Філософія: Навч. посібник

Автори: , , | Рік видання: 2004 | Видавець: Київ: МАУП | Кількість сторінок: 216

4.5. Життя, смерть і безсмертя

Людина смертна. Ця хоч і сумна обставина є цілком природною.


Людина смертна. Ця хоч і сумна обставина є цілком природною. По-перше, у світі все, що має початок, має й кінець. По-друге, смерть будь-якої живої істоти біологічно неминуча, вона запрограмована на генетичному рівні. Смерть не є просто зовнішньою протилежністю життя, вона — момент самого життя. Але в процесі обміну речовин, що є основою життя, постійно відмирає частина клітин організму. З цієї точки зору продовження життя — це неперервна перемога над смертю доти, доки зрештою остаточно не перемагає смерть. Проте слово "остаточно" тут стосується тільки певної істоти, індивіда, бо рід, до якого вони належать, продовжує жити. Більше того, біологічна еволюція можлива лише завдяки смерті індивідів, зміні поколінь. Так само, як матерія людського тіла не зникає зі смертю людини, а включається в природний кругообіг, біологічно людина продовжує себе у своїх нащадках, передає їм певні ге-нетично закодовані якості. Нарешті, в соціологічному сенсі (з погляду науки про суспільство) смерть окремих індивідів, зміна поколінь — вже не тільки в біологічному, а й соціальному

71

розумінні — є передумовою суспільного розвитку. І тут кожне покоління робить свій внесок у скарбницю культури, і кожна окрема людина бере в ньому участь. У цьому полягає можливе для неї безсмертя.

Отже, не все так просто. Виходить, що смерть природна, необхідна для прогресу. Проте навіть цілком природна, "своєчасна" вона сприймається із сумом як трагічний момент людського буття, адже кожна людина — це "мікрокосм", маленький світ, який містить у собі майже невичерпні глибини. Як писав Г. Гейне, під кожним надмогильним каменем похований цілий світ.

Проблема смерті й безсмертя завжди була й залишається предметом філософської та релігійної думки, наукових досліджень. Вона нерозривно пов'язана з питанням про цінність і сенс життя. Можна сказати, що це — одна з "вічних" світоглядних, етичних, наукових проблем, але її по-різному осмислювали в різних культурно-історичних умовах, люди різних цивілізацій, представники різних духовних, зокрема філософських і релігійних традицій. Ось деякі приклади.

В античній, греко-римській культурі переважало спокійне ставлення до смерті. Сократ (470-399 до н. є.) був звинувачений афінським судом у відступі від офіційного релігійного культу, а також у шкідливому впливі на молодь. Його засудили до страти, і він, маючи змогу втекти, відмовився це зробити, випив принесену йому отруту й продовжував бесіду з учнями, аж поки не настала смерть.

Інший, не менш відомий грецький філософ Епікур (341-270 до н. є.) писав, що найстрашніше зло — смерть — не має до нас жодного стосунку, бо коли ми існуємо, вона ще не присутня, а коли вже смерть присутня, тоді ми не існуємо. Отже, смерть не має відношення ні до тих, хто живе, ні до померлих, бо для одних вона існує, а інші вже не існують1.

Інакший настрій відчувається в давньогрецькій біблійній книзі Еклезіастовій (Проповідника): "Хто перебуває поміж живими, той має надію, бо краще собаці живому, ніж левові мертвому! Бо знають живі, що помруть, а померлі нічого не знають... Тож іди, їж із радістю хліб свій, та з серцем веселим ви-

Див.: Материалисты, древней Греции. Собрание текстов Гераклита, Демокрита и Эпикура. — М., 1955. — С. 209-210.

но своє пий, коли Бог уподобав Собі свої вчинки!.. Все, що в силі чинити рука твоя, теє роби, бо нема в піеолі (могилі), куди ти йдеш, ні роботи, ні роздуму, ані знання, ані мудрості" (Екл. 9, 4-Ю).

У християнстві, яке виникло в кризову епоху історії, неприйняття смерті виступає як віра у воскресіння й вічне блаженне життя праведників.

У середні віки панівна церква вчила, що тимчасове земне життя — це тільки підготовка до вічного життя в потойбічному світі, а смерть — перехід від тимчасового до вічного.

А на початку Нового часу славетний нідерландський філософ Б. Спіноза, виражаючи настрої своєї епохи, писав: "Людина вільна ні про що так мало не думає, як про смерть, і її мудрість полягає в роздумах не про смерть, а про життя"1.

З другої половини XIX ст. і в XX ст. поширюються філософські вчення, які ставлять проблему смерті й трагічного сприйняття її неминучості на одне з перших місць.

Усвідомлення своєї конечності — сумна перевага людини перед тваринами. Виникнувши на певному етапі життя (зазвичай ще в юності), це усвідомлення, як би воно не приглушувалося й не витіснялося, вже назавжди залишається й надає особливого забарвлення всьому переживанню свого буття. Адже той, хто знає про смертність, не може жити, відчувати, діяти так, як міг би безсмертний. Перед ним неминуче постає питання: як же краще прожити відведений природою час життя? А інколи навіть і так: чи варто жити взагалі?

Своє вирішення цих питань пропонує релігія, обіцяючи безсмертя в тому або іншому варіанті: або у вигляді переселення душ (індуїзм, буддизм), або як вічне блаженство праведників у потойбічному світі (іудаїзм, християнство, іслам). Але особисте безсмертя не доведено. Якщо дотримуватися наукової точки зору, то треба відмовитися від ідеї особистого безсмертя. Проте, не зупиняючись на цьому невтіпіливому висновку, пропонуємо для роздумів і обговорення такі міркування.

1. Треба прагнути продовження терміну життя до природних біологічних меж (до яких ми звичайно не доживаємо; та й припустимо, що самі ці межі можуть бути розширені). При цьому додавати не "роки до життя", а "життя до років", тобто

Спиноза Б. Избр. произведения. — Т. 1. — М., 1957. — С. 576.

73

збільшувати термін життя осмисленого, змістовного, активного. Перемогти хвороби й інші фактори, які скорочують і затьмарюють життя, надають старінню патологічного характеру. Це залежить і від успіхів біології людини, медицини й усієї системи охорони здоров'я, і від розв'язання екологічних проблем, і від перетворення суспільства на засадах соціальної справедливості, гуманізації взаємин між людьми.

2. Треба робити життя якомога більш змістовним, діяльним, цікавим, корисним для суспільства, намагаючись максимально реалізувати можливості самовияву, саморозвитку, творчості.

3. Треба жити не тільки для себе, а й для інших — "ближніх" і "дальніх", переборюючи в собі риси егоїзму, зосередженості на приватних інтересах і справах; виховувати почуття співпричетності до цілого — роду, народу, людству, навіть космосу. І, як не раз говорили великі гуманісти, поспішати робити добро.

4. З юних літ необхідно вчитися мужнього ставлення до труднощів життя і до неминучості смерті; за будь-яких обставин зберігати людську гідність і, люблячи життя, бути готовим, коли прийде кінець, зустріти його мудро й спокійно, передати естафету наступним поколінням.

Це лише загальні думки, а конкретно питання про своє ставлення до життя й смерті, про сенс буття кожний вирішує сам.