виконання цієї ролі — священний обов'язок. Отже, раціональна організація власної справи, що веде до максимізації результату діяльності, і є раціональна організація порятунку власної душі.

Тому треба рахувати гроші, треба берегти їх, треба всіма способами збільшувати капітал, тому що це угодно Господові. Капіталіст бажаний Богу не тому, що він багатий і може відпочити, скуштувати земних плодів. Він бажаний Богу тому, що не може дозволити собі цього, тому що він виконує свій священний обов'язок збільшення капіталу, відмовляючи собі у всьому іншому. Він — пуританин у моралі. А всяке прагнення відпочити від своєї праці і скуштувати радостей, що начебто б заслужені власною працею, є відхилення від виконання обов'язку. Це вже традиціоналізм, моральна максима якого: попрацював — відпочивай. Саме неможливість відпочинку, висока інтенсивність виконання трудового обов'язку за рахунок відмови від звичайних земних радостей — характерна риса протестантської моралі, що Вебер називав мирським аскетизмом.

Отже, згідно з протестантським ученням, робота є обов'язком, робота є порятунком. У своїх дослідженнях Вебер приходить до констатації того факту, що існує збіг фундаментальної релігійної ідеї (ідеї обов'язку, покликання, аскети, того, заради чого може бути забуте все інше) і максими повсякденного економічного життя, тобто тих культурних норм, що можуть бути названі духом капіталізму. Не претендуючи на повне і вичерпне пояснення причин виникнення капіталізму, Вебер проте зміг констатувати, що "один з конституційних моментів сучасного капіталістичного духу, і не тільки його, але й всієї сучасної культури - раціональна життєва поведінка на основі ідеї професійного покликання - виник з духу християнської аскети".

Вебер не обмежив свої пошуки аналізом тільки протестантської релігії. Він досліджував інші світові релігії, прагнучи в усіх виявити елементи, господарської етики що більш-менш приховано містяться в догматиці і релігійній організації.

Він показав, що протестантське віровчення плюс сектаріанська організація конфесії виявилися унікальними. Ідеї Вебера про економічну і соціальну роль релігії до тепер ініціюють дослідження (і публікації) специфіки господарського етосу різних релігійних , національно-релігійних утворень. У цьому контексті важлива саме сектаріанська організація протестантизму і його анти церковна спрямованість. Церква — це формальна організація, що претендує на повне опосередкування релігійного досвіду. У церкві важлива форма, важлива приналежність до неї, причому навіть не як якість досвіду, а як формальна риса. Секта — це добровільний союз саме морально-етичної якості. Таким чином, церква дає релігійному досвіду форму, а секта — зміст. Саме тому секти виявилися перспективнішими з погляду виховання нових етичних якостей. Вони зіграли величезну роль у формуванні культурних передумов капіталістичного розвитку. Спочатку нова етика, нове ставлення до праці реалізовувалися винятково в релігійному вихованні в дусі аскетизму. Потім потроху релігійний ентузіазм слабшав, й інтенсивне переживання пошуку царства Божого поступово перетворювалося у тверезе і спокійне наслідування професійних чеснотах. За словами Д.Кесслера, "релігійне коріння поступово відмирає і залишається цілком односторонній утилітаризм". Таким чином, видно, що культурно-аналітичний підхід, тобто підхід, відповідно до якого соціологія розглядається не як природна (чи квазіприродна) наука, а як наука про культуру, надає досліднику можливість аналізувати не тільки ті феномени, що традиційно відносяться до сфери культури (художня творчість, світогляд, боротьба і взаємодія ідейних течій тощо), але і процеси становлення глобальних соціально-економічних систем. Останні раніше розглядалися вітчизняними соціологами під найменуванням соціально-економічних формацій і протиставлялися культурі як щось абсолютно об'єктивне і таке, що має власний, незалежний від культури стимул і джерело розвитку. Веберівський аналіз виникнення духу капіталізму з духу протестантської догматики є зразком аналізу впливу ідей на суспільний розвиток. У цілому ж його програма соціології є програмою соціології як культурного аналізу, оскільки її основою є трактування людини як культурної істоти.