РОЗДІЛ 3 - СУТНIСТЬ ЛЮДИНИ - ОСНОВА ГУМАНIСТИЧНОГО ФIЛОСОФСТВУВАННЯ
Вступ. Роль гуманiстичного свiтогляду в суспiльному прогресi. 1. Най-давнiшi та сучаснi уявлення про походження людини та про її природну основу. Бiблiйна версiя. Погляди П'єра Теяра де Шардена.Трудова теорiя походження людини та її недолiки. Духовнiсть - основа людського в людинi.
2.Формування духовностi - ведуча сторона людинотворення. Свiдомiсть та духовнiсть. Структура духовностi. Роль духовностi в становленнi людяностi.
3. Соцiальнi стосунки, їх мiсце в людськiй сутностi. Обмеження марксистської позицiї в трактовцi людини як сукупностi суспiльних вiдносин. Роль соцiальнiх стосункiв в становленнi та функцiонуваннi iндивiдуального. Полiфонiя людської сутностi. Роль гармонiї в феноменi людини.
РОЗДІЛ 3 - СУТНIСТЬ ЛЮДИНИ - ОСНОВА ГУМАНIСТИЧНОГО ФIЛОСОФСТВУВАННЯ Вступ
Кожна фiлософська концепцiя так чи iнакше розглядає людську сутнiсть. Вiд того, як розглядається людина, якi сторони її сутностi визначаються головними, залежить характер фiлософствування.
Українська гуманiстична фiлософiя, дотримуючись концепцiї, започаткованої ще Сократом, вiднайденої Сковородою, розвинутої Юркевичем, Петранжицьким, Огiєнком та iншими представниками українського гуманiзму в фiлософiї, вважає людину центральним об'єктом фiлософського осмислення буття. Людське життя розглядається як найвища цiннiсть, а духовнiсть людини трактується як визначальна риса людяностi. В зв'язку з цим розумiння сутностi людини, її складових частин, знання процесу появи людини в буттi всесвiту, розумiння всiх головних етапiв розвитку людини має першочергове значення при осягненнi гуманiстичної фiлософiї.
Двадцяте столiття багате на появу гуманiстичних фiлософських теорiй. В чому справа? Чому такий урожай на гуманiстичну теорiю? Вiдповiдь непроста.
Розвиток людської спiльностi в певнiй мiрi залежить вiд пануючого в нiй свiтоглядового спрямування. Як вже йшлося ранiше, є теоцентричне, соцiоцентричне, природоцентричне, антропоцентричне свiторозумiння. Абсолютна бiльшiсть цих поглядiв в тiй чи iншiй мiрi були ведучою стороною свiтогляду рiзних епох та якось реалiзувались в буттi. Найгiрша доля спiткала антропоцентризм. В iсторiї суспiльства було багато вболiвальникiв за втратою людяностi, але мало що робилося для її воскресiння. Двадцяте столiття дещо змiнює ситуацiю. В пошуках нових шляхiв розвитку людство все частiше звертається до реального гуманiзму. Саме iдеї гуманiзму є орiєнтиром, який допомагає знайти шлях в тих складних ситуацiях, в якi потрапляють народи рiзних країн в ХХ столiттi.
На шляху гуманiзму США вже знайшли вихiд з тих расових конфлiктiв, якi потрясали цю розвинену у всiх вiдношеннях країну аж до другої половини нинiшнього столiття. Орiєнтуючись на гуманiзм, Нiмеччина змогла перебороти, так би мовити, зняти з совiстi народу такий жахливий перiод в iсторiї краї-ни, як фашизм. Гуманiстичнi iдеали в тому чи iншому обсязi та модифiкацiї притаманнi пануючим iдеологiям i iнших розвинених держав Європи.
Що таке гуманiзм та що з себе уявляє гуманiстичний свiтогляд? На це питання кожна iсторична епоха давала свою вiдповiдь. Сьогоденна фiлософська думка стверджує, що гуманiзм - це система поглядiв, або свiтоглядових принципiв, що визначає цiннiсть людини як особистостi, її право на волю, щастя, розвиток та прояв своїх здiбностей. Гуманiзм оцiнює i вимiрює людським благом цiннiсть соцiальних систем та iнститутiв, принципiв людських взаємовiдносин. Теоретичний гуманiзм - це узагальнена сутнiсть людини, розгорнута в площину життя та дiяльностi конкретної особи, соцiальних об'єднань i соцiальних структур. Розумiння гуманiзму, його сутностi безпосередньо випливає з розумiння сутностi самої людини. Дана тема показує сучасне, дещо своєрiдне бачення людини i її сутностi.
1. Найдавнiшi та сучаснi уявлення про походження людини та про її природну основу
Розумiння людської сутностi нам може розкритись лише через iсторiю появи людини в буттi. Вiзьмемо найдавнiше джерело - Бiблiю. "I сотворив Господь Бог людину iз праху земного. І дихання життя вдихнув в ніздрі її, і стала людина душею живою" (Буття гл. 2, вiрш 7). Не вдаючись в подробицi технологiї Божої активностi, зауважимо головне. Творiння людини пройшло в два етапи: а) творiння матерiального субстрату людини, тобто людського тiла i б) одухотворiння. В часi цi процеси не спiвпадають. Що за цiєю фразою з тексту Бiблiї? Простий випадок, примха автора тексту, чи знання сутi того процесу, який в науцi отримав назву антропосоцiогенез? Вiдповiдь на це питання, очевидно, лишиться таємницею iсторiї. Слiд зауважити, що формування людини в фiзичному планi передувало формуванню її духовностi. Це нам буде потрiбно далi, а зараз звернемось до наукової версiї творiння людської плотi.
Надзвичайно цiкавий, обгрунтований археологiчними знахiдками, варiант антропогенезу дає П'єр Теяр де Шарден (1881-1954 pp.). Цей фiлософ, що вийшов з неотомiстської фiлософської школи, але був прихильником суто наукових поглядiв, за життя не змiг отримати благословiння Папи Римського на публiкацiю головної своєї роботи "Феномен людини". Вона була опублiкована його друзями після смертi автора.
