Важлива характеристика повсякденності - це так зване epochu'3f. Epochh'3f (з грець. - помірність) - у феноменологічній філософії Гусерля термін що позначає стримування від суджень про існування чи неіснування об'єктів досвіду природної установки, тобто утримування від будь-якого сумніву в існуванні світу і в тому, шо світ цей міг би бути не таким, яким він є для активно діючого індивіда. Треба сказати, що в свій час безсумнівність існування світу аж ніяк не була конститутивним елементом повсякденності в періоди, що передували модерну, світ повсякденності не завжди сприймався як єдиний і справді реальний. Наприклад, відповідно до християнської міфології, яка протягом багатьох століть визначала структуру повсякденності європейської людини, світ був іншим та міг би бути іншим і далі, якби не первородний гріх, у результаті якого людина була приречена добувати свій хліб важкою працею. Той, потойбічний світ був у певному розумінні більш реальним, ніж цей, земний, "поцейбічний", тому що той світ вічний, він був, коли цього світу не було, і буде, коли цей світ загине, а цей світ скінчений, причому кінець його мислився близьким і реальним. Були часи, коли його очікували буквально з дня на день. Таким чином, стосовно середньовічної людини, а також і сучасних віруючих можна говорити про своєрідний epochu'3/, тобто про своєрідний модус бачення світу, що відрізняється від шюцівського epochu 'З/природної установки. Будь-яка дія, що розгортається у певних предметно-значеннєвих обставинах, мислиться цими людьми ніби при певній умові: "якщо світ залишиться таким же, яким він був дотепер". Цим передбачалося, що будь-яка риса звичного повсякденного світу може стати іншою. Для того, щоб світ залишався таким же, яким він був дотепер, відбувалися певні ритуали, багато які з них були пережитком язичництва в християнстві. Язичницькі часи виявляли ті ж самі риси.
Сучасний світ у певному розумінні є поверненням до невизначеності і нестійкості світу, до модерну. Але тепер місце потойбічної чи божественної реальності, пекла і раю займає віртуальна реальність. Про віртуальну реальність чи віртуальні реальності багато говорять, але мало хто розуміє, що це означає. Термін "віртуальність", широко застосовуваний у сучасній мові, досить багатозначний і невизначений. Найчастіше це метафоричне вживання: словом "віртуальний" позначається щось уявне — продукт фантазії. Але таке інтуїтивне вживання не таке вже і неправильне. Спочатку термін "віртуальність" застосовувався стосовно "уявних" якостей об'єктів у фізиці. Потім до віртуальної реальності стали відносити тривимірні комп'ютерні макромоделі,. Пізніше і повсюди під віртуальною реальністю почали розуміти будь-які репрезентації реальності, що не мають фізично субстанції. Вони забезпечуються як технічними (за допомогою комп'ютерної "симуляції"), так і нетехнічними (наприклад, шляхом вживання наркотиків чи зав дяки рекламі, пропаганді, впливу мас-медіа) засобами. У максимально широкому розумінні під віртуальною реальністю розуміється все, що створено й існує не будучи актуалізованим у фізичному світі.
Виникає запитання, якою мірою віртуальні реальності можна вважати конститутивним елементом сьогоднішньої повсякденності. Можливо, варто взяти приклад що став уже класичним: хлопчисько проводить дні за комп'ютером, занурившись в імітоване життя, нарешті, батьки не витримують., вимкнувши комп'ютер, повертають сина в реальний світ. А реальний світ - це світ шюцівської повсякденності. У такому випадку віртуальна реальність не є чимось зовсім новим в конституції життя, а є лише однією з добре знайомих нам кінцевих сфер реальності, таких як театр, кіно, міфологія, сновидіння чи наукове теоретизування. Змінилося лише технічне оформлення, доступ до нього не важчий, ніж доступ до книги, захоплює вона, може, не менше, ніж гарний фільм, а ефект не слабкіший, ніж у сновидінні. Те ж саме, напевно, можна сказати стосовно реклами, політичної пропаганди чи наркотиків.
Але це можна було ^сказати, якби повсякденність була незалежною стосовно віртуальних реальностей. На практиці ж відбувається навпаки. Практично всі існуючі системи знання на первісних етапах свого існування представляють віртуальні реальності, що живуть, впливаючи на актуальну, фізичну реальність, втілюючись у ній. Власне кажучи, реалізація, інкорпорація (у прямому значенні латинського слова) є способом існування віртуальних систем.
У житті це відбувається так. Для створення віртуальної реальності необхідні дві речі: І) встановлення релевантності, 2) розрізнення релевантності nf референції. Встановлення релевантності є довільним об'єднанням деяких об'єктів (чи деяких атрибутів об'єкта) у цілісне "середовище", яке називається середовищем аналізу віртуальної реальності (чи віртуального об'єкта). Релевантність аж ніяк не визначається реальними, актуальними зв'язками об'єктів чи їхніх атрибутів. Віртуальна реальність не є "відображенням" актуальної реальності. Встановлення релевантності —довільний акт "творця" віртуальної реальності. Тому не актуальна реальність впливає на віртуальну, а навпаки.
Референція — це наявне реальне співвідношення між віртуальною й актуальною реальністю. Це співвідношення постійно змінюється під впливом віртуальної реальності, тобто перетворення її в реальність актуальну.
