§ 1. Поняття політичного процесу; динаміка його розвитку
Політичний процес, як ми вже відзначали, відбиває мінливість політики і розкриває взаємодію політичних інститутів і політичних суб’єктів, що виконують певні функції та ролі. Оскільки “політичний процес” одна з універсальних категорій політології, що має досить широке використання взагалі в соціальних науках і в політичній практиці, постільки трудно знайти одну строгу визначену інтерпретацію його сутності.
Загальнонаукова трактовка терміну “процес” припускає два підходи:
а) послідовна зміна явищ, станів у розвитку певного об’єкту;
б) сукупність послідовних дій заради досягнення певного результату. Виходячи з такого розуміння родового поняття “процес”, політичний процес можна визначити як:
• специфічну взаємодію суб’єктів політики і носіїв політичної влади на основі політичних ролей і функцій, що вони виконують;
• сукупну діяльність всіх суб’єктів політичних відносин, що пов’язана з формуванням, розвитком, перетворенням і функціонуванням політичної системи та опосередковує публічну владу.
Зміст політичної взаємодії складається з реальної чи прихованої боротьби за владу, її ресурси і статуси, перерозподіл яких кожного разу порушує усталену рівновагу інтересів і надає системі нового стану.
Сучасний політичний процес у транзитних суспільствах, до яких відноситься й український соціум, є вкрай суперечливим і складним. Саме цим пояснюється мотивація його наукового дослідження. Щоб зрозуміти логіку політичних процесів у суспільствах, які модернізуються, крокуючи від тоталітаризму до демократії, слід опанувати не тільки зміст і послідовність політичних змін, але й конкретно-історичні обставини, що їх супроводжують.
Якщо сприймати політичний процес як послідовну зміну станів соціