Соціологія : Навч. посіб.

Центральним і головним елементом політичної організації суспільства є держава. Держава — це форма політичної організації суспільства, головне знаряддя політичної влади.

Теорії походження держави.

Існує досить велика кількість теорій походження держави. Серед них найпоширенішими є:

Патріархальна теорія — започаткована ще давньогрецьким філософом Аристотелем (384—322 рр. до н. є.). Відповідно до цієї теорії, держава виникає внаслідок природного розвитку сім'ї: спершу в селище, згодом — у плем'я, а згодом — і в державу. Лідер держави стоїть на чолі суспільства, як батько на чолі сім'ї.

Представники органічної теорії, як, наприклад, німецько-російський вчений Петер Лілієнфельд (1829—1903), вважали, що держава подібна до своєрідної живої істоти, яка має свій організм і самостійну волю. Воля держави виражається в законах та інших правових нормах.

Згідно теорії завоювання, засновником якої вважається польсько-австрійський вчений Людвіг Гумплович (1838— 1909), держава виникає внаслідок підкорення одного племені іншим. Для того, щоб зберегти владу над переможеними, переможці створюють державний апарат і поступово боротьба між племенами поступається місцем боротьбі між станами, класами тощо.

Представники теорії суспільного договору (англійський філософ Томас Гоббс (1688—1679), французький філософ Жан-Жак Руссо (1712—1778) були впевнені, що держава виникає завдяки укладенню між людьми, які проживають на певній території, добровільного взаємного договору. На думку Томаса Гоббса, додержавному існуванню людини передував стан "війни всіх проти всіх". Жан-Жак Руссо вважав, що від початку люди були вільними істотами, однак поступово різниця в соціальному становищі і багатстві спричинила перетворення доброї "природної" людини на амбітну й егоїстичну "суспільну" людину, здатну умисне завдавати шкоди іншим. Відтак, обидва вчені сходились у тому, що в процесі розвитку суспільства люди врешті-решт змушені були домовитися про створення держави, яка б оберігала їхні права, але, отримавши безпеку, громадяни натомість передали державі частину своїх прав і своїх доходів.

Расово-психологічна теорія, найяскравішими представниками якої вважають французького філософа, письменника і дипломата Жозефа Артюра де Гобіно (1816—1882) і англійського германофіла філософа Г'юстона Чемберлена (1885—1927), які доказували, що люди не однакові і поділяються на два основних типи: ті, кому призначено панувати і ті, хто потребує керівників. Панівний тип переважає серед білої раси, особливо у родині арійців, які, на їхню думку, залишились на землі єдиними носіями, справжньої цивілізації. Саме арійцям властивий творчий геній, енергія, безстрашність, воля. Це "раса панів". Очевидно, що положення теорії Гобіно і Чемберлена співпадають з ідеологічними постулатами фашизму.

Марксистська теорія (Карл Маркс (1818—1883)) переконує, що держава виникла із поділом суспільства на класи і представляє державу — як орган політичного панування класу власників засобів виробництва, диктатуру експлуататорського класу. Щоправда, з часом складається особливий прошарок державних чиновників, бюрократія, яка в інтересах збереження і розвитку держави може нав'язувати певні правила і панівному клаоові, в тому числі силою.

Форми держави.

Кожне суспільство має певну політичну структуру, певну форму державного управління. Одним зі способів аналізу форм державного управління є дослідження того, як здійснюються відносини між керівниками і рештою суспільства, а також того, яким чином керівники суспільства отримали свою владу.

Монархічна держава. Це одна із найдавніших форм державного управління. Влада у такій державі передається у спадок в рамках однієї родини від одного покоління до наступного. Піддані у цьому процесі не беруть участі або їх участь є мінімальною. Ранні монархії зазвичай були монархіями абсолютними — їхні правителі володіли необмеженою владою. Сьогодні таких залишилось дуже мало: Саудівська Аравія, Оман, Султанат Бруней та деякі інші. Сучасні монархи є переважно монархіями конституційними — влада монарха у них обмежена конституціями цих країн і є, як правило, символічною, а реальна влада зосереджена у руках уряду, який обирається шляхом загального голосування. Таких монархій і сьогодні є досить багато: Бельгія, Данія, Великобританія, Іспанія, Нідерланди, Норвегія, Швеція, Японія та ін.

Авторитарна держава. В авторитарній державі суспільство бере незначну участь у політичному житті, політичні права і свободи громадян і суспільно-політичних організацій — суттєво звужені; керівник (або керівники) держави не може бути усунутий зі свого владного становища конституційним шляхом. Опираючись на армію і каральні органи, керівництво держави робить необов'язковими легальні демократичні засоби і форми управління соціальним життям, подолання кризових ситуацій, замінює їх репресіями і свавіллям. Хоча у такій державі, на відміну від тоталітарної, зберігаються певні елементи демократії: допускається існування кількох ідеологій, різних політичних партій, не контролюється економічна сфера життя суспільства, приватне життя громадян. Приклади авторитарних режимів — хунта Августо Піночета у Чилі, режим Дока Дювальє на Гаїті, Хуана Перона в Аргентині, Фердинанда Маркоса на Філіппінах та ін.

Тоталітарна держава. Це така держава, керівництво якої не визнає жодних обмежень для своєї влади і намагається контролювати абсолютно всі сфери суспільного життя (слово "тоталітарний" походить від лат. Шив — увесь, цілий, повний). Якщо історія авторитаризму є тривалою, то тоталітаризм є явищем XX ст., оскільки тільки порівняно недавно з'явилися технічні засоби, які дозволяють урядові систематично і ретельно контролювати життя громадян. Класичними прикладами тоталітарних держав є фашистська Італія, нацистська Німеччина, Радянський Союз. Для тоталітарної держави властива монополізація влади в руках однієї партії, яка, в свою чергу, перебуває повністю під владою одного вождя, заборона демократичних організацій, ліквідація конституційних прав і свобод, репресії проти опозиціонерів, монополія на інформацію, мілітаризація суспільного життя.

Демократична держава. Термін "демократія" походить від грецьких слів — народ, — влада. Це такий тип держави, влада у якій перебуває у руках усіх громадян, які наділені правом участі у політичному житті, а також правом вибору і відкликання своїх керівників. Демократія має довгу історію і на різних етапах її історії існували різні форми демократії. У Стародавній Греції, наприклад, існувала безпосередня демократія, яка передбачає особисту участь усіх членів спільноти у прийнятті політичних рішень. Жодних депутатів — вищою владою у такій державі були народні збори, на яких кожен міг висловити свою думку про державні справи, ставити свої пропозиції на голосування, а загал приймав їх або відкидав підняттям рук. Ця форма правління в її чистому виді не трапляється більше ніде, і, як вважає більшість політичних мислителів, вона придатна хіба що для маленьких і згуртованих міст-держав, мешканці яких добре знають один одного.

У сучасних суспільствах переважає представницька демократія, яка передбачає передачу громадянами влади на певний час своїм представникам, шляхом виборів. На противагу вільним громадянам античного суспільства, які мали рабів, члени сучасного громадянського суспільства повинні самі працювати для свого життєзабезпечення, тому на політику у них залишається мало часу, а іноді просто й не виникає бажання нею займатися. До того часу доки основні права громадян поважаються, а їхні інтереси і потреби забезпечені, вони намагаються дистанціюватися від великої політики, передовіряючи контроль над нею передбаченим конституцією інстанціям (опозиції, пресі, судам). Якщо ж вони вбачають загрозу безпеці свого існування і своїм соціальним надбанням, то тоді вони реагують на це стурбованістю і зростаючою політизацією.

Важливим принципом демократичного політичного устрою є обмеження влади уряду, яке відбувається за допомогою так званого механізму стримувань і противаг: він передбачає розподіл влади на виконавчу, законодавчу і судову. Це не дозволяє одній особі чи групі осіб сконцентрувати усю владу у своїх руках і вивести її з-під контролю громадян. Чим більше політична влада є розосереджена, тим демократичнішою є держава.

Демократія заперечує монополізм на істину, визнає свободу і рівність громадян в обговоренні і вирішенні спільних проблем, відстоює право на існування багатьох різноманітних поглядів та уподобань і розв'язання конфліктів на основі суспільної згоди та компромісу.

У сучасних умовах особливої актуальності набуває проблема побудови правової демократичної держави. Правова держава — це форма здійснення народовладдя, політична організація громадян, яка функціонує на основі права. Це інструмент захисту і гарантії прав, свобод і обов'язків кожної людини.

Правова держава ґрунтується на таких принципах:

· панування закону в усіх сферах суспільного життя;

· верховенство і пряма дія конституції (основного закону держави);

· розподіл влади, наявність системи стримувань і противаг різних гілок влади;

· обмеження законом держави і її органів;

· правова організація системи органів державної влади;

· наявність розвинутого громадянського суспільства;

· правова захищеність особистості;

· наявність ефективних форм контролю за реалізацією законів;

· єдність прав і обов'язків громадян;

· відповідність внутрішнього законодавства країни принципам і нормам міжнародного права.

Якщо уважно проаналізувати ці принципи, то виявиться, що в Україні сьогодні можна говорити лише про наявність деяких елементів правової держави.