7.4. Чуттєве і раціональне в пізнанні
Пізнання людиною об'єктивної реальності відбувається на двох якісно різних, хоча й взаємопов'язаних рівнях — чуттєвому (етреігіа — досвід) й раціональному (theoria — розгляд).
Пізнання людиною об'єктивної реальності відбувається на двох якісно різних, хоча й взаємопов'язаних рівнях — чуттєвому (етреігіа — досвід) й раціональному (theoria — розгляд). Філософський підхід до проблеми чуттєвого й раціонального полягає в тому, що вони розглядаються не просто як різні здатності суб'єкта, а й як відображення різних сторін об'єктивної дійсності. Ним встановлюється їх зв'язок з поняттями "явище та сутність", "зовнішнє і внутрішнє", "одиничне й загальне" тощо.
Необхідно наголосити, що процес пізнання здійснюється "від живого споглядання до абстрактного мислення, й від нього до практики"1. Живе споглядання (словом "живе" підкреслено його активний характер, прямий зв'язок з практикою) являє собою той етап пізнання, на якому провідну роль відіграє його чуттєва сторона. Чуттєве пізнання обумовлене прямим впливом об'єктів на органи чуття людини, тобто безпосереднім його контактом із зовнішнім світом. Предметом чуттєвого пізнання є чуттєво сприймальна сторона дійсності. Цим і встановлюється відповідність між властивостями відображеного та способом його відображення. Це свідчить про те, що центральною ідеєю гносеології є принцип відображення.
Чуттєве пізнання є безпосереднім результатом прямої взаємодії органів чуття суб'єкта із зовнішнім світом, хоча воно й опосередковане біологічною передісторією людини та її істо-ричним розвитком. Певне значення тут мають і предмети чуттєвого сприйняття, які тією чи іншою мірою вже сформовані людською працею. Оскільки чуттєве пізнання базується на без-посередній взаємодії суб'єкта й об'єкта пізнання, тому і воно має конкретно обрану чуттєву форму вираження і дає знання явищ.
Ленін В. І. Повне зібрання творів. — Т. 24. — С. 152—153.
159
Чуттєве пізнання — це початок, джерело, а тому й основа пізнавального процесу. Основними його формами, розташованими за ступенем складності й прояву активності суб'єкта, є відчуття, сприйняття та уявлення.
Відчуття — це відображення у свідомості людини окремих властивостей предметів, що впливають у якийсь момент на органи чуття, тобто це найпростіша форма чуттєвого пізнання. Воно виникає тоді й тільки тоді, коли є безпосередня взаємодія суб'єкта з об'єктом. Це єдине джерело наших знань. З нього й розпочинається пізнання якісної сторони дійсності. Проте визнання відчуття вихідним началом пізнання, єдиним його джерелом (сенсуалізм) ще не визначає належності до будь-якого напряму. Сенсуалістами були й суб'єктивний ідеаліст Берклі, й агностик Юм, і матеріаліст Дідро. Сенсуалізм приводить до матеріалізму за умови, якщо відчуття розглядаються як відображення властивостей об'єктивної, незалежно від свідомості існуючої реальності.
Складнішою формою відображення є сприйняття, яке теж виникає у процесі безпосередньої взаємодії суб'єкта з об'єктом пізнання. Воно являє собою відображення у свідомості вже не окремих властивостей, а цілісних предметів. Сприйняття формується на базі відчуттів як їх зв'язок, поєднання. Таким чином, вони є продуктом синтезуючої діяльності свідомості, активної координуючої роботи органів чуття. В основі цієї діяльності лежать практика і людські здібності. Сприйняття виникли й розвинулися в процесі матеріально-практичної, чуттєво-предметної діяльності.
На їх зміст накладає відбиток попередній досвід суб'єкта, його установки, інтереси, спрямованість та ін. У цьому розумінні безпосередність сприйняттів є відносною. Сприймаючи, людина в ідеальній формі відтворює цілісний образ об'єктивно існуючого предмета. Тому сприйняття відрізняються своєю предметністю, спрямованістю на об'єкт, який усвідомлюється як зовнішня щодо свідомості, незалежна від нього реальність.
Уявлення — це відтворення у свідомості суб'єкта чуттєвих образів, що ґрунтується на основі попередньо отриманої інформації, минулих враженнях, відбитки яких зберігаються в пам'яті. В науці виокремлюються уявлення пам'яті — сприйняті у минулому образи предметів, а також уявлення як образи предметів, що не сприймалися суб'єктом, а були сконструйо-
вані ним на основі запасу вражень. Уявлення можуть бути більш чи менш узагальненими, хоча й при цьому ніколи не втрачають чуттєво-наочного характеру. У здатності уявлення, враження, фантазії проявляється активна робота свідомості, зокрема її можливість передбачати майбутнє, створювати ідеальні образи бажаних результатів діяльності. Здорова, не відірвана від реальності фантазія є великою цінністю. Та може бути й "хвора фантазія" — і не лише як індивідуальне, а й як соціальне явище. Нереалістично спрямована здатність людини уявляти неіснуюче веде у тенета містики.
Всі форми чуттєвого пізнання являють собою суб'єктивні образи об'єктивної дійсності, способи її відображення, зміст яких обумовлений властивостями об'єктивної реальності. Це й об'єднує їх, характеризуючи діалектичну єдність. Водночас їм притаманна й істотна відмінність. Головна з них полягає у тому, що уявлення, на відміну од відчуттів, сприйняттів, не потребує (в цей момент) безпосередньої взаємодії суб'єкта з об'єктом. Воно може бути викликане певними спонукальними причинами (чинниками), які викликають до життя ("оживляють") попередню інформацію про об'єкт дійсності. Діалектико-мате-ріалістична теорія пізнання, з одного боку, виключає, унеможливлює відрив чуттєвих образів від дійсності, а з іншого — їх пряме ототожнення з нею в дусі "наївного реалізму".
Відрив відчуттів та інших форм чуттєвого пізнання від зовнішнього світу, розуміння їх як єдино даного веде до суб'єктивного ідеалізму, або агностицизму. Відчуття — це і не "перегородка", і не "єдино дане", а вираження безпосереднього зв'язку нашої свідомості із зовнішнім світом. У ньому безпосередньо дана об'єктивна реальність. Це "перетворення енергії зовнішнього подразнення у факт свідомості"1. Останній, як правило, адекватно відображає властивості реальних предметів.
Особливим варіантом суб'єктивно-ідеалістичного тлумачення відчуттів є "фізіологічний ідеалізм", який ґрунтується на концепції Мюллера — Гельмгольца. Згідно з нею, якість відчуття визначається не властивостями об'єкта, що його викликають, а "специфічною енергією органів чуття". Звідси можна зробити висновок, що відчуття — це не образи, а лише " символи", "ієрогліфи" предметів, які не мають з останніми схожості (подібності).
Ленін В. І. Повне зібрання творів. — Т. 18. — С. 41.
161
Основна помилка цієї концепції полягає в тому, що людина з її органами чуття розглядається як щось дане (поза процесом еволюції й поза історичним розвитком). Проте людина з усіма її органами є і продуктом біологічної еволюції, і продуктом суспільно-історичного розвитку. Функції і структура людського організму певною мірою обумовлені практикою. Внаслідок цього аналізатори людини (включаючи й периферичні органи чуттів — рецептори, нервові аферентні шляхи та мозкові центри) пристосувалися до того, щоб найбільш точно, адекватно, ди-ференційовано відображати окремі властивості дійсності. Особлива структура й спосіб функціонування аналізаторів сприяють цьому.
У формуванні специфічно людських чуттів особливу роль відіграли трудова діяльність та мовне спілкування. Предметний світ, що був утворений працею і становить предметне багатство людської сутності, формує людські органи чуття. К. Маркс з цього приводу писав, що око стало людським точно так, як його об'єкт став суспільним людським об'єктом, створений людиною для людини. Тому людське око сприймає, насолоджується інакше, аніж грубе нелюдське око, людське вухо — інакше, аніж грубе, нерозвинуте вухо тварин. Людське почуття, людяність почуттів виникають лише завдяки наявності відповідного предмету, завдяки олюдненій природі. Виникнення п'яти зовнішніх чуттів — це робота всієї всесвітньої історії1.
Аналогічні думки проголошував і Ф. Енгельс. Він писав, що орел бачить значно далі, ніж людина, але людське око помічає в речах значно більше, ніж око орла. Собака володіє значно тоншим нюхом, ніж людина, але він не розрізняє й сотої частки тих запахів, які для людини є визначальними ознаками різних речей. А почуття дотику, яким мавпа володіє в початковій формі, виробилося лише разом з розвитком самої людської руки, завдяки праці2.
Відчуття відображають властивості предметів і, відповідно, мають з ними якісну схожість, хоча й повністю не збігаються за змістом. Відчуття залежать не лише від об'єкта, а й від суб'єкта. Визнаючи це, необхідно пам'ятати, що сам суб'єкт
Див.: Маркс К., Енгельс Ф. Из ранних произведений. — М., 1956. —
С.592, 593-594.
Див.: Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — Т. 20. — С 490.
162
включении у матеріальну єдність світу, тому відчуття є діалектичною єдністю об'єктивного й суб'єктивного при визначальній ролі в них об'єктивного змісту. І все ж у взаємодії суб'єкта й об'єкта суб'єкт виступає як активна сторона.
Значення активності суб'єкта, вплив його суспільно-історичної природи, минулого досвіду, характеру діяльності, властивих йому установок тощо, стають ще вагомішими на рівні сприйняттів та уявлень. Людина відображає й пізнає світ активно, вибірково, спрямовано. Кожне її сприйняття, відображаючи об'єктивну дійсність, водночас включене в контекст її життєвого досвіду, суб'єктивного світу її особистості. Вступаючи з дійсністю в конфлікт, суб'єктивність може перекручувати сприйняття, хоча в принципі сприяє об'єктивно істинному відображенню. Людина здатна сприймати будь-який предмет таким, яким він є, оскільки і у своїй діяльності, і у своєму пізнанні виступає як універсальна істота, на відміну від тварин, обмежених своєю особливою біологічною природою. Тварина відтворює лише себе, а людина відтворює всю природу. Продукт тварини безпосередньо пов'язаний з її фізичним організмом, тоді як людина вільно протистоїть своєму продуктові. Тварина формує матерію тільки відповідно до мірок та потреб того виду, до якого вона належить, людина ж уміє відтворювати за мірками будь-якого виду Вона вміє прикладати до предмета відповідну мірку, через те людина формує матерію й за законами краси"1. Отже, притаманна людині об'єктивність сприйняття, здатність естетичного сприйняття обумовлені її активним, творчим, певною мірою, вільним ставленням до навколишнього світу, характерними ознаками її практичної діяльності.
Здатність людського чуттєвого відображення дійсності не залишається незмінною. Вона розвивається (як історично, так і індивідуально) і постійно вдосконалюється. Тепер люди з лег-кістю уявляють собі те, що викликало серйозні труднощі у наших предків (відносність верху та низу, існування "антиподів" тощо). Не виключено, що майбутні покоління зможуть уявити
Ленін В. І. Повне зібрання творів. — Т. 29. — С. 209.
163
собі навіть те, що позбавлене наочного образу. Сучасна практика вже створила прилади, які значно розширюють можливості наших органів чуття (мікроскоп, телескоп, посилювачі звуків і таке ін.) і перетворюють невідчутні нами властивості та форми руху у відчутні.
Та при всьому цьому чуттєве пізнання по своїй суті обмежене — не лише особливою фізіологічною природою людини, а й тією обставиною, що для цього типу (форми) пізнання відкрита лише зовнішня сторона дійсності, а не внутрішня — не сутність речей, не закономірності їх руху та розвитку. Цю обмеженість людина переборює завдяки мисленню — логічному, раціональному пізнанню. Тому відрізняють якісну відмінність мислення від уявлення. Як зазначав В. І. Ленін: "Уявлення ближче до реальності, ніж мислення? І так, і ні. Уявлення не може охопити рух у цілому, наприклад, не схоплює руху зі швидкістю 300000 км за 1 секунду, а мислення схоплює і повинно схопити"1.
На відміну від чуттєвого пізнання, мислення є узагальненим і опосередкованим пізнанням дійсності. Воно полягає в абстрагуванні, узагальненні чуттєво даного, в оперуванні абстракці-ями, забезпечує знання загального. Тому й відображає природу глибше, повніше дає знання суті. Воно має відносну самостійність, оскільки виникає на основі узагальнення істотних рис, властивостей предмета, виступає у формі поняття, може залишитися незмінним, існувати й тоді, коли відображуваний ним предмет уже не існує (або ще не існує). Воно сприяє вдосконаленню чуттєвого пізнання, зберігає для майбутніх поколінь результати історичного розвитку пізнання, виступає як знаряддя перетворення світу.
