Типи партій
Світ партій багатогранний, вони відрізняються не тільки назвами, але й більш суттєвими ознаками, що дозволяє виділити різні їх типи.
Залежно від
соціальної бази розрізняють:
•
партії моносередовищні, що складаються виключно з представників якихось окремих груп, верств, класів (наприклад, партії жіночі, націоналістичні, робітничі, буржуазні);
•
партії проміжні, які включають у себе представників кількох соціальних груп, верств, класів;
•
партії універсальні, які об'єднують все суспільство незалежно від наявності групових і класових перешкод;
•
корпоративні партії, що виражають більш вузькі групові інтереси (окремих верств бізнесу, робітничого класу тощо). Загальною тенденцією розвитку партій є розмивання моносередовищних партій і перетворення їх або в універсальні, або в більш вузькі, корпоративні.
Відомі й інші типології політичних партій, найпопулярніша з них була розроблена М.Дюверже, який звернув увагу на особливості
інфраструктури партії і характер членства. Значною мірою спираючись на його порівняльний аналіз партій, політологи виділяють такі їх типи:
Прямі і непрямі партії. У перших (більшість соціалістичних і комуністичних партій) індивід безпосередньо пов'язаний з партійною спільнотою, платить внески, бере участь у зборах місцевої організації. У других (британські лейбористи) індивід входить у партію як учасник іншої організації (профспілки, кооперативу).
Партії зі слабкою і сильною структурою. Статути перших партій не регламентують принципи реалізації первинних осередків і способи їх інтеграції (більшість консервативних партій). В іншому випадку - структура базових елементів чітко регламентована. За цим принципом побудовано більшість соціалістичних, комуністичних, християнсько-демократичних партій. Централізм і жорсткість структури часто є причиною олігархізації партії, зміцнення панування вождів над рядовими членами партії.
Централізовані і децентралізовані. У централізованих партіях всі рішення приймаються центральним керівництвом, компетенція низових організацій суттєво обмежена (британська Консервативна партія), децентралізовані партії, навпаки, передбачають більш широкі повноваження місцевих організацій і навіть допускають наявність фракцій у власних рядах. Високий рівень децентралізації характерний і для демократів, і для республіканців у США. Для них притаманне більш терпиме ставлення до прояву різних поглядів у своїх рядах, а регіональні організації незалежні від національних партійних комітетів при організації виборів членів Конгресу.
"М'які" і "жорсткі" партії. Подібна типологія відноситься до парламентських партій і характеризує, наскільки депутат може діяти незалежно від партійної парламентської фракції, наприклад, демократи і республіканці в Конгресі США можуть голосувати на власний розсуд. Американський президент не завжди може бути впевненим, що за його програми члени його партії, котрі засідають у Конгресі, будуть голосувати як один. Консервативна партія Великобританії "Єдність" і Народна партія Росії, навпаки, - приклад "жорстких" партій, які вимагають дотримання дисципліни голосування.
Залежно від організаційної структури, кількості і характеру членства партії можуть бути поділені на такі:
Кадрові партії, які є об'єднанням невеликої за кількістю групи значних людей (політтехнологів, фінансистів, популярних особистостей) навколо конкретних політиків, для такого типу партій характерне вільне членство (немає системи реєстрації членів), відсутність регулярних внесків і нестабільність складу. Активність кадрових партій проявляється переважно під час виборів і направлена на організацію підтримки виборцями своїх кандидатів. Прикладом подібних партій, як правило, наводять Республіканську і Демократичну партії США (правда, сам М.Дюверже відносив їх до напівмасових). Кожна з цих партій нараховує дві-три тисячі професійних партійних функціонерів.
Масові партії відрізняються від кадрових набагато більшою кількістю членів; більш високим ступенем організованості; наявністю певної партійної дисципліни й ідеології; фіксованим членством. Ці партії, що працюють на постійній основі, мають розгалужений управлінський апарат і численну мережу місцевих організацій, партія орієнтується на рекрутування нових членів, вирішуючи тим самим фінансові (внески) і політичні проблеми, демонструючи під час виборів свою незалежність віл грошових мішків.
