Соціологія культури: Навчальний посібник

Автор: | Рік видання: 2006 | Видавець: Київ: Кондор | Кількість сторінок: 302

4.9. Смерть як екзистенціальний і культурний феномен

Гра (як дитяча гра) знаходиться на початку лінії життя, любов — на її вершині, смерть — наприкінці. Так "датують" звичайно люди прояв основних феноменів свого існування. Такий "природний" підхід випускає з уваги те, що ці феномени захоплюють людину цілком: тому смерть — не просто "подія", але і "буттєве" усвідомлення людиною своєї смертності. Здійснене позитивістською соціологією вигнання теми смерті з поняття соціального, тобто перетворення скінченності існування окремої людини в нескінченність соціального, закрило цілий напрям у розумінні людини та її існування. Тим часом ставлення до смерті визначає форми всіх релігійних культів, входить у зміст багатьох філософських доктрин, є предметом великих наукових напрямів у психології, психіатрії, культурології і демографії. У межах же феноменологічної соціології смерть розуміється як одна з п'яти основних екзистенціальних констант, шо визначають лінію існування людини в соціальному середовищі (праця, любов, домінація, гра і смерть).

Співвідносячи смерть і культуру, ми можемо сказати, що смерть є природним, позакультурним феноменом, тому в самій культурі таке позастановище сприймається в аурі незбагненної загадковості, а її трагізм для окремої особистості починає відчуватися лише в зв'язку з загостренням почуття особистого буття, усвідомлення нею себе як неповторної істоти.

Це твердження засноване на даних, добутих за допомогою історичного методу. У Стародавньому Єгипті питання про смерть і ставлення до неї зважувалося, мабуть, просто: земне життя людини представлялося як підготовка до загробного буття. У соціальному житті панував культ мертвих (будування і прикрашання величних гробниць, величезних пірамід, виникнення і розквіт мистецтва бальзамування).

На Сході (Японія) існував культ предків у підгрунті якого лежала переконаність людей у тому, що людина продовжує своє життя в нащадках і вмирає остаточно лише тоді, коли її рід перерветься. В Індії масову свідомість пронизувала і пронизує й понині ідея перевтілення душ - сансара. Для віруючих цієї ідеї реальний світ - тимчасовий світ, більше того, ілюзорний світ, а реальність - у потойбічному існуванні. У кожної людини — своя карма (доля), але її можна поліпшувати чи погіршувати своїм життям. Тому гідне завершення життя сприймається як духовне піднесення, а не трагедія.

Пізніше в історії у зв'язку з поступовим ослабленням родинних і общинних зв'язків культ предків тримаеться вже не на живому почутті, а на традиції, підтримуваній як культурна норма, трагізм же смерті починає переживатися як особиста трагедія. Саме на цьому етапі розвитку історичної людини з'явилися нові релігії (буддизм, зороастризм, іудаїзм, даосизм — 7—4 ст. до не.). На основі історично виниклої особистісної самосвідомості і відчуття трагізму в цих релігіях смерть ніби вноситься в поле культури і перетворюється в долю реальної людини, вектор якої спрямований у протилежному від смерті напрямку (спроби уникнути смерті в межах "відпущеного" людині терміну життя). У шумерській похоронній пісні (близько 1700 до н.е.) тема долі безпосередньо пов'язана з темою смерті: "Воістину, смерть — це божа милість, місце, де визначають долі!".

У Стародавній Греції Сократ і Платон вважали, шо "ті, хто справді відданий філософії, зайняті, по суті, тільки одним — помиранням і смертю". Душа і тіло, за Платоном (ця ідея належить піфагорійцям), належать різним світам, душа після смерті звільняється від темниці тіла і повертається у світ ідей. Вчення Сократа, Платона й Аристотеля про безсмертя душі пом'якшує трагізм смерті.

У світових релігіях, що виникли пізніше, з'являються вже і тема відповідальності людини за вчинки в земному житті, і тема порятунку — після смерті душа потрапляє в рай чи пекло залежно від діянь особистості, тому можна сказати, шо страх людини перед смертю релігіями використовується як регулятор земного життя. Так, використовуючи принцип взаємного воздаяния між людиною і Суддею (Богом), світові релігії заклали основи ціннісно-нормативних координат поведінки людини, що носять універсальний характер.

В епоху Відродження й Просвітництва акцент у питанні про смерть починає переноситися зі сфери віри в сферу розуму і матеріалістичного розуміння. Так, Спіноза вважав, що "людина вільна ні про що так мало не думає, як про смерть, і її мудрість складається в міркуванні не про смерть, а про життя".

У XIX ст. Ніцше за допомогою поняття надлюдини визначає долю людини як обрій людського буття, як вираження вічного пошуку форми її існування, тобто недосяжного ідеалу. Звідси, за Ніцше, є два рівні самоототожнення людини —: наявним Я (орієнтованим на "тут і тепер") і з повним Я, тобто поверненням д< своєї долі. Людську духовність можна розглядати саме як це повернення: зрозуміло, що перед смертю люди замислюються про зміст свого існування, починають бачити нові обрії свідомості, що дозволяє перебороти страх смерті, жах кінці індивідуального буття.

Які традиції вивчення смерті в наш час? Можна виділити філософський і соціологічний напрями. Такі сучасні філософські школи, як феноменологія, лінгвістична філософія (філософія повсякденної мови), герменевтика, тяжіють до концептуалізацій, заснованих на мовних даних. Вивчення через мову практичної філософії людини щодо смерті і долі дозволяє шляхом реконструкції цих концепті визначити їхнє місце в повсякденному і трансцендентному світах людини. Знаменне побутування понять "смерть" і "доля" У мові - першому не пощастило тим, що воно вживається в повсякденній мові багато в чому алегорично. .,

Людям завжди було властиво уникати розмов про смерть. Це пояснюється принаймні двома обставинами: а) усі слова в будь-якій мові своєю базою мають світ досвіду; уявлення ж про смерть (тобто слова) не спираються на досвід, тому що ще ніхто не повертався з небуття (повного); б) людям властиво уникати слів про смерть через її жорстоку невідворотність і існування різних марновірств щодо неї; так, на всіх мовах існують "замінники" слова "смерть", що пом'якшують її зміст: українською — не "відправитися в кращий світ", "наказати довго жити", "простягнути ноги"..., англійською - "to go" (піти), "to take the ferri" (сісти на пором) тощо. Також уникають слова "цвинтар". Острах цифри 13 також пояснюється страхом смерті: у стародавніх євреїв число 13 і слово "смерть" писалися одним знаком. У Японії уникають цифри 4, але з іншої причини: при читанні ієрогліфа 4 _ "си" — він звучить як інший ієрогліф, що означає "смерть". У японських лікарнях і багатоповерхових будинках не знайти ні палати, ні навіть поверху з цифрою 4. Поняття "доля", зобов'язане своєю появою усвідомленню людиною кінця свого існування, має, навпаки, безліч значень: а) судити; те, що призначено (від цього слова — слова "присуджувати", "засуджувати"); у цілому — це призначення, передбачене вищою силою, пов'язане з долею людини; б) обговорювати, міркувати, судження — інше значення слова "доля" — властиве лише українській мові й означає, що "доля" пов'язана не тільки з передбаченням, але і з усвідомленим, обміркованим. А це вже елемент думки, змісту, розуміння, свідомості.