І все ж теоретичне пізнання може розвиватися тільки в єдності з чуттєвим. Це дві сторони єдиного процесу. Тому якісна відмінність безпосереднього, чуттєвого й опосередкованого, ло-гічного пізнання загалом відповідає об'єктивній відмінності явищ і сутності, зовнішнього та внутрішнього, одиничного й загального як моментів, сторін самої об'єктивної дійсності. Це якісно різні форми пізнання.
За ступенями відображення дійсності пізнання поділяється на емпіричне й теоретичне. На першому відбувається спосте-
1 Ленін В. І. Повне зібрання творів. — Т. 29. — С. 194.
164
реження об'єктів, фіксація фактів, встановлюються емпіричні зв'язки між окремими явищами. На другому — створюються теорії, в яких фіксуються загальні зв'язки й формуються закони досліджуваних об'єктів в їх системності.
Мислення людини розвивалось у міру того, як її трудова діяльність підводила до виявлення суттєвих зв'язків та закономірних відношень дійсності.
Основними формами логічного пізнання є поняття, судження та умовивід.
Поняття — це думка про предмет (в широкому розумінні слова), що відображає його сутність, резюмуючи знання про нього, будучи результатом процесу його пізнання. Поняття якісно відрізняється від загального уявлення, та й сам характер узагальнення в ньому інший. Наприклад, загальне уявлення про людину виникає завдяки усередненню зовнішніх рис, які характеризують її, виділенню тих зовнішніх, наочних ознак, які повторюються. Стародавнє "визначення" людини як "двоногої тварини без пір'я" є достатнім, щоб ззовні відрізнити людину від інших істот, проте залишається на рівні загального уявлення, не досягаючи рівня поняття. Обскубаний півень залишається птахом, а людина, що втратила одну чи обидві ноги, — люди-ною. Навпаки, визначення людини як істоти, що здатна створювати й застосовувати знаряддя праці, котрій притаманна свідомість, розум, чітка мова, виражає сутність людини і тому належать до її поняття. Узагальнення тут іншого роду, здійснене іншими способами, ніж при формуванні загального уявлення. Тут не беруться до уваги просто ознаки, що повторюються в усіх індивідів. Та чи інша людина може й не займатися продуктивною працею, проте її особливий рід занять, її людські властивості склалися в остаточному підсумку на основі цієї праці. Тому остання має для роду "людина" всезагалъне значення (не в розумінні простої повторюваності) й виокремлюється в понятті "людина". До формування поняття веде ряд роздумів, аналіти-ко-синтетична діяльність розуму, що пізнає, дослідження історії розвитку людини тощо.
Поняття не може бути адекватно виражене за допомогою наочно-чуттєвих образів. Формою його вираження (і навіть формою його існування) є слово або словосполучення; понятійне мислення можливе лише для людини, яка володіє мовою. Саме тому мова здатна бути засобом понятійного мислення. Будучи
165
знаковою системою, вона дає змогу фіксувати результати абстрагування, узагальнення та інших розумових операцій. За допомогою речень можна виразити будь-які зв'язки та відношення, незалежно від того, піддаються вони наочному уявленню чи ні.
Однією з основних логічних операцій, що здійснюється над поняттям, є визначення. Повне визначення поняття, на відміну від стислої дефініції, дається теоретичним дослідженням відповідного предмета, що розкриває всі його сторони, зв'язки, опосередкування та процеси його розвитку. До того ж "вся людська практика повинна ввійти в повне "визначення" предмета і як критерій істини, і як практичний визначник зв'язку предмета з тим, що потрібне людині"1.
Рух пізнання виражається в судженні. Судження — це думка про об'єкт, яка що-небудь стверджує чи заперечує. Словесною формою судження є речення. Елементарне вчення про правильне мислення — формальна логіка — розглядає і класифікує судження тільки за формальними ознаками, абстрагуючись від їх змісту. Так, вирізняють судження стверджувальні й заперечувальні (розподіл за якістю), загальні, окремі й одиничні (розподіл за кількістю) тощо. На відміну від формальної, діалектична логіка аналізує зміст форм суджень, які виражають власне розвиток пізнавального процесу. "Діалектична логіка, на противагу старій, суто формальній логіці, не задовольняється тим, щоб перерахувати і без будь-якого зв'язку поставити поряд одну біля одної форми руху мислення, тобто різні форми суджень і умовиводів. Вона, навпаки, виводить ці форми одну з іншої, встановлює між ними відношення субординації, а не координації, вона розвиває вищі форми з нижчих"2.