Відкриті і закриті партії. Подібний поділ акцентує увагу на різних способах рекрутування нових членів. У перших партіях вступ до неї нічим не регламентується, у других - передбачається дотримання певних умов і формальностей: рекомендації, анкети, кінцеві рішення місцевого підрозділу партії. У минулому жорстка регламентація прийому була характерна для КПРС, а також інших комуністичних і соціалістичних партій, але сьогодні, коли партії зіткнулися з проблемами звуження своєї соціальної бази, більшість партій стали відкритими.
За ступенем причетності індивіда до партії. М.Дюверже запропонував розрізняти
тоталітарні і
спеціалізовані партії. У перших (фашистські партії, КПРС) партійність стає своєрідним способом життя, все життя людини ставиться на службу партії, сама ж вона виходить за межі власне політичної сфери і поширює свій вплив на сімейне життя і дозвілля індивіда. Тоталітарні партії завжди носять закритий характер, забороняють фракційність. Спеціалізовані партії не передбачають такого ступеня злиття індивіда з партією. В них можливі різноманітні погляди, які оформлені у фракції і течії.
Залежно від
місця, яке займає партія в політичній системі, виділяють:
Правлячі партії - партії, що отримали в результаті виборів у законодавчий орган країни право формувати уряд і реалізувати політичну програму розвитку суспільства відповідно до своїх завдань. Правлячих партій може бути одна або декілька. В останньому випадку вони об'єднані в коаліцію.
Опозиційні партії - партії, що потерпіли поразку на виборах, або такі, які не допускалися до виборів правлячим режимом і через це зосередили свою діяльність на критиці офіційного урядового курсу і на розробці альтернативних програм. Опозиційні партії, у свою чергу, можуть бути поділені на такі, що відіграють суттєву роль у суспільстві і не відіграють. Наприклад, після президентських виборів 7 листопада 2001 р. в США республіканці стали правлячою партією, демократи -опозиційною партією, яка відіграє суттєву роль, а більше 20 інших партій залишаються опозиційними і не відіграють суттєвої ролі, крім цього, опозиційні партії можуть бути легальними, тобто зареєстрованими і діючими в межах закону; не зареєстрованими, але й не забороненими; нелегальними.
Нарешті, залежно від
ставлення до ідеології і її спрямування виділяють такі типи партій:
•
ідейно-політичні, які будуються на базі ідеології: комуністичні, соціалістичні, соціал-демократичні, ліберальні, консервативні, фашистські;
•
проблемно орієнтовані партії, сконцентровані навколо однієї проблеми або групи проблем (партії "зелених", жіночі партії);
•
електоральні партії: мегнідеологічні і навіть позаідеологічні організації, що висувають цілий набір завдань, орієнтованих на широкі маси населення.
За певними критеріями можна класифікувати і політичні партії в Україні, такими критеріями можуть бути: ставлення до державного суверенітету, соціально-економічні пріоритети, ідейно-політичні засади тощо. За ідейно-політичним спрямуванням в Україні можна вирізнити такі типи партій: національно-радикальні, націонал-демократичні, загальнодемократичні, соціалістичного спрямування, національних меншин.
Партії виступають носіями різних ідеологій.
Політична ідеологія - це система поглядів, теорій, доктрин, що виражають інтереси і владні прагнення певних соціальних груп.
Ідеологія містить у собі три компоненти:
• пояснення існуючої дійсності (що слушно, а що ні);
• система цінностей (того, до чого слід прагнути і чому надається особливе значення);
• уявлення про мету і тактику їх досягнення.
Ідеологічна доктрина відіграє суттєву роль в інтеграції самих партій, згуртовуючи навколо них людей зі спільними поглядами на дійсність і політичними намірами, нарешті, ідеологія - це і канал зв'язку між партією і масами її прибічників.
Найбільш значущі ідеології, що поділяються сучасними партіями, такі:
консервативна, ліберальна, соціал-демократична і комуністична.
В основі
консерватизму лежить ідея недосконалості людської природи, що служить обгрунтуванням таких положень:
• невідворотності соціальної нерівності і ієрархічності суспільних відносин;
• потреби у підтримці моралі, релігії, традиції як регуляторів поведінки людини;
• розуміння соціального порядку як наслідування моделям влади, що встановилися, і традиційним зразкам взаємовідносин;
• потреба у сильній державі, функція якої - захист власності і життя громадян, традиційних соціокультурних норм, а в цілому - соціального порядку і законності;
• пряма демократія недосконала; якостями лідера наділяються далеко не всі, тому тільки окремі можуть взяти на себе відповідальність щодо керівництва іншими.
У порівнянні з іншими ідеологіями консерватизм на перше місце ставить соціальний порядок, надаючи перевагу йому перед свободою і рівністю. Не заперечуючи можливості соціальних змін, консерватори вважають, що вони можуть бути успішними, якщо будуть досягати цього еволюційним, а не революційним шляхом. Елементи консерватизму можна побачити в програмах багатьох європейських партій (наприклад, британська Консервативна партія), а в США - в заявах політиків-республіканців. В останні десятиліття класичний консерватизм трансформувався в неоконсерватизм, який, з одного боку, відстоює традиційні консервативні цінності (сім'я, релігія, мораль, порядок, законність), а з іншого - звертається до ліберальних цінностей (права людини, свобода особистості), сучасний консерватизм повністю не заперечує і необхідності державного регулювання, в той же час вважаючи, що держава не повинна заважати розвитку ринку і обмежувати конкуренцію.
У
лібералізмі на першому місці стоїть принцип індивідуалізму: автономність особистості, вільний прояв особистої ініціативи.
Як політична ідеологія, лібералізм включає в себе такі принципи:
• індивідуальна свобода, коріння якої лежать поза політикою - в приватному житті, в підприємництві;
• конституційний порядок, який закріплює і гарантує свободи особистості;
• народний суверенітет: уряд формується зі згоди народу, а кожен громадянин має право впливати на прийняття політичних рішень.
У межах теорії лібералізму отримали розвиток ідеї правової держави і поділу влади.
Класичний лібералізм свободу особистості і рівність можливостей вважає більш пріоритетними, ніж соціальна рівність. Ринок і вільна конкуренція розглядаються як умови реалізації рівних можливостей в економічній сфері. Але в другій половині XX ст. класична ліберальні ідеологія зазнала певних змін. Більш демократичний варіант лібералізму переглянув формулу класичного лібералізму "мінімум держави - максимум ринку" і не заперечує як необхідності державного регулювання економіки (регулювання монополій, ринку праці тощо), так і соціальних програм, покликаних пом'якшити крайнощі соціальної нерівності. В останні десятиліття на зміну соціальному лібералізму прийшов неолібералізм, який робить наголос не стільки на прямі програми допомоги, скільки на створення умов для його професійної підготовки і перепідготовки як реального втілення ідеї рівностей можливостей. У США ідеї неолібералізму отримали практичне втілення в діяльності адміністрації президента Б.Клінтона.
Одночасно є прибічники і більш радикальних варіантів лібералізму:
Лібертаріанство, яке включає в себе установку на "нульову державу" (обмеження дій держави, які можуть принести шкоду ринку) і виступає за розширення вільної конкуренції. Держава повинна охороняти лише фундаментальні права людини, віддавати перевагу рівності можливостей перед соціальною рівністю.
Лібертаризм, що виходить з ідеї терпимості і надання повної свободи індивідам у виборі стилів життя і моделей поведінки. З їх точки зору, будь-яка дія допустима, якщо вона не приносить шкоди іншим. У США ці ідеї відстоює Лібертаристська партія.