Заслуговує уваги особистий досвiд Шардена в антропологiчних експедицiях, якi вiн здiйснював з 1923 по 1953 рр. Саме йому належить вiдкриття в Китаї такого виду архаїчної людини, як синантроп. Вiн працював головним чином в Китаї, Iндонезiї та розпочав роботу в Центральнiй Америцi, але за станом здоров'я не завершив її.
Теяр де Шарден розкриває процес бiологiчного розвитку людини як складне нашарування бiопроцесiв. Перш за все бiологiчна еволюцiя, на його думку, йде вiялом. Нова бiологiчна форма, що виникає як вдала мутацiя, в процесi розвитку починає мутувати i дає вiяло нового виду. Скажiмо, пiтекантроп був не один-єдиний вид пралюдської бiологiчної гiлки. Цей вид мав, як мiнiмум, п'ять пiдвидiв. Один з них малого зросту, був ще пiдвид гiгантського пiтекантропа (гiгант в межах приматiв) та ще три промiжних пiдвиди. Всi цi пiдвиди, як бiльш психологiзованi, активнiшi та спритнiшi, поступово витiсняли в межах свого розповсюдження австралопiтекiв. В свою чергу вiяло синантропiв витiснило пiтекантропiв. Неандертальцi витiсняють синантропа, а кроманьйонцi неандертальця. Кроманьйонець вже фактично Людина Розумна. Далi вiяло цього виду розгортається за бiологiчними законами i формуються раси. Однак на цьому i припиняється дiя бiологiчних законiв розвитку людства, в силу вступає дiя соцiальних законiв. Соцiальна еволюцiя формує не бiологiчну, а соцiальну структуру, змiнюється характер розвитку. Якщо бiологiчна еволюцiя веде до зникнення бокових вiдгалужень вiяла, вони фактично вимирають, зникають. Соцiальна еволюцiя реальним фак-тором свого розвитку має ноосферу, духовнiсть, iдеал i т. д. Соцiальнi закони все вiяло бiологiчних структур кроманьйонця достатньо швидко стягують в одну точку. За Теяром де Шарденом це умовна точка "омега". Звiдси, як з нової горловини, розпочнеться еволюцiйний процес.
Теяр де Шарден розглядає еволюцiю як масовидну мутацiю, що з'являється, можливо, навiть на кiлькох вiдгалудженнях попереднього виду. Бiологiчний, а потiм i соцiальний розвиток вiд перших людиноподiбних i до сучасної людини не є плоскоеволюцiйним, однолiнiйним процесом. Складнiсть процесу бiологiчного розвитку полягає в нашаруваннях тисяч поколiнь одного виду, що заполонив Землю, на другий вид, який теж iснував не в однiй тисячi поколiнь. Сучасна наука нараховує майже сiм видiв перехiдних бiологiчних форм людиноподiбних, або архантропiв.
Свiй родовiд людство веде вiд древопiтека - чистої тваринної форми приматiв. Ця тварина дала мутацiю до бiльш психологiзованого австралопiтека. Про нього вченi ще не склали чiткої думки. Можливо, це людська лiнiя розвитку, а можливо - тваринна. Встановлено лише одне: цей примат користувався, як знаряддям, пiдручними предметами: каменем, палкою, кiсткою великої тварини. Знарядь австралопiтек не виготовляв. Анатомiчно i психологiчно бiльш розвинений пiтекантроп. Цей вид виготовляє знаряддя, але про його психiку ми судимо лише по об'єму черепа, нiяких слiдiв, котрi б свiдчили про свiдоме вiдношення до оточуючої дiйсностi, не знайдено. Хоч пiтекантропи i виготовляють знаряддя, але чи це тваринна, несвiдома форма дiяльностi, чи людська, вже свiдома активнiсть впевнено стверджувати важко.
Iнша справа синантроп. Про свiдоме ставлення до себе та до своїх родичiв говорить той факт, що знайдено поховання, їх археологи вважають похованням синантропiв. Про що свiдчить ця знахiдка? Вiдношення до померлого у синантропiв знаходиться на вищому, порiвняно з тваринним, рiвнi. Його не покидають на поталу хижакам, а ховають в землю, зберiгаючи вiд розтерзання. Таке ставлення до померлого дає пiдставу робити висновок, що тут ми маємо справу з видом, в якому були не лише бiологiчнi стосунки, а з'яляються якiсь початки людських стосункiв.
Надзвичайно розвиненою людиноподiбною формою був неандерталець. Вiяло цього виду розповсюдилось на всiх трьох старих континентах. Психiка неандертальця наближається до людської. В їх практицi з'являються певнi ритуальнi дiї. Є кiлька знахiдок ритуального поховання черепiв, з яких, очевидно, виїдено мозок, бо всi цi черепи неандертальцiв проламанi в своїй основi. Багато неандертальцiв були канiбалами.
Знахiдки однакових ритуальних захоронень, якi вiдкритi археологами на рiзних континентах старого свiту, говорять про певний рiвень розвитку цього виду повсюдно. Мова йде не лише про однаковi знаряддя працi, а й про однаковi дiї, пов'язанi з розвитком психiки та способу життя цих архантропiв. Є достатньо даних, щоб стверджувати про наявнiсть власне людських стосункiв в перiод найбiльшого розвитку вiяла неандертальцiв. Археологи схиляються до думки, що поява "табу", перших заборон морального характеру, вiдносяться саме до цього iсторичного перiоду. В надрах неандертальських родових угруповань проходять мутацiї, якi спричиняють появу кроманьйонцiв. Новий вид має бiльший об'єм мозку, ще складнiшими стають нервовi реакцiї, а звiдси - ще бiльша здатнiсть до соцiалiзацiї. Перемога вiяла кроманьйонцiв над неандертальцями була досить швидкою, цьому сприяло останнє оледенiння Євразiйського материка. Пiсля вiдступу льодовикового перiоду, археологи не знаходять слiдiв неандертальця. Повсюдно спостерiгаються рештки дiяльностi первiсних людей неолiту (новокам'яного вiку), їх стоянок, поселень, все це кроманьйонцi, тобто Людина Розумна. Ми спостерiгаємо рештки, слiди дiяльностi суспiльної людини з родоплемiнною органiзацiєю життя.
Зараз i науковцi, та й вся читаюча публiка, з великим iнтересом слiдкують за будь-якою iнформацiєю про, так звану, "снiгову людину". Багато навколо цих повiдомлень i нездорового ажiотажу та й вiдвертої спекуляцiї та пiдтасовок. Якщо "снiгова людина" десь i є, то це релiктовi залишки отих архантропiв, вiяла яких поступово зникали пiд тиском бiльш розвинених форм.
Що ж було причиною, провідним фактором, який сприяв саме такому напрямку еволю-цiйного розвитку? Наша попередня фiлософська культура в розумiннi провідних факторiв антропосоцiогенезу спиралась на iдеї Гердера та Енгельса в фiлософському планi й на теорiю Дарвiна в природничому. Наведемо основнi положення трудової теорiї походження людини, що спирається на дарвiнiзм.
Праця - принципово нова форма взаємодiї архантропiв з природою. Вона здiйснюється колективно. Це дає можливiсть досвiд одного архантропа передавати iншому. Досвiд - суть знання. Потреба передачi знань формує мову. Все це разом формує свiдомiсть. Колективнi дiї потребують моралi та iнших вищих проявiв духовностi, що нарештi приводить до появи сучасної людини.
Якщо у вiдповiдностi з сучасним рiвнем розвитку науки про суть еволюцiйних процесiв оцiнити трудову теорiю, та давно вже пора внести в неї корекцiю. Як вважали Гердер та Енгельс, праця дiйсно не природний спосiб взаємодiї живих органiзмiв з природним середовищем. Вона дає можливiсть змiнювати не себе, а змiнювати середовище вiдповiдно до своїх потреб, до своєї бiологiчної програми розвитку. Та невже це такий унiкальний варiант поведiнки, який бiльше нiде не зустрiчається в органiчному свiтi? Варiант дiйсно рiдкiсний, але не унiкальний. Згадаємо про термiтiв. Адже вони теж не можуть жити у вiдкритому природному просторi й створюють термiтники (замкнутий життєвий простiр), де i функцiонують як живi органiзми у взаємодiї один з одним. У термiтiв немає знарядь працi, а є органи працi. Людська рука теж орган, а не знаряддя. Люди ставлять мiж собою i природою знаряддя, а термiти - термiтник. Праця - як перетворення середовища, спосiб взаємодiї з природою. Унiкальним виявився суб'єкт працi - архантроп. Праця дiйсно не ординарний спосiб взаємодiї з природою, вона дiйсно ставить архантропа у вигiднiше становище в порiвняннi з iншими тваринами, але вона нiчого нового не вносить в стосунки мiж архантропами. На початковiй стадiї розвитку навiть досвiд не передається свiдомо, а переймається. Переймати досвiд можуть i вищi тварини, а в мавп ця властивiсть досягла великого рiвня розвитку.
Сучаснi археологiчнi данi дають пiдставу твердити, що бiльш як пiвтора мiльйона рокiв праця розвивалася в тваринних формах. Що уявляє з себе праця та й ввесь спосiб життя за панування на планетi таких видiв архантропiв, як пiтекантроп i синантроп? Праця зводиться до виготовлення знарядь полювання, тобто до знарядь вбивства. Саме ж полювання - це не людський, а типово тваринний спосiб життя хижакiв. Досвiд в цей час працює на мисливський спосiб життя. Стосунки мiж окремими пiтекантропами вiдповiдають рiвню розвитку активностi мисливської зграї.
I ось зграї нового бiологiчного виду примiтивно, але грiзно для свого часу озброєних, з розвиненою психiкою, а тому хитрих в планi вбивства, починають очищати планету вiд багатьох видiв тварин. Засвоєння вогню дає можливiсть вiдвоювати печернi укриття в печерних хижакiв. Зграя осiдає, поступово формується як рiд, але їжi не вистачає i розпочинається... канiбалiзм, внутрiшньовидове поїдання. Природнi захиснi внутрiшньовидовi реакцiї не спрацьовують.
Пройшовши один етап розвитку та уцiлiвши в боротьбi за iснування в природному середовищi, дякуючи працi, архантропи зiткнулись з новим протирiччям, на цей раз внутрiшньовидовим. Неандерталець-канiбал фiзiологiчно майже людина. Цей пралюдський предок вже достатньо розумний, але в нього не вистачає власне людської якостi. Ця якiсть повинна вирiшити внутрiшньовидове протирiччя. З оточуючого середовища чи вiд взаємодiї з оточуючим середовищем така якiсть нi прийти, нi сформуватись не може. I праця, як її не розглядай, як не звеличуй, в цьому планi не допомогла.
Можливостi лише працi, самої працi в людинотворчому процесi якiсно вичерпались. Праця i надалi розвиватиме людину, дасть можливiсть нагромадити знання, сформувати найтоншi технологiї, дозволить оволодiти силами природи, але лише за однiєї умови: працю треба спрямувати на саму людину. Праця як вид взаємодiї з природою не вимагає таких якостей, як вiра, мораль, любов, самозреченiсть, одним словом, духовностi. Лейбнiц вiдрiзняється вiд неандертальця не стiльки рiвнем знань i фiзiологiчною побудовою органiзму, скiльки, i головне, моральнiстю, духовнiстю. В знаннях, в фiзiологiчнiй будовi вiдмiнності кiлькiснi, а от духовнiсть - це те, чого в неандертальця ще немає в принципi, саме тут вiдмiнность якiсна.