В умовиводі найбільш чітко виявляється опосередкований характер раціонального пізнання. Умовивід — це логічна операція (мислительна діяльність), внаслідок якої з кількох суджень, засновків (як мінімум двох) виводиться нове (знання), якого не було у попередніх судженнях). Свою останню основу умовивід має в об'єктивних зв'язках самої дійсності, в якій "все ...опосередковане, пов'язане в єдине, зв'язане з пере-
Ленін В. І. Повне зібрання творів. — Т. 42. — С. 280. Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — Т. 20. — С 500-501.
166
ходами"1. Саме цим обумовлена принципова можливість безмежного пізнання світу людиною.
Зв'язки й відношення дійсності осягаються в процесі практичної діяльності завдяки тому, що людина змушує взаємодіяти між собою різні предмети. На основі різних форм, схем практичної діяльності й виробились основні типи умовиводів.
Мислення здійснюється пі ляхом таких операцій, як порівняння, аналіз і синтез, абстрагування й узагальнення різних форм умовиводів — індукції, дедукції, аналогії тощо. Всі вони генетично виникли з практичної діяльності. Це свідчить про те, що мислення за своєю суттю діяльне. Воно таке ж специфічне для людини, як і трудова діяльність та спілкування. Оскільки вихідні, елементарні структури трудової діяльності за своєю суттю однакові для всіх конкретних людських суспільств, то й самі вони зберігаються в усіх складних формах діяльності. Тому вони й обумовлюють форми та закони, притаманні мисленню всього людства. К. Маркс свого часу зазначав: "Оскільки процес мислення сам виростає з певних умов, сам є природним процесом, то дійсно осягаюче мислення може бути лише одним і тим самим, відрізняючись тільки ступенем, залежно від зрілості розвитку, отже також і від розвитку органа мислення"2.
На основі елементарних форм і структур мислення формуються дедалі складніші категорії, що організовують та орієнтують пізнання, парадигми (положення, принципи, котрі визначають способи світорозуміння), типи мислення (міфологічний, релігійний, науковий). Більш конкретно-змістовний характер мають такі форми теоретичного пізнання, як ідеї, теорії, гіпо-тези, наукові концепції тощо.
Ці ідеальні структури обумовлені вже не загальними схемами практичної діяльності, а конкретно-історичними її особливостями, формами суспільних відносин, рівнем їх розвитку, ти-пами соціальної регуляції тощо. Тому системи категорій, типи й парадигми мислення можуть якісно відрізнятися між собою. "...Люди, які виробляють суспільні відносини, відповідно до свого матеріального виробництва, — зауважує Маркс, — створюють так само й ідеї, і категорії, тобто абстрактні, ідеальні
Ленін В. І. Повне зібрання творів. — Т. 29. — С. 87. Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — Т. 32. — С 138-139.
167
вирази цих самих суспільних відносин"1. Ці якісні відмінності не повинні протиставлятися єдності основних, вихідних логічних структур, як це тлумачить Л. Леві-Брюль, який сформулю-вав концепцію "паралогічного" мислення, яке нібито було притаманне первісним людям і радикально відрізняється від мислення цивілізованих людей.
Чуттєве й раціональне пізнання генетично (в історії становлення людини і в індивідуальному розвитку особистості) можна розглядати як ступені пізнавального процесу, але у сформованої людини вони нерозривні і є взаємопов'язаними сторонами пізнання. У цьому розумінні чуттєве й раціональне є суттю єдності протилежностей: вони протилежні за рядом суттєвих ознак: як безпосереднє й опосередковане, інтуїтивне й дискусійне тощо. їх взаємозв'язок і обумовлює безмежність пізнавальних можливостей людини. Чуттєве пізнання — необхідний початок, вихідний пункт пізнання. Проте лише в раціональному мисленні реалізується могутність пізнання. Навіть повна відсутність деяких відчуттів не позбавляє людину здатності оволодіння абстрактним мисленням. Взаємозв'язок чуттєвого й раціонального не потрібно розуміти лише як зовнішній. Насправді вони вза-ємопроникають одне в одне. Людина відчуває, сприймає, уявляє як мисляча істота, що здатна мислити, і в цьому принципова відмінність її чуттєвого пізнання від відображення світу твариною. Навіть на рівні відчуттів помітна ця властивість (точніше, сутність) людини. Оскільки в людське сприйняття вплітаються й інтелектуальні моменти, сприйняття будь-якого предмета одразу, часто несвідомо, неусвідомлено асоціюється з певними поняттями. Людина миттєво вирішує питання: що я бачу? Якого роду предмет, що мною сприймається? До кожного сприйняття застосовується набутий суб'єктом досвід, його знання. Предмет, який мислено сприймається, має назву, а слово узагальнює, в слові виражене поняття. Сформовані у свідомості схеми мисле-ної діяльності ("схеми розуміння") організовують і процеси сприйняття та уявлення, надаючи їм активно спрямованого характеру.
