Політологія: Підручник

Автори: , , | Рік видання: 1998 | Видавець: Київ: Вища школа | Кількість сторінок: 304

3.1. Суб'єкти і об'єкти політики

Будь-яка політика стає зрозумілою, коли ясно, хто здійснює її і на що вона спрямована, тобто визначені суб'єкти й об'єкти політики у суспільстві на тому чи іншому етапі історичного розвитку.



Будь-яка політика стає зрозумілою, коли ясно, хто здійснює її і на що вона спрямована, тобто визначені суб'єкти й об'єкти політики у суспільстві на тому чи іншому етапі історичного розвитку. Таке визначення дасть можливість підійти до з'ясування сутності політичних відносин між суб'єктами, суб'єктами і об'єктами політики, розкрити форми їхньої політичної поведінки, способи політичної діяльності, засоби перетворення політичного середовища.

Суб'єкт і об'єкт політики — обов'язкові елементи політичних відносин, тому вони повинні розглядатися в єдності, взаємозв'язку і взаємозалежності, однак кожен з цих елементів має свої властиві йому ознаки.

Суб'єкти політики — це соціуми, а також створені ними установи, організації, чия активна практична діяльність спрямована на перетворення політичної та інших сфер життєдіяльності людини як відповідних об'єктів політики.

Суб'єкт політики, таким чином, передбачає: наявність самих соціумів та їх організацій, здатних до політичної діяльності і створених з цією метою; певні цілі їхньої діяльності; цілеспрямовану активність; виявлений інтерес; взаємозв'язок, взаємодію з об'єктом політики.

Об'єкти політики — явища політичної сфери в їх різноманітних проявах і зв'язках з усім громадянським суспільством. На них спрямована діяльність суб'єктів політики. Об'єкт політики дає уявлення всього того, на що суб'єкт політики спрямовує свою перетворюючу або руйнівну політичну діяльність.

Об'єкти політики — це реальна політична дійсність, характерні для неї суспільні відносини, насамперед політичні, політична система суспільства в цілому, її елементи, форми політичного життя, сфера політичних інтересів, суперечності політичного процесу як у вітчизняних межах, так і в регіональному або світовому просторі.

У суспільстві суб'єктом і об'єктом політики можуть бути людина, соціальні верстви, групи, організації, рухи, колективи, держави, суспільство в цілому.

Відповідно до визначення поняття суб'єкта й об'єкта політики розглянемо їх основні характеристики.

Суб'єктом політики є кожний соціум, здатний творити політику. Це означає відтворення набутого, усталеного в політиці, виробленого попередніми поколіннями в процесі історичного розвитку, підтримання реального політичного стану в усій системі його залежностей, закладення в реалії політики імпульсів її майбутнього розвитку, внутрішніх пружин політичного руху. Отже, суб'єкт політики є активним за своєю природою. Рушійною силою такої активності, цілеспрямованої політичної діяльності є наявність політичного інтересу. Обсяг активності зу-. мовлений здатністю суб'єкта впливати на поведінку людей (взаємодіяти з іншими суб'єктами політики), підпорядковувати політичні дії виробленим цілям, викликати зміни у політичному стані, впливати на політичний процес. Ця здатність визначається як "політична суб'єктність".

Суб'єкти політики також визначають, хто є головною дійовою особою, хто другорядною, а хто й масою, натовпом, пасивним об'єктом маніпулювання.

Суб'єкт політики, впливаючи на інших людей, які стають для нього об'єктами політики, здатний також до самотворення, самоорганізації, самовдосконалення.

Здатність суб'єкта політики до творення, організації, управління та іншої діяльності значною мірою зумовлена такими обставинами.

1. Суб'єктивні здібності, що визначають здатність впливати на політичний процес, а саме: знання, вміння діяти, послідовність діяльності, мотивація, емоційний стан, воля та ін.

2. Об'єктивні можливості для політичних дій (досягнутий рівень зрілості суб'єкта політики, наявність політичних сил, з якими об'єднується або бореться суб'єкт, їх розгалуженість, зріле політичне середовище та ін.).

Розвиток політичного життя світового співтовариства збагачується різноманітністю суб'єктів політики, їх можна певним чином класифікувати як первинні і вторинні.

До первинних суб'єктів політики належать індивіди та соціально-історичні спільноти: світове співтовариство, громадянське суспільство, народи, етнічні й соціальні групи. Ці спільноти формують певні об'єднання, які відображають їхній інтерес і дають змогу втілити його у життя.

До вторинних суб'єктів політики належать політичні інституції і політичні організації — держава, партії, громадськополітичні об'єднання. Отже, вторинні суб'єкти політики є похідними від первинних.

Між суб'єктами політики існує динамічна система взаємовідносин — залежності, підпорядкування, супідрядності, відносної автономності. Місце і роль того чи іншого суб'єкта політики у цій системі визначаються його готовністю впливати на політичні процеси, тобто наявністю необхідних політичних якостей, політичної культури. Охарактеризуємо первинні і вторинні суб'єкти політики.

Первинні суб'єкти є вихідними у формуванні політики. Вони є носіями політичних інтересів, потреб, на яких ґрунтується свідома і несвідома політична діяльність. Саме інтереси і потреби спонукають до політичних дій різні соціально-політичні спільноти.

Головним суб'єктом політики є людина. Саме завдяки активній діяльності її діють соціально-політичні спільноти і створені ними організації.

Ідеї щодо ролі особи як суб'єкта політики посідають в історії політичної думки чільне місце. Ще Платон і Арісто-тель підкреслювали значення людини та її політичної діяльності у житті суспільства. Платон прагнув визначити типи людей і відповідно політичні позиції. Арістотель виходив з того, що людина за своєю природою є істотою політичною. Період Відродження і наступні століття показали, що політична особа посідає дедалі вагоміше місце у політичному житті та в системі поглядів на нього. У XX ст. активізація політичного життя у світі загострила увагу до місця, ролі, значення особи як суб'єкта політики, утвердила принцип людського виміру політики.

Підвищення ролі політики у суспільному житті зумовлене активізацією діяльності особи як її суб'єкта, прискоренням процесу соціалізації, зростанням рівня її політичної культури. Саме особа є носієм політичних уявлень, орієнтирів, настанов, мотивів і навичок політичної діяльності. Вона виступає як громадянин — носій політичних прав і обов'язків.

Стабільний розвиток політичної сфери може бути лише в такому суспільстві, де існує механізм політичної соціалізації людини як процес набуття і реалізації її політичної культури. Саме за такої умови особа поступово оволодіває реаліями політичного життя, формами і методами впливу на нього, певними організаційними структурами, ідентифікує себе з іншими суб'єктами політики, входить до різних соціально-політичних спільнот.

Людина включається і реалізує себе у політичному житті як громадянин, політичний діяч, політичний лідер. Політичний вплив кожного з них безперечний, проте за обсягом і за силою він неоднаковий.

Так, політична влада може використовуватись особами і в егоїстичних цілях, як втілення індивідуального політичного інтересу.

До таких політичних діячів XX ст., які керувались устремліннями до влади в ім'я самої влади, приховували справжній їх зміст й антинародну спрямованість, можна віднести Сталіна й Гітлера, Чаушеску і Пол Пота, Хомейні й Мао Цзедуна, Енвера Ходжу та ін.

Суттєвою передумовою політичної суб'єктності особи є реалізація певних чинників — матеріальних, соціально-культурних, політико-правових. Матеріальні означають: чим багатше суспільство, тим більше шансів для демократичних форм політичної діяльності особи. Соціально-культурні чинники забезпечують включення особи у певні спільноти, ідентифікацію її із соціально-класовими, етнічними структурами і через них виявлення, осмислення, здійснення політичних інтересів і політичних потреб. Політико-правові — це існуючий політичний режим, політична система суспільства, особливості їхнього функціонування. Зазначені чинники дають змогу розкрити потенційні характеристики особи як політично свідомого громадянина, активного політичного діяча або людини, відчуженої від політики, індиферентного споглядача політичних подій.

Особа бере участь у політиці безпосередньо або опосередковано. Безпосередня участь здійснюється через форми прямої демократії: референдуми, вибори, згбори тощо. Представницькі форми демократії — парламент, місцеві органи влади, представницькі органи партійних та інших громадських організацій — забезпечують опосередковану діяльність особи у політичній сфері. У цих органах власне політичну діяльність здійснюють особи як політичні діячі, політичні лідери, політичні керівники. Світовий політичний процес свідчить про розширення й урізноманітнення форм політичної діяльності особи. А це, в свою чергу, означає, що роль людини як суб'єкта політики в світовому співтоваристві безперервно зростатиме, набуватиме нового змісту.

Соціально-політичні спільноти як суб'єкти політики — це цілісні соціальні утворення, що формуються на основі певних соціально-політичних і культурно-економічних зв'язків, тенденцій і перспектив розвитку.

Основні характерні ознаки соціально-політичних спільнот як суб'єктів політики:

> соціально-політичні спільноти є рушієм суспільно-політичного прогресу;
> без активної діяльності соціально-політичних спільнот, розвинених відносин між ними, їхньої свідомої поведінки, політичної волі прогресивні соціальні зміни не
можливі;
> від характеру соціально-політичних спільнот, а також якості функціонування створених ними політичних інституцій залежить стан об'єкта політики — політичної
сфери суспільства;
> від характеру політичної діяльності суб'єктів політики залежать тип суспільства, його суспільно-політичний та державний устрій.

Наприклад, відповісти на запитання, чи були СРСР та інші країни Східної Європи суспільствами соціалістичними, можна, якщо визначити характер суб'єкта політики.

Кожна соціально-політична спільнота як суб'єкт політики діє лише їй властивим чином.

Дедалі більшої упорядкованості політичних, економічних та інших відносин набуває особлива спільнота — світове співтовариство. Світове співтовариство має через відомі і новостворені організаційні структури утвердити універса-лістські, загальноцивілізаційні засади ідеї демократії в міжнародній системі, що створюється, відкрити демократичну перспективу розвитку для світової популяції в цілому, для громадянського суспільства кожної з країн світу, творити, за висловом І. Канта, "загальний всесвітньо-громадський стан як лоно, в якому набудуть розвою усі первинні задатки людського роду"1.

Світове співтовариство, яке у повоєнний час звикло до певної стандартності, зрозумілості ситуацій, штучної упорядкованості, жорсткого силового дуалізму, сьогодні набуло якостей політичного плюралізму і багатокритеріальності. Зникла субординація, що трималась на глобальних ідеологіях та силі, а з нею й уніфікованість, детермінованість позицій та дій держав. У колишнього світоустрою було фактично кілька співавторів — великих держав. Саме їхні інтереси тоді визначали політичні правила на міжнародній арені. Решта членів світового співтовариства узгоджувала свої інтереси з інтересами великих держав.

З крахом комуністичної системи світове співтовариство дедалі більше гармонізує сучасне політичне життя, забезпечує волевиявлення національних інтересів усіх держав, що раніше підпорядковували свою політику "системній дисципліні". Внутрішня плюралізація світового співтовариства характеризується виникненням нових держав на терені колишніх СРСР та СФРЮ, зміною політичних обрисів і формуванням нових субрегіонів (країни Балтії, субрегіон Північної Європи та ін.). А це, у свою чергу, розкриває можливості внутрішнього політичного самотворення, саморозвитку світового співтовариства. Суттєвою закономірністю його є багатоманітність, творення загальнолюдської політичної філософії, розбудова світового правоустрою, світоустрою в цілому, творення нової динамічної рівноваги, утвердження світових політичних цінностей та інтересів. Все це, однак, не звільняє світове співтовариство від незбалансованості світових стратегічних інтересів, рівневих розбіжностей у потенціалі регіонів та ін.

Розвиненою спільнотою є громадянське суспільство кожної країни. Воно не тільки є носієм предметно-практичної діяльності та пізнання у царині політики, а й самозалучається до політичної діяльності або відчужується від неї.

Громадянське суспільство суверенної країни як суб'єкт політики може бути "відкритим" і "закритим".

"Відкрите суспільство" — це такий стан і форма суспільної організації життя людей, за яких соціальні структури історично і реально спроможні до самоактивності, інституційного і правового самозабезпечення, самовдосконалення і модернізації на ґрунті толерантності й критичного мислення, добровільного прагнення до втілення в життя всього нового, перевіреного світовою практикою, коли створено умови для самовираження і самореалізації особистості, захисту її прав.

"Відкрите" громадянське суспільство має зрілі демократичні інституції, механізми впровадження демократичних процедур, оприлюднення всіх владних дій, вольових актів, утвердження прав і свобод особистостей, їх об'єднань і асоціацій, не є комунікативно обмеженим, передбачає повагу до державного, національного і народного суверенітету. І. Кант такий стан відкритості громадянського суспільства назвав "резонуючою публічністю".

Поняття "відкрите суспільство" введено у науковий обіг англійським філософом К. Поппером.

"Закрите суспільство" — це стан і форма суспільної організації, за яких соціальні інституції ізольовані від зовнішнього світу, жорстко зафіксовані і опираються будь-яким змінам, засновані на пануванні мовчазної політичної стратегії, міфоло-гемах, які не потребують доведення, не відображають реальних потреб, інтересів, об'єктивних законів розвитку суспільства.

На відміну від "відкритого суспільства" "закрите суспільство" примітивне й безперспективне у своєму політичному розвитку. Вичерпавши ресурси, воно об'єктивно має стати на шлях переходу до "суспільства відкритого". Такий перехід означає еволюційний поступ від спрощеної форми організації суспільного життя до складної. Цей рух не є прямим. Він проходить через кризові ситуації, політичні сплески протягом тривалого політичного часу.

Розвиток політичного життя значною мірою зумовлений тим, наскільки активний такий суб'єкт політики, як народ. Політичне життя тим активніше, організованіше, цілеспрямованіше, чим глибше народ усвідомлює себе як спільнота, чим сильніші соціально-політичні зв'язки, які конституюють його як цілісну систему.

Поняття "народ" як певна соціальна спільнота, що історично склалася, є найбільш прийнятним з точки зору розгляду народу як суб'єкта політики. Так, у Декларації про державний суверенітет України, яка прийнята 16 липня 1990 p., підкреслюється, що Верховна Рада виражає волю народу України, має за мету утвердити суверенітет і самоврядування народу України, що народ України — єдине джерело влади в Республіці, а повновладдя народу реалізується на основі Конституції. Від того, наскільки народ склався як спільнота, а не просто населення країни, залежить характер політичних зв'язків, організаційних структур, а отже, і діяльність його як суб'єкта політики.

Суб'єктами політики виступають нації як соціально-етнічні спільноти. У XX ст. розпалася колоніальна система, фундаторами якої були класичні колоніальні імперії: Британська, Французька, Російська, Оттоманська, Австро-Угорська, Німецька, Португальська. У колоніях і напівколоніях проживала переважна більшість населення — 1367 млн чоловік (79 %), площа загарбаних територій становила 106 млн кв. км (станом на 1914 p.). Незалежні демократичні держави, такі як Швейцарія, Швеція, Норвегія, деякі латиноамериканські країни були острівцями незалежності в колоніальному світі. Перша світова війна, немов глобальний землетрус, розхитала світову колоніальну систему. У XX ст. людство викинуло на смітник історії як непотріб імперсько-колоніальний принцип державотворення. Голос національних спільнот заявляє про національний принцип державотворення, про те, що нація є найдосконалішою формою суспільно-політичної організації людства.

За тоталітарних режимів нації фактично усунуті від політичної діяльності. У сталінській системі політичного гноблення соціально-класова єдність абсолютизувалася, а національна спільнота нівелювалася.

Сучасний стан посткомуністичних суспільств на величезному просторі від Дубровника до Курил дає матеріал для етносоціологічних і політико-етнологічних досліджень. "Союз непорушний", Югославія, режим якої був декорованою зовнішнім лібералізмом мікромоделлю радянської імперії, з ліквідацією тоталітарного режиму розпалися. Відчуття етнічної єдності вирвалося із столітнього, а в окремих випадках і тривалішого ув'язнення, спонукаючи національний організм до дій. Історія засвідчує: чим сильніші примусове з'єднання і його утримування, тим страшнішою буде майбутня розплата за роз'єднання.

У міру демократизації суспільства, розпаду імперій нові соціальні сили прагнуть заявити про себе як суб'єкти політики. Якщо найбільш пригнобленими були нації, то у процесі демократизації активну політичну позицію займають національні рухи як виразники свідомості етносу, його потреби у докорінних політичних змінах. За словами колишнього Генерального секретаря ООН Бутроса Бутроса Галі, близько 500 націй ведуть боротьбу за своє самовизначення і побудову власних держав. За прогнозами багатьох політологів, через 30 — 40 років на планеті утвориться ще близько 100—110 нових національних держав.

Розвиток національних рухів і дедалі виразніше становлення націй як суб'єктів політики — природна реакція на розклад тоталітарного суспільства. Нація як суб'єкт політики прагне до власної державності, створення інфраструктури національної влади, розвитку контактів з іншими націями. Політична суб'єктивність націй виявляє себе у різних видах.

Однак за умов, коли країну населяє значна кількість представників різних націй, етнонаціональна спільність сьогодні не може слугувати за єдину основу демократичного розвитку. Ідея демократичної побудови суспільства невід'ємно пов'язана з перспективою подолання національних обмежень і міжнаціональних суперечностей. Громадянське суспільство становить необхідну демократичну умову для досягнення міжнаціонального, міжнародного миру, для творення і розвитку демократичної держави. Державно-громадянська модель ґрунтується на засадах соціально і політично стратифі-кованого суспільства з розвиненими демократичними інституціями. На демократичному грунті етнонаціональних традицій — життя мови, звичаєвого життя — створюються сучасні державно-громадянські спільноти — політичні нації.

Важливе місце належить політичній суб'єктності таких великих соціальних груп, як класи. Останні особливу активність виявляють під час завоювання та утримання влади в суспільстві, створення політичних організацій, формування політичних сил. У економічно розвиненому суспільстві основними соціальними групами є такі, які за чисельністю і впливом найбільші. Вони не належать ні до найбагатших, ні до найбідніших. У такому суспільстві немає матеріальних полюсів, а найбільш впливовим виявляється середній клас. У політиці він є опорою демократичного режиму.

Давні мислителі стверджували, що соціальним фундаментом країни є середні класи. Афінське суспільство являло собою єдність, зумовлену існуванням середнього класу. Тут досягалася внутрішня стабільність, рівновага, конфлікти тривалий час не доходили до соціальних потрясінь. Лише тоді, коли середній клас становить більшість населення і здатний виявити себе як суб'єкт політики, республіка має тверду основу для існування. Влада багатих — це олігархія, влада бідних — охлократія. Опорою парламентаризму в країнах Заходу став середній клас. У нашому суспільстві з розвитком ринкової економіки він теж формує новий тип політики.

Крім класів, суб'єктність яких найвпливовіша у політиці, її суб'єктами прагнуть стати й інші соціальні групи.

У XX ст. у політичній науці гостро постала проблема груп, які керують. У межах їх вивчення з'явилися такі теорії: теорія еліт, біля витоків якої стояли видатні політологи В. Паре-то й Г. Моска, а також теорія бюрократії, яку вперше всебічно проаналізував М. Вебер. Еліта і бюрократія — дві основні соціальні групи, які концентрують у своїх руках владу і виступають суб'єктами політики. Джерело їхньої сили і впливу полягає в тому, що вони певною мірою є стійкими і стабільними групами.

Виділяють різні типи еліт. За змістом діяльності й функцій виокремлюють такі види еліт: адміністративна (об'єднує вищих державних чиновників), партійна, військова, ідеологічна та ін.

Правляча еліта як суб'єкт політики — це та частина еліти, яка прийшла до державного владарювання шляхом виборів. Співвідношення між правлячою елітою і адміністративною в різних країнах різне.

Крім того, є еліти закриті і відкриті. Еліта закритого типу неохоче допускає у свої ряди нових членів, утверджує жорсткі критерії відбору. І хоча вона може проіснувати досить значний час, згодом все ж втрачає політичну підтримку і вироджується. Еліта відкритого типу інтенсивно оновлюється, вміло пристосовується до політичної системи.

При всій згуртованості й цілісності еліти всередині неї точиться постійна боротьба за розподіл влади між окремими групами. Для еліти характерні конкуренція тенденцій, що персоніфікуються в окремих керівниках та їхньому оточенні, наприклад, між "радикалами" і "консерваторами", "шуліками" і "голубами", "хрестоносцями" і "прагматиками", між представниками різних поколінь, кланів і корпоративних груп. Як суб'єкт політики еліта виконує такі функції: приймає рішення з найважливіших питань, визначає цілі, орієнтири і пріоритети в політиці, виробляє стратегію і тактику, створює ідеологічні концепції, що обслуговують її політичний курс, консолідує навколо себе політичні сили, керує політичними структурами й організаціями.

Посередником між елітою і суспільством виступає така соціальна група, як бюрократія. Бюрократія має подвійну природу, що яскраво виражено у двох найбільш відомих концепціях бюрократії. Так, згідно з теорією М. Вебера, бюрократія втілює найбільш ефективні і раціональні способи управління. Вона компетентна, кваліфікована, побудована на принципі ієрархії, має чітко визначені права й обов'язки, а отже, найбільш дисциплінована і законослухняна, одержує фіксовану платню і не володіє тими ресурсами, якими розпоряджається, що сприяє зменшенню корупції.

У 40-ві роки XX ст. американський соціолог Р. Мертон піддав різкій критиці веберівську теорію бюрократії. Він показав, що ті риси бюрократії, які описував М. Вебер, розмиті і дисфункціональні, що бюрократія служить не суспільству, а собі, що орієнтацію на загальні інтереси бюрократія підмінює орієнтацією на власні корпоративні інтереси, що для неї є характерними антиінтелектуалізм, вороже ставлення до науки, відсутність об'єктивного аналізу, догматизм, секретність, що доцільна ієрархія підміняється культом начальства, кор-поративізмом, неформальними зв'язками.

У сучасній політології ці концепції розглядаються як крайні. Проте обидві вони вбачають у бюрократії самостійну соціальну групу, що має великий вплив на політику. І у вітчизняній, і у західній політології досить поширена точка зору, згідно з якою бюрократія є самостійним класом. Саме так розглядали бюрократію російський філософ М. Бердяев, сучасний російський соціолог С. Андреев, югославський політолог М. Джилас та ін.

Бюрократія є необхідною у демократичному суспільстві як сила, що забезпечує і сприяє його самозбереженню. У такому суспільстві бюрократія як суб'єкт політики, виражаючи інтереси народу, свою політичну діяльність спрямовує на самозбереження і розвиток суспільства, його політичної системи. Бюрократія як суб'єкт політики забезпечує додержання демократичних принципів функціонування суспільства, надає владу своєму представникові, який обирається й наділяється необхідними повноваженнями, створює можливість переобрання його або звільнення обраного керівництва на основі реального, а не декларованого волевиявлення знизу або за рішенням вищої державної влади, суворо дотримується законодавства. У разі порушення цих норм з боку бюрократії вона перетворюється на панівну силу незалежно від конкретної форми влади. Такий суб'єкт влади відчужується від решти суспільства, створює бар'єр між народом і владою, свою субкультуру, спосіб життя і політичну поведінку. З бюрократії рекрутується нова еліта.

Клас бюрократії як самостійний суб'єкт політики — породження авторитарно-централістського стилю керівництва суспільством. Він будує політику, спрямовану на згортання всіх демократичних форм функціонування і поступове утвердження себе як єдиного суб'єкта влади. Так, характерною рисою радянської бюрократії було те, що вона являла собою суб'єкт самодержавної політики. Бюрократичний режим сталінського самодержавства не передбачав незалежного законодавства. Бюрократія виступала і законодавцем, і виконавцем, і власником апарату державної влади. Вона була єдиним роботодавцем у країні, правителем, контролером, повелителем культури, промисловості, сільського господарства, єдиним банкіром, торговцем. У такій ситуації практично все в країні залежало від цього суб'єкта внутрішньої і зовнішньої політики. Якщо в умовах екстенсивного розвитку економіки існування політичної суб'єктності бюрократії було цілком можливим, то за умов інтенсивного розвитку попередня політична суб'єкт-ність виявилась неприйнятною. Сучасне політичне життя вимагає усунення бюрократії як монополіста на владу і функції управління й створення апарату, вихованого на основі нового мислення.

Політичне життя суспільства зазнає впливу і таких соціальних груп, як люмпенство, маргінали, які прагнуть виявити себе як суб'єкти політики.

Люмпенство — це лінива, пасивно-заздрісна частина населення, яка ладна жити будь-як, нездатна добре працювати ні за яких умов чи стимулів. Прагнення реалізувати свою політичну суб'єктність у люмпена виявляється в тому, що він успішно експлуатує соціально-політичні "завоювання" (ліквідацію приватної власності на робочу силу і талант, "безплатність" соціальних благ і ресурсів, несправедливість зарплати, поширення спекуляції та корупції тощо). Люмпени не-задоволені державними структурами, бо розуміють свою непотрібність і нездатність до такої роботи. Проте вони більше, ніж інші групи, прагнуть до бунтів, мітингів, легко піддаються провокаціям, створюють ідолів для поклоніння, жадають тиранів. Натовп як об'єкт чиєїсь політики зосереджує увагу винятково на негативному, створює образ ворога. Люмпени — захисники "люмпенського соціалізму". Вони проголошують боротьбу за справедливість, ототожнюючи її із загальною злиденністю й зрівнялівкою.

Люмпенство — база демократії в її незрілих, первісних формах, що має популістське забарвлення і тяжіє до охлократії. Така демократія веде до дестабілізації та розвалу політичного організму.

Не сприяє політичній упорядкованості суспільства і така група, як маргінали. Вони не здатні до самостійної політичної суб'єктності, проте своєю деструктивною поведінкою впливають на політичні процеси і як такі є об'єктом політики.

Маргінали — це особи або групи, які або самі нехтують суспільством, або суспільство зневажає їх, внаслідок чого вони перебувають на "узбіччі" або за рамками характерних для даного суспільства структурних підрозділів, норм і традицій. Маргінальність є виразом специфічних відносин з існуючим суспільним ладом. До маргіналів належать жебраки, нероби, повії, божевільні, особи без житла та ін. Це психологічно слабкі типи. Активним стимулятором маргіналізації є страх. Маргі-налам притаманна охлократична свідомість, вони є руйнівниками правового і морального клімату, носіями тоталітаристської і людиноненависницької ідеології.

Первинні суб'єкти політики є соціальною базою творення вторинних суб'єктів, тобто різноманітних політико-органі-заційних структур. Це політична система суспільства та її елементи — держава, політичні партії, організації. Всі вони забезпечують тісні зв'язки між суб'єктами, а також між суб'єктами й об'єктами політики. Вторинні суб'єкти є інструментом формування інтересів, виявлення волі суб'єктів політики, досягнення компромісів, підтримки політичного і правового порядку. Саме через них формулюються політичні цілі, визначаються орієнтації, напрями політичної діяльності.

Усі вказані суб'єкти політики історично зумовлені. Впливаючи на об'єкти політичної діяльності, вони повинні відповідати вимогам часу. Доки суб'єкт здатний впливати на об'єкти політики, а його вплив забезпечує прогресивний суспільний розвиток, доти його політичний час не є вичерпаним, в іншому ж разі він має зійти з політичної арени, і тоді настає час іншого суб'єкта політики.

Суб'єкт політики характеризується певним рівнем політичної культури. Це передбачає вміння володіти об'єктивними законами розвитку, знання сутності політики як специфіч-ного суспільного явища, здатність вести політичну боротьбу, виявляти політичну волю, здійснювати політичний вплив. Такий вплив може бути прямим або непрямим, відкритим чи прихованим, з використанням засобів насильства (включаючи й воєнно-політичні) або ненасильницьким, короткочасним або тривалим. Рівень політичної культури суб'єкта політики визначає прогресивність програмних цілей і настанов, правильність політичної стратегії і тактики, а отже, в цілому здатність сприяти соціально-політичному прогресу.

Суб'єкти політики значною мірою впливають на хід і результати політичного процесу, однак останній має об'єктивну природу. Політичне життя залежить також від інших сфер суспільного розвитку, від світового політичного, інформаційного, економічного порядку. Якщо суб'єкт політики не розуміє такої об'єктивної залежності й стверджує, що всі політичні процеси та їхні наслідки залежать від волі, прагнень, інтересів, настроїв окремих осіб та соціальних спільнот, то такий підхід є суб'єктивістським. Крайнім виявом суб'єктивізму в політиці є волюнтаризм.

Волюнтаризм (від лат. voluntarius — залежний від волі) — це позиція суб'єкта політики, згідно з якою головним чинником досягнення поставленої мети є воля і особисті устремління, наміри суб'єкта.