Якi пiдстави для такого твердження? Саме зараз i варто пригадати Бiблiю. Людина дiйсно була створена з "праху земного", тобто з природного матерiалу через складний процес розвитку вiд одноклiтинного органiзму до приматiв, древопiтека, неандертальця, нарештi. Бiологiчний вид вийшов активний, життєздатний, вiн перейшов до рiдкiсного способу взаємодiї з природою, але цей же спосiб взаємин поставив високорозвинений вид на грань самознищення. З'явилася потреба виходу в iншу якiсть, настав час одухотворiння. Хоча послiдовнiсть двох складових людини Бiблiя подає вiрно, та технологiя (ми це бачили на прикладi творення людської плотi) значно складнiша. Трудова теорiя якихось серйозних варiантiв розумiння виникнення духовностi не пропонує. Загальнi зауваження про те, що колективна праця була основою обмiну досвiдом, взаємодопомоги, колективного захисту, нiчого суттєвого не проясняє. Колективний захист, переймання досвiду, взаємодопомога на полюваннi є i в тваринних гуртах.
Спробуймо звернути увагу на появу в процесi антропосоцiогенезу перших спроб органiзацiї стосункiв пралюдей не на бiологiчнiй основi. Табу, якi виникли на вищiй стадiї розвитку архантропiв, стали черговим суттєвим поворотом на шляху власне до Людини. По-перше, мисливцю забороняється вбивати в своєму роду навiть в станi афекту. Згодом ця заборона розповсюджується на плем'я. Категорично забороняється поїдати тiло соплемiнника, згодом ця заборона розповсюджується на все людство. Друга заборона - не можна їсти одному. Будь-якою кiлькiстю їжi треба дiлитись з родичем. В тваринному свiтi їжа в першу чергу належить сильнiшому. В свiтi, що почав процес олюднення, вона належить в рiвних дозах навiть слабим i калiкам. Третє - заборонено кровозмiшання. Першi табу були непорушними, за вiдступ - смертна кара, вирок про яку i виконання якої здiйснюється всiма членами первiсної общини. Цi першi заборони є першi самообмеження, якi людство накладає на себе в iм'я свого ж розвитку, як бар'єр на шляху до самознищення. Це фундамент нового типу стосункiв - моралi. Саме такий тип стосункiв в перспективi дає можливiсть сформувати в майбутньому духовнiсть.
В антропогенезi є два ключових моменти, що спричинили появу двох дiалектично пов'язаних, але рiзних лiнiй розвитку:
а) формування працi, мови, розуму та, нарештi, iнтелекту;
б) поява перших самообмежень, моралi, поява нових типiв стосункiв.
Iнтеграцiя цих двох лiнiй дає духовнiсть. Розум та мораль постiйно тиснуть на матерiальний субстрат. Тiлеснiсть змiнюється не тiльки анатомiчно. Людська тiлеснiсть, як цiле, отримала невiдомi в тваринному свiтi якостi. Пора вже звернути увагу на невiдоме в людськiй тiлесностi. Як емпiричнi факти встановлено, що є люди, якi володiють магнетизмом. Вони можуть притягувати та утримувати на тiлi стальнi та чавуннi предмети значної ваги. Є люди, що таким же чином можуть "приклеювати" до тiла пластиковi об'єкти. Зараз нiхто не може заперечувати iснування людського бiополя. Захiдно-европейська медицина розробила прилад для корекцiї бiополя в людей зi зниженою життєвою активнiстю, або в хронiчно хворих. Важливо знати, чи є цi властивостi функцiєю, чи проявом тих складових людини, якi вiдносно вивченi, чи є ще якась складова (скажiмо, специфiчний енергетичний рiвень) людини, яку ще треба вивчати.
Повернемось до того в бiологiчному субстратному рiвнi людини, що хоч якось вивчено.
Вiд тваринного свiту людинi дiсталась складна система iнстинктивної дiяльностi. Ця сторона людської сутностi з певною мiрою повноти розкрита Фрейдом та його послiдовниками. Однак Фрейд не вичерпав проблеми, скорiше всього, вiн її поставив, наочно показавши вплив iнстинктiв на iншi сутніснi рiвнi в людинi. Природа в повнiй мiрi задає параметри функцiонування iнших субстратних рiвнiв. Ми навчились прогнозувати вплив метеофакторiв на самопочуття недужих людей. Пора вивчити, чи не впливають космiчнi i метеофактори на розумову та соцiальну активнiсть людей. Все це треба дослiджувати грунтовно на науковому рiвнi. Сучасна наука може покласти якщо не край, то вагому перепону астрологiчному та iншому шарлатанству.
Наше фiзичне буття є безумовною основою соцiального та духовного багатства. Процеси в фiзичному буттi дiйово впливають на два iншi субстратнi рiвнi, хоч не визначають нi напрямку їх розвитку, нi їх змiсту.
Фiзична сторона людської сутностi є носiй людського феномену, але носiй не пасивний, а такий, що активно впливає на гармонiйну взаємодiю всiх складових людини. З розумiння ролi фiзичного в людинi випливають iдеї, що стають складовою частиною методологiї визначення природних прав людини.
2. Формування духовностi - провідна сторона людинотворення
Попереднiй аналiз антропосоцiогенезу був потрiбний i для того, щоб звернути увагу на другу лiнiю розвитку. Недолiки трудової теорiї походження людини треба було розкрити, щоб показати - моральнiсть та духовнiсть не випливають з працi, не є її наслiдком. Мораль виникає там, тодi i настiльки, де, коли i поскiльки первiсне людство включає механiзми самообмеження для регуляцiї стосункiв на новiй основi, що потрiбно для подальшого розвитку. Першi моральнi норми в дiяльностi кожного окремого iндивiда пiдтримуются зовнiшнiм соцiальним примусом. Про це вже йшлося ранiше. Але поступово новi норми стосункiв стають традицiєю, стереотипом поведiнки. Новосформований стереотип, нова традицiя стають законом функцiонування, i з власної iнiцiативи окремий iндивiд добровiльно цей закон не порушить. Першi табу, за деякими даними, частково опустились в пiдкiрку. Моральнi заборони стали базою подальшого розвитку духовностi людини. Мораль та й духовнiсть, як цiле, є суто людськими якостями. Цi якостi виникли в процесi антропосоцiогенезу як результат реалiзацiї потреби розвитку людства. В цьому вiдношеннi якостi надприроднi, бо їх немае нi в якiй природнiй системi.