З іншого боку, раціональне пізнання спирається на чуттєвий матеріал, відштовхуючись від нього. Мислення можливе лише в матеріальній чуттєво сприйнятій оболонці мови. Воно вклю-
1 Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — Т. 27. — С. 394. 168
чає в себе деякі наочні компоненти, свого роду "схеми". Це найбільш характерно для інженерно-конструкторського, "шахового" та іншого мислення. Воно ж властиве й іншим його видам, не виключаючи й філософського. Застосовуючи гегелівську термінологію, можна сказати, що чуттєві моменти бувають і в абстрактно-логічному мисленні як "зняті", підпорядковані, тобто такі, що втратили живі та яскраві кольори безпосереднього враження, хоча й залишаються опорою для ідеальних розумових конструкцій, що відображають сутність речей.
Діалектик о-матеріалістична філософія, вирішуючи проблему співвідношення чуттєвої й раціональної сторін пізнання, знімає однобічність сенсуалізму й раціоналізму, які різко відмежувались один від одного у філософії Нового часу. Сенсуалізм, відштовхуючись від факту, що відчуття створюють джерело й початок пізнання, визнає чуттєве пізнання його основною формою, а роль логічного мислення зводить до комбінування чуттєвих даних. Типовою в цьому є концепція Дж. Локка, однобічність якої полягає в перебільшенні, абсолютизації якісної специфіки чуттєвих форм пізнання. Протилежністю сенсуалізму і пов'язаного з ним емпіризму є раціоналізм, що абсолютизує раціональне, логічне пізнання. Чуттєве знання розглядалося рядом раціоналістів як нечітке, розмите. На їх думку, тільки розум сягає ясності й чіткості знань. Характеристики істинного й достовірного знань — всезагальність і необхідність — з точки зору раціоналізму, досягаються засобами розуму незалежно від чуттєвого досвіду. Ці характеристики закладені в природі розуму як такого, обумовлені притаманними йому властивостями й іманентними законами його діяльності. Раціоналісти мають рацію, визнаючи якісну специфіку розумового пізнання, наголошуючи на тому, що пізнання об'єктивної закономірності можливе лише в логічній, понятійній формі. Класичний раціоналізм (Декарт, Спіноза, Лейбніц, Гегель та інші) навіть у своїх ідеалістичних варіантах розвивав елементи теорії та методології наукового пізнання. Пізній раціоналізм, включаючи сучасну західну філософію, навпаки, заперечує наукове осягнення дійсності, веде до ірраціоналізму, нерідко поєднуючись з релігійною містикою.
Однобічність раціоналізму — в тому, що він відриває логічне пізнання від чуттєвого, від матеріально-предметної практики людства. У класичній філософії нерідко він поєднувався з ідеа-
169
лізмом у розумінні природи, самого розуму (вчення Декарта про "вроджені ідеї", монадологія Лейбніца, трансценденталізм Канта тощо).
Подолати однобічність сенсуалізму й раціоналізму прагнув І. Кант. Особливо цікавими є його підходи до виявлення механізмів зв'язку між чуттєвістю й розсудком. Проте помилковість вихідних положень, агностицизм, спроба компромісу між матеріалізмом та ідеалізмом завадили Канту наблизитись до справжнього розв'язання цієї проблеми.
Діалектико-матеріалістична філософія засвоїла позитивні моменти сенсуалізму й раціоналізму, відкидаючи їх недоліки, обмеженість та однобічність. Вона пояснює діалектику чуттєвого й раціонального пізнання, визначає їх місце і роль у пізнавальному процесі, розкриває джерела цих рівнів та форм пізнання, що перебувають у площині практичної діяльності.