Соціал-демократична ідеологія стверджує цінності свободи, справедливості (рівності) і солідарності. Досягнення цих цінностей здійснюється через еволюційне перетворення капіталістичного суспільства у новий стан - демократичний соціалізм.
Шлях до останнього лежить через ствердження політичної, економічної і соціальної демократії. Політична демократія передбачає розвиток правової держави, інститутів громадянського суспільства, місцевого самоуправління. Під економічною демократією розуміється співучасть робітників в управлінні підприємствами, співіснування форм власності ("змішана економіка", обмеження стихії ринку і великого приватного капіталу державним регулюванням і антимонопольним законодавством. Соціальна демократія розглядається як тенденція вирівнювання добробуту і статусів людей через механізм перерозподілу доходів на користь малозабезпечених верств населення. На відміну від анархізму і комунізму соціал-демократія розглядає державу не як негативу силу, а як інструмент досягнення справедливості і рівності. Справді, забезпечення гарантій соціальних і економічних прав (право на роботу, житло, медичне обслуговування тощо) вимагає більш активної урядової політики. Уявлення соціал-демократії про класову боротьбу відрізняється від традиційного марксистського підходу. "Класова боротьба" обмежена спектром конвенціональних форм поведінки, головна з яких - участь у виборах. Після Другої світової війни соціал-демократія стала однією з головних політичних сил у багатьох країнах світу, але перш за все у Європі.
З 80-х pp. XX ст. глибоку ідейно-теоретичну кризу переживає комуністична ідеологія. Для неї характерна ідея корінної перебудови суспільства: усунення приватної власності як засобу досягнення економічної, соціальної і політичної рівності, справжнього народовладдя, розуміння справедливості як відсутність експлуатації, ідея побудови спочатку соціалістичного, а потім безкласового комуністичного суспільства. Не дивлячись на різке скорочення чисельності комуністичних партій, у багатьох постсоціалістичних країнах, зокрема в Україні, ці партії зберегли свій вплив на частину населення. Сучасні комуністи пом'якшили свою негативну оцінку ринку, заявляючи про необхідність формування планово-ринкової, соціально орієнтованої економіки.
Для характеристики ідейно-політичного спектра партій використовується інша система координат, що позначається термінами:
"ліві", "праві", "центристи". Приналежність партії до того чи іншого флангу визначається її ставленням до обсягу державного втручання в економічні процеси, до ринку і соціальних програм. До правих відносять партії, які орієнтовані на досягнення економічної ефективності шляхом стимулювання "вільної гри" суб'єктів ринку при мінімальному втручанні держави в економіку, на більш економну державу, що може бути досягнуто методом упорядкування соціальних виплат і допомоги, обмеженням кількості отримувачів соціальної допомоги (тільки найбільш слабкі і знедолені групи населення). Для правих партій також характерне підозріле ставлення до будь-яких альтернативних форм колективного управління.
Ліві партії, навпаки, роблять акцент на "соціальній" ефективності, шлях досягнення якої вони бачать в обмеженні стихійних проявів ринку, в активному державному регулюванні економічних процесів, в зменшенні соціальної нерівності через розширення соціальних програм. У сфері влади ліві притримуються моделей колективного самоуправління на виробництві і демократії участі. До лівого флангу традиційно відносять партії соціал-демократичні і помірних комуністів. До центру належать партії, чиї переваги стосовно ринку і державного регулювання чітко не визначені або носять компромісний характер. У країнах Заходу цей спектр політичного простору частіше за все займають ліберали.
Поряд з подібним поділом у політології існує уявлення про крайньо лівий і крайньо правий фланги, до яких відносять партії, які мають особливі радикальні програми. Західноєвропейська традиція відносить до крайньо лівого флангу радикалів, комуністів і анархістів. Під крайньо правими, як правило, розуміють націоналістів і релігійних фундаменталістів.