Якщо ми пiдiйшли до надприродного, то обмежитись констатацiєю цiєї якостi моралi та духовностi замало. Доведеться поглянути на процес iсторично.
Коли ще тiльки наступав свiтанок людської цивiлiзацiї, для осягнення сутностi духовностi на рацiональному рiвнi не вистачало простих емпiричних знань, досвiду наукового аналiзу та необхiдних найпростiших узагальнень. Вже в добiблійнi часи стало зрозумiло, що духовнiсть займає особливе мiсце в життi людської спiльностi. Цей факт констатувався так: отримання духовностi - то шлях до прогресу i спасiння вiд зла (поняття прогресу тодi розумiлося як блаженство). Iнший варiант життєвої активностi - вiдхiд вiд духовностi - означав розвал соцiальних стосункiв i самознищення людства (тодiшнє розумiння - кiнець свiту). Позитивний варiант був в одному - пiдтримувати духовнiсть. А як? Духовнiсть оголошується священною, посланою людям всемогутнiми надприродними силами божества. Пiднесення духовностi в ранг святинi свого часу врятувало людство вiд деградацiї, за межу якої вже, було, ступила Римська цивiлiзацiя.
Освячення людської духовностi вивело середньовiчну культуру християнської Європи на новий рiвень в порiвняннi з римською культурою. Середньовiчнi теологи та фiлософи чимало зробили для витлумачення духовної складової людської сутностi. Шкода, що наукова думка доби Вiдродження та Нового часу в азартi атеїстичної полемiки не проаналiзувала оригiнальних робiт хоча б про людську душу, її праведнi та грiховнi дiї та їх наслiдки. Варто було б з вiдповiдних творiв середньовiччя зняти кору мiстично клерикальної риторики, як Фрейду, Нiцше, Камю та Маркузе не довелося б заново торувати вже пройдений шлях. Але iсторiю культурного розвитку, як i iсторiю взагалi, наново не переробиш.
В радянськiй фiлософiї термiн духовнiсть взагалi не вживався через його релiгiйне походження. Вся сфера людської психiчної активностi охоплювалась категорiєю “свiдомiсть”. Буття свiдомостi i за Марксом, i за твердженням психолога Рубiнштейна - є знання. Якщо так, то в марксизмi мова йде не про всю складну, сповнену протирiч сторону людської психiки, яку ми називаємо духовнiстю, а лише про iнформацiю та про разум.
Розум! Розум! Колосальне надбання людського феномену! Як ми цiнуємо цю якiсть в... собi! До чого ж ми полюбляємо насмiхатись над тими, котрi мають цю властивiсть (з нашої точки зору) дещо слабшу за нашу. Як ми любимо нагороджувати найкращими епiтетами тих, хто рiвний нам в цiй властивостi, i як ми не любимо... розумнiших за себе. Якi блискучi вiдкриття було зроблено в процесi осягнення сутi розуму! Чого варта одна велична постать Канта!? Розум вiдображає явища й проникає в сутнiсть, конструює iдеал, формує переконання, аналiзує та контролює всi сфери людської дiяльностi i т.д. i.т.п., але не вичерпує всiх сторiн духовностi, не вивичерпує всього багатства вiдображення як властивостi буття.
Для прикладу звернемось до одного з творiв Л. М. Толстого. Отець Сергiй, з одноiменного твору, був людиною високоiнтелектуальною. Всю силу свого розуму вiн скерував на трансформацiю своєї сутностi в планi наближення її до Iдеалу Господнього. Розумiти оточення, аналiзувати ситуацiю, оцiнювати вчинки, свiдомо приймати рiшення вiн мiг блискуче. Але всi властивостi розуму не врятували вiд грiхопадiння. Знай вiн теорiї Фрейда, Маркузе, може б i врятувався. А дiйсно врятувався б чи нi?
Знання, розум, свiдомiсть - це велика купа цегли (або мала, в кого скiльки вже є). Як би оту купу систематизовано не складали, як би не повертали окремі цеглини чи навiть ряди, без розчину, без облицювання цегла лишиться цеглою. Сама по собi цегла не стане нi храмом, нi будинком, нi навiть простеньким сараєм.
Для того, щоб сформувалась духовнiсть людини, до знань треба ще: Вiра, Надiя, Любов, Мораль, Самозречення, Воля, Естетичне чуття i це, мабуть, ще не все. Коли знання упорядковуються та цементуються перелiченими та неперелiченими властивостями психiки, тодi ми маємо людську духовнiсть.
Релiгiя, теологiя вже давно мають поняття для означення вищих проявiв духовностi :"Святий Дух". Наука боїться i самого термiну, та не тiльки його. Вона боїться аналiзувати сам феномен, щоб не заплямувати, часом, чистого мундира суворих логiчних конструкцiй оливою з лампади перед церковними iконами.
Склалась, так би мовити, патова ситуацiя. З духовнiстю треба було б давно розiбратись, але теологи сучаснi (на вiдмiну вiд тих, хто не боявся вогнища) не можуть вiдiйти вiд канону, вони прикутi до мiфу двотисячолiтньої давностi, а для науки ця сфера - табу, звинуватять в попiвщинi. Лишився вiльним нiким зараз не зайнятий простiр людської сутностi, на якому пiратствують авантюристи, пройдисвiти, зайди, другосортнi знахарi та шарлатани, словом всякий набрiд, що отирається поза церковною огорожею та вестибюлями вузiв. В нашому курсi проблема сутностi духовностi розкривається в наступнiй темi.
Давайте собi уявимо, що то вийде за людина, котра не буде мати хоча б однiєї сторони духовностi. Без розуму - дурень, без вiри - чистий скептик, що тупцюється на одному мiсцi, без моралi - соцiально небезпечне створiння, без волi - ганчiрка в руках обставин чи iнших людей (тваринний варiант поведiнки). Цей ряд можна продовжити, та перейдемо до узагальнень. Людиноподiбна iстота повнiстю бездуховна - нелюд, з деформованою духовнiстю хоча б в одному з компонентiв - кретин.
Людина може мати дуже серйозну фiзичну ваду, скажiмо iнвалiд, фiзична неповноцiннiсть - тяжкий хрест, але якщо ця людина наполегливо працювала над розвитком своєї духовностi й досягла в цьому загальнолюдського рiвня, то мова може йти лише про обмеження сфер прояву її активностi, викликаної фiзичною вадою. У всьому iншому iнвалiди повноцiннi люди. Бiльше того, серед iнвалiдiв ми бачимо людей, що мають незаперечнi заслуги перед перед людством. Чого варте в людськiй iсторiї iм'я такого iнвалiда, як Франклiн Делано Рузвельт!
Якщо згадати, що поява духовностi остаточно повернула архантропiв на шлях формування сучасної людини та врахувати, яку роль вона вiдiграє в життi людини, то слiд визнати, що саме вона, духовнiсть, є провідною стороною людської сутностi.
Можна зауважити, що нiчого нового в такiй характеристицi духовностi немає. Релiгiйна лiтература давно твердить те ж саме. Доля iстини в такому твердженнi є, виходить потрiбнi деякi уточнення. По-перше, релiгiя не скрiзь i не завжди протилежна науцi. Тому, де це можливо, ми показуєм єднiсть результату релiгiйно-iррацiоналiстичного та науково-рацiоналiстичного вiдображення. При визначеннi ролi духовностi в людинi гуманiстична фiлософська концепцiя не має розбiжностi з теологiєю. По-друге, справа в сутностi людської духовностi, в розумiннi її специфiки, яка сформувалась в процесi антропосоцiогенезу. Саме тут i проявляється оригiнальнiсть гуманiстичного фiлософського пiдходу.
3. Соцiальнi стосунки, їх мiсце в людськiй сутностi
Визначившись з мiсцем духовностi в структурi людської сутностi, аж нiяк не можна поминути те середовище, в якому живе людина. Мова йде про сферу людських стосункiв. Ще Арiстотель визначив людину як полiтичну iстоту (тварину). Тобто, до природного вiн додав полiтичне, в античному розумiннi те, що лежить в сферi державних, точнiше, мiських вiдносин. Дослiдження соцiальних стосункiв пов'язане з iменами Вiко, Гердера, Гегеля та iнших. В марксизмi ця сторона людської сутностi набрала унiверсального характеру й вiдтiснила на другий план все останнє.
"Сутнiсть людини не є абстракт, притаманний окремому iндивiду. В своїй дiйсностi вона є сукупнiсть всiх суспiльних вiдносин"(Маркс К. Энгельс Ф. Соч. т.42, с. 265). На доказ iстинностi цiї марксової тези наводиться такий приклад: "Хлопчик-iндiанець, немовлям привезений в Париж, в зрiлому вiцi стане "стовідсодковим” парижанином". Син простолюдина, вихований в сiм'ї дворянина, засвоює всi умовностi родового дворянського побуту (те ж можна сказати i про дворянського сина, що вирiс в сiм'ї селянина)" (Введение в философию. ч. 11, М., Политиздат, 1990 г. с. 221). Нiяких заперечень проти самого факту не виникає. Та коли поставити питання: iндiанець, парижанин, дворянин мають в своїй основi щось спiльне, що робить їх перш за все людьми, чи такого спiльного не iснує? Конкретний спосiб прояву людської сутностi у всiх iндивiдiв буде вiдмiнним. Та хоч один з них вихованням позбавлений розуму, моралi, вiри, любовi, економiчного iнтересу i т. д., тобто рис, притаманних людинi як такiй?
Якщо припуститись тiєї думки, що конкретну людину формують цiлком конкретнi суспiльнi стосунки, в якi вона включена, то тодi повинна виникати не загальнолюдська, а конкретно дворянська, селянська, iндiанська сутнiсть, а отже, по аналогiї, паризька.
Коли так, то чим суспiльство вiдрiзняється вiд мурашника чи вiд бджолиного рою. Бджоломатка - то королева, трутнi - то кавалери-дворяни, робоча бджола - то селянська маса, саме так автор популярного посiбника для дітей-бджолярiв Шабаршов знайомить з азами бджiльництва. Єднiсть функцiї i сутностi тут показана в наочних образах. Те, проти чого активно виступали класики марксизму - "бiологiзаторство" в розумiннi сутностi людини, успiшно вигнане за дверi людинознавства, крадькома влетiло сюди ж через кватирку "соцiологiзаторства", ненароком вiдкриту тим же Марксом. Цей приклад показує лише одне: якщо взяти одну з рис людської сутностi i перетворити її в єдиносубстанцiйну основу людини, то обов'язково попадеш в якийсь варiант "...заторства", тобто однобiчного кретинiзованого пояснення людської природи.