І суб'єктивізм, і волюнтаризм у політиці абсолютизують активну роль суб'єкта у політичному житті, свідчать про невисоку політичну культуру суб'єкта політики, часто пов'язані з лицемірством, маніпулюванням, політичними махінаціями, тобто всім тим, що деформує політичний процес.

Суб'єкти політики в процесі здійснення впливу на об'єкти політики вступають у певні відносини: суб'єктно-суб'єктні і суб'єктно-об'єктні. Суб'єктно-суб'єктні виступають як відносини між соціальними спільнотами та особами. Суб'єктно-об'єктні відносини мають свої характерні риси, що визначаються особливостями як суб'єкта, так і об'єкта політики.

Діяльність суб'єктів політики різноманітна, що зумовлено багатогранністю самого нолітичного життя. Проте така діяльність не безмежна. У сферу впливу суб'єкта політики включаються такі явища і процеси, що роблять об'єкти політики осмисленими, практично значущими. А тому об'єкт політики є передумовою діяльності суб'єкта, визначає час, простір, обсяг, методи дії останнього. Отже, взаємозалежність, взаємозумовленість суб'єкта і об'єкта політики у суспільному житті, а також специфіка кожного з них є об'єктивно реальними.

На відміну від суб'єкта об'єкт політики є підвладною ланкою єдності "суб'єкт — об'єкт політики", однак це не робить об'єкт пасивним, невпливовим. Його активність виявляється вже в тому, що він обмежує, вимальовує потенційний простір політики, у рамках якого діє суб'єкт. Реалії політичного життя свідчать, що суб'єкт і об'єкт політики часто міняються місцями. Це доводить рухомість політичних відносин "суб'єкт — об'єкт політики". Зміни в них впливають на розв'язання суперечностей між суб'єктом і об'єктом, сприяють виникненню нових якостей, розширенню цілей. Зміни у функціонуванні суб'єкта й об'єкта політики забезпечують перехід суб'єктно-об'єктної взаємодії у нову систему зв'язків і залежностей.

Об'єктом політики є різні феномени суспільно-політичного буття. Серед них чільне місце посідає громадянське суспільство. Воно є сферою спонтанного самовиявлення вільних громадян та добровільно створених ними об'єднань, яка захищена відповідними законами від прямого втручання і сваволі державної влади. Це не означає, що суб'єкти політики не впливають на громадянське суспільство: цей вплив полягає у створенні таких політичних умов, які забезпечили б вільний розвиток громадянського суспільства.

Політичне життя суспільства в цілому також є об'єктом політики. Суб'єкт політики прагне внести в нього цілеспрямованість, організованість, забезпечити консолідацію навколо себе, мирне функціонування. Це досягається шляхом урегулювання питань влади, визначення ролі та місця її суб'єктів і механізму владарювання, гармонізації та оптимізації відносин між масами і політичними лідерами, організаційними структурами і силами, що беруть участь у політиці. Об'єктом регулювання стає внутрішнє і зовнішнє політичне життя, державне і партійне, формальне і неформальне, урегулювання їхніх зв'язків, принципів функціонування. Організуючи політичне життя, спрямовуючи його відповідно до певних цілей і напряму розвитку, суб'єкт політики формує об'єкт власної політики — політичну систему, її структури — владу, політичні відносини, політичну організацію суспільства, політичну культуру.

Окрім діяльності в політичному просторі своєї держави суб'єкт політики будує політичні відносини з іншими народами, їх політичними системами. Отже, об'єктом політики стають світова політична система, світовий політичний порядок, відносини між політичними системами різних країн світу, а також між їхніми політичними об'єднаннями.

Зміни у розвитку об'єктів політики зумовлюють певні зрушення у функціонуванні суб'єктів політики. Оновлені риси суб'єктів і об'єктів змінюють і зміст зв'язків між ними. Такі зв'язки можуть набирати вигляду координаційних, субординаційних, управлінських тощо. Розвиненість їх визначається рівнем розвитку як суб'єкта, так і об'єкта політики.

Зміст, структура і характерні особливості політичних відносин, які виникають при цьому, розкривають політичну атмосферу, в якій здійснюється політичний процес.