Візьмімо як приклад ідеологію. Процес вироблення ідеології є процесом створення віртуальної реальності. У випадку лібералізму між деякими речами, що раніше існували в людській свідомості окремо, незалежно один від одного, наприклад, такими, як свобода, розум, право тощо, встановлюються відношення релевантності. Актуальна, дійсна реальність при цьому виявляється усього лише однією з речей, яка також має властивість релевантності стосовно цієї, створеної творцем, ідеології нового середовища об'єктів. Потім установлюється референція, тобто констатується наявне реальне співвідношення між актуальною і віртуальною реальностями. Сама констатація відмінностей між актуальною і віртуальною реальностями несе в собі деякий динамічний заряд, до того ж віртуальне стосовно соціальних реальностей (візьмімо не тільки ідеології, а також утопії і різні соціальні прожекти, та й узагалі всі соціальні теорії) практично ніколи не виступає в ціннісно-нейтральному вигляді. Наявна ціннісна динаміка є динамікою актуалізації віртуально-то. Історія існування віртуальної реальності - це історія її актуалізації. Щоправда, будучи актуалізованою (використаною, якщо розглядати її як знання, як "когнітивну річ"), вона не втрачає свого віртуального існування.
Останнє украй важливо. Якщо підтримувати погляд класичної соціології знання Маркса і Мангейма, справа виглядає інакше: віртуальна реальність є відображенням актуальної реальності соціальних відносин. Тому ідеологія, по суті, не може бути сконструйована: вона виникає сама (органічно) і може існувати лише як "відбиток" реального життя. Щоб бути консерватором, треба вести життя поміщика, щоб бути лібералом, треба належати до третього стану. Але тоді зміна способу життя повинна спричинити і загибель ідеології. Якщо ж ідеологія не гине, як, наприклад, не гине консерватизм, то вона оголошується архаїчною, застарілою, реакційною, гальмуючою, а то і такою, що повертає назад суспільний прогрес. Щоправда, і Маркс, і Мангейм говорили про "відносну незалежність" духовних продуктів, визнаючи за ними право на особливе існування, але лише в деяких межах, якщо це існування не суперечить основній логіці.
Мангейм намагався якось вибратися з цього глухого кута й учив, що консерватизм, наприклад, — не просто політична ідеологія, а стиль мислення чи об'єктивна розумова структура. Це означає, що взагалі консервативне мислення, як, утім, і будь-який інший стиль мислення, будучи сформованим, знаходить незалежність стосовно конкретних індивідуумів із усіма їх життєвими проблемами й обставинами. Індивідуум стає консерватором, власне кажучи, не тому, що в результаті революції позбавився феодальних привілеїв, атому, що "приєднується" до цього стилю мислення. Таким чином, між соціальним станом індивідуума і тим, як він персонально мислить і уявляє собі світ, з'являється ще одна "інстанція" — об'єктивна розумова структура, стиль мислення. Такий підхід начебто не виключає ні соціального детермінізму мислення, поставленого під сумнів нинішнім соціальним і культурним розвитком, ні вільного вибору стилів мислення, що заперечується соціальним детермінізмом.
Термінами віртуального підходу можна говорити, шо віртуальне буття ідеології не залежить від того, актуалізована вона чи ні, жили "нею" народи минулих століть чи ні. За своїм віртуальним статусом ідеології всі рівні, всі живі, і консерватизм архаїчний не більше, ніж лібералізм. У сучасному світі вони є елементами спільного культурного репертуару, однаково доступи і усім. Для сучасного повсякденного діяча проблема ідеології, а частково і віри, якої він дотримується, не є питанням глибокої персональної ідентифікації. Він знає, шо є багато ідеологій і до кожної можна "приєднатися", залишаючись водночас самим собою. Точно так само він ставиться до вір, професійних картин світу, субкультурних "всесвітів".
Середньовічний ремісник сприймав свою повсякденність умовно, оскільки існував інший світ, більш реальний, ніж його власний, і тому що його власна повсякденність була не більш ніж результатом прмхи Бога —покаранням за з'їдене варення, тобто яблуко. Його повсякденний світ був лише одним з можливих світів. Але прихід іншого світу чи перехід в інший світ були не в його владі (хоча деяка можливість регуляції "трансмундіальної" мобільності все-таки була - через посередництво церкви).
Абстрактна повсякденність модерну виявлялася вишок, реальністю (paramount reality, за Шюцем) насамперед через "убудований"; в її структуру еросhи безсумнівності, тобто заборони сумніватися в існуванні світу такого, яким він є,і в його одиничності. Наука як ідеологія з її принципами об'єктивності.. надійності пізнання є основним знаряддям легітимації цієї повсякденності. Повсякденність модерну — це єдиний і єдино можливий світ.
Постмодерн повертає людині безліч світів, але це його власна безліч світів, що йому не нав'язана ні Богом, ні природою; Божий світ так само, як і об'єктивний світ модерну, - лише елементи цієї безлічі. Перехід з одного світу в іншій - явище більш-менш вільного вибору. Існують і розвиваються інституціональні засоби такої мобільності, що іноді імітують діяльність церкви. Але частіше виступають у світському образі. Парадоксальним чином існують і замкнуті, "тоталітарні" світи. Тут під тоталітаризмом розуміється не політична система, а стиль життя, в якому індивідуум ототожнює себе з цілим і вважає це ціле єдино сущим і єдино можливим.
Для кожного конкретного індивідуума вся безліч світів існує як віртуальна безліч стосовно його власної актуальної повсякденності. Але актуальна повсякденність для кожного своя, і те, що видається віртуальним для одного індивідуума, виявляється актуальним для іншого тощо.
Якщо установку традиційного часу стосовно реальності можна описати як сумнів у дійсності навколишнього світу і впевненість у тому, що він, може, інший чи може бути іншим, ніж здається і сприймається, а установку модерну як когнітивної епохи можна визначити як стримування від сумнівів в існуванні саме цього, очевидно даного нам світу, що супроводжується запереченням існування інших світів, то для постмодерну характерне визнання факту існування (причому не тільки віртуального, а й реального) інших світів.