Критика "соцiологiзаторства" не знiмае проблеми соцiального в людськiй сутностi. Згадаймо основнi типи соцiальних стосункiв, їх не дуже багато. Класифiкацiя звела всю повноту соцiальних вiдносин до таких груп: економiчнi, полiтичнi, моральнi, iдеологiчнi, духовнi. Вся гама соцiальних стосункiв виникла, нарощувалась i розвивалась в мiру формування самої людини. В iсторичному процесi соцiальні стосунки трансформуються iнколи до невпiзнання. Що можна знайти спiльного мiж працею раба i найманою працею робiтника в сучасному капiталiстичному суспiльствi. Один конає десь бiля шадуфа, знемагаючи вiд непосильної працi, а другий висококвалiфiкований, ситий, задоволений своїм становищем, працює над складанням персонального комп'ютера. Конкретне становище людини тут рiзне. Рiзний рiвень задоволення потреб, рiзний рiвень розвитку самої людини, рiзний характер працi, рiзнi рiвнi розвитку людства. Але тип стосункiв тут один. Це специфiчно людськi стосунки виробничої сфери, вони виникли як новий рiвень розвитку буття людини разом з формуванням цивiлiзацiї. Господар виробництва забирає працю повнiстю i повертає якусь її частину чи у виглядi шматка хлiба, чи у виглядi досить пристойної заробiтної платнi. Другий вiддає працю повнiстю, а отримує те, що можна взяти на даному етапi соцiального розвитку, але не менше засобiв, якi пiдтримують життя та працездатнiсть за конкретних умов рiвня розвитку технiки, технологiї й самої людини.
Виникнувши на певному етапi розвитку суспiльства, соцiальне вiдношення може зазнавати фантастичнi трансформацiї, однак, викликане необхiднiстю функцiонування соцiокультурної системи воно не зникає. Сьогоднiшнi соцiальнi стосунки несуть в собi в згорнутому виглядi всю свою iсторiю. В них пам'ять вiкiв та тисячолiть. Та не всi вiдношення змiнюють свою форму так разюче. Часом, виникнувши, вони обслуговують людство не одне столiття, а то й тисячолiття.
Вiзьмiмо феодальнi стосунки. На територiї Київської Русi вони почали складатись у VIII-IX ст. В класичному виглядi вони проiснували до 1861 р. а дещо деформованi аж до 1917 р.
Зараз значна кiлькiсть дослiдникiв, аналiзуючи сімдесятилiтню iсторiю розвитку соцiалiзму в нашiй країнi, знаходить iстотнi риси феодалiзму в радянськiй колгоспнiй системi.
Чи трансформованi, чи первозданi, але стосунки зберiгають в собi пам'ять тисячолiть. Крiм усiх iнших видiв соцiально значущої пам'ятi, iснує пам'ять стереотипу вiдносин. Можна сказати, що соцiальнi стосунки несуть в собi пам'ять людинотворення.
Друга функцiя стосункiв в суспiльствi- комунiкативна, точнiше ретрансляцiйна. Формування особистостi, всiх людських властивостей у пiдростаючого поколiння вiдбувається через включення людини в складну гаму людських стосункiв. Виховання, перевиховання (коли такий процес чомусь йде), змiна поглядiв, свiтогляду i т. п. вiдбувається пiд впливом суспiльних стосункiв. Старше поколiння через стосунки передає молодшому те, що отримало вiд своїх предкiв. Саме тут i спотикаються прихильники єдиної субстанцiї людини, бо процес видається за результат.
Життя людини - це процес її дiяльностi в рiзних сферах. Дiє людина, iстота, що несе в собi природнє та духовне. Дiяльнiсть можлива лише у виглядi стосункiв з природою та iншими людьми. Стосунки мiж людьми i є соцiальна форма руху матерiї. Якщо так, то поставимо питання, що ж рухається в соцiальнiй формi? Якщо суспiльнi вiдносини є соцiальна форма руху, а людина - сукупнiсть соцiальних стосункiв, то виходить - рухається рух. От ми й вийшли на логiчний круг. I нiчого нам не лишається, як, визнавши соцiальнi стосунки найвищою формою руху, квалiфiкувати цей рух зовнiшнiм проявом людської сутностi. Людська сутнiсть реалiзується через стосунки, а не є сама "сукупнiстю стосункiв". Суспiльнi вiдносини - така ж форма буття людини i людського суспiльства, як механiчна форма руху буття сонячної системи. Нiкому ж не приходiть в голову зводити суть сонячної системи до механiчного руху. Спочатку потрiбнi Сонце та планети, вiдтак i механiчний рух буде необхiдною умовою iснування сонячної системи. Коли ж немає того, що рухається, то немає й про що вести мову. Отже, суспiльнi стосунки не визначальна, а похiдна сторона людського буття. Дiяльнiсть, стосунки, вiдносини - то все прояв сутностi людини. Соцiальнi стосунки то спосiб реалiзацiї, iнструмент формування, розвитку людських здiбностей, а не людська сутнiсть, бодай потенцiйна.
Людина як феномен не має єдиного чи визначального субстанцiйного компоненту. Перша складова людини - її фiзичне буття - є обов’язковою умовою, носiєм та важливим стимулом до проявiв активностi. Фiзичне буття є мiстком мiж людиною i природою-космосом. Друга складова-духовнiсть. Це дуже складний, специфiчно людський феномен, в якому поєднана свiдомiсть-знання, мораль, релiгiйнiсть та iншi сторони людськкої психiки. Соцiальнi вiдносини - це форма буття людського.
Важливо звернути увагу на ще одну суттєву характеристику суспiльної iстоти, що рiднить її з усiм буттям. Людина визначається не так рiвнем розвитку окремих сторiн, як їх взаємозв’язками. Вiд способу взаємозв’язкiв, особливостей гармонiзацiї елементiв, характеру iєрархiчних побудов якiсна характеристика залежить бiльше, нiж вiд рiвня розвитку розуму, освiти, вiросповiдання, моралi i т. д. Саме тому ми бачимо мудрих, альтруїстично спрямованих, розважливих життєлюбних людей в рiзних iсторичних епохах, в рiзних соцiальних верствах, за рiзних соцiально-полiтичних обставин. Це святi люди. Не всi вони канонiзованi церквами, але саме вони є свiточами в мороку людських стосункiв.
Складнiсть взаємозв’язкiв елементiв людської сутностi й релiгiєю, й наукою фiксується вже давно. В християнському вiровченнi ця складнiсть вiдобразилась у виглядi протирiччя мiж духом i тiлом. В Канта це протирiччя вiри та розуму, в марксизмi це протирiччя iндивiдуального та суспiльного. А далi персоналiзм, позитивiзм, фрейдизм та й всi останнi так чи iнакше розкривають i вирiшують протирiччя людської сутностi. В двадцятому столiттi найбiльш активно та плiдно розробляє проблему суперечностi людської сутностi екзiстенцiалiзм. Ця проблема з розряду вiчних, i в кожнiй епосi вона матиме своє вирiшення. Важливо вiдзначити, що, окрiм Бiблiї, яка дае мiфологiчну версiю двотисячолiтньої давнини, мало хто в аналiзi суперечностi людської сутностi по-справжньому спирається на антропогенетичнi витоки цiєї суперечностi. Навiть екзiстенцiалiзм на перше мiсце ставить наявне людське буття. Людина, за екзiстенцiальним баченням, з'являється в свiт i лише потiм починає творити себе, починаючи з власного "Я", та ще й в ворожому оточеннi. Розгляд складного процесу гармонiзацiї суперечливих елементiв людської сутностi є окремою проблемою, зараз важливо лише пiдкреслити, що в аналiзi такого складного феномену, як людина, не можна обмежуватись розкриттям змiсту складових. Система взаємозалежностi елементiв людської сутностi - головна, визначальна якiсна характеристика людини як в загальнолюдському так, i в iндивiдуальному планах. Все залежить вiд того, що в конкретнiй людинi знаходиться на "вершинi пiрамiди", що обумовлює її поведiнку: добро чи зло, альтруїзм чи егоцентризм, логiчне чи емоцiйне, рацiональне чи iррацiональне i т.д. Саме тут й не можна проходити повз соцiальні стосунки та суспiльно-полiтичні системи, що їх упорядковують. В розгортаннi сутносних властивостей людини не можна переоцiнити ролi соцiальних стосункiв, тих умов, тiєї атмосфери, в якiй живе людина. Конкретна соцiальна система дае простiр розвитку, викликае до активiзацiї цiлком визначену людську властивiсть, або можна квалiфiкувати ще й так: сторону людської сутностi. Така сторона людини стає домiнуючою i певним способом пiдпорядковуе все iнше в людинi. Саме так на свiт з'являеться бiзнесмен, iнтелектуал, майстер виробництва, проповiдник та всi iншi людськи типи як позитивнi, так i негативнi.
Процес розвитку людини в межах свiтової цивiлiзацiї є почерговим створенням умов для розкриття тiеї чи iншої сторони людської сутностi. Середньовiччя, попри всi його недолiки, дае повний простiр задоволення релiгiйної потреби та вдосконалення духовностi в тодiшньому розумiннi цiєї сторони людської сутi. Епоха Вiдродження на перше мiсце висувае природне в людинi, особливо iї фiзичну досконалiсть. Епоха просвiтництва найбiльше цiнуе знання i сприяе розвитку науки. Сьогодення в Європi прагне до реалiзацiї принципiв демократiї у всiх сферах життя. Це, в свою чергу, формує попит на тi якостi людини, котрi закладались ще в первiсному родовому суспiльствi, свого часу були розвинутi давнiми греками. Але потiм без малого два тисячолiття цi якостi вiд людини не вимагались, й певним чином вони зiв'яли, згасли.
На такому малому, за глобальними вимiрами, вiдрiзку часу, як iсторiя европейської цiвiлiзацiї, новi сутніснi властивостi людини не виникали. Все, що ми мали в iсторiї розвитку людини бiльш як за двi з половиною тисячi рокiв, не нове. Всi притаманнi нам людськi якостi з'явились в первiсному суспiльствi, а остаточно цей процес завершився формуванням класiв i cвiтових релiгiй. Все розмаїття типажiв та iсторичних персоналiй за п'ять тисячолiть нашої цiвiлiзацiї-прояв того, що в людинi закладалось антропосоцiогенезом i утримувалось бiологiчним та соцiокультурним генетичними кодами. Рiзноманiтнiсть людей рiзних iсторичних перiодiв та рiзних регiонiв - то нова компоновка, нова структура, новi iєрархiчнi акценти, що формуються з вже наявних якостей.
Можна передбачити заперечення висловленому та звинувачення в метафiзичному омертвiннi людської сутностi. Проте справа складаеться зовсiм не так. Змiни в людинi йдуть, людина розвиваеться невпинно, але зараз, як i п'ять тисяч рокiв тому, цi змiни кiлькiснi. Серйознi якiснi змiни не вiдбуваються. Все ж кiлькiснi змiни в майбутньому призведуть до якiсного стрибка. Саме тодi надiлене новою якiстю людство перейде в ранг Боголюдства, як про це говорив росiйський фiлософ Федоров. Можливо, це й буде комунiзм, можливо, це буде реалiзацiею мiфу про Рай, або "горній свiт" Сковороди чи щось iнше.
Зараз можна зауважити лише одне: ота нова стадiя розвитку буде можлива лише тодi, коли змiниться людська сутнiсть. Прийдешнi поколiння вiд нас вiдрiзнятимуться так, як ми вiдрiзняемось вiд неандертальцiв. Можливо, ця вiдмiнність буде бiльшою або меншою, та вона буде суттєвою.
Зрозумiло, це гiпотеза про вiддалену i навiть дуже вiддалену перспективу. Зараз важливо розiбратись з суттю того, що є. Максимальне використання знань про людину на благо людини - одне з головних завдань людинознавства взагалi i фiлософiї особливо.
Закiнчуючи короткий розгляд людської сутностi, зауважимо: дослiдження сутностi людини-перший крок гуманiстичного фiлософствування. Для розвитку гуманiстичного свiтогляду народiв України, для перетворення гуманiзму у впливову свiтоглядову позицiю українства мало використовувати вже надбані знання з людинознавства. Потрiбна широка фiлософська розробка, дослiдження фiлософської проблематики з активним використанням української фiлософської традицiї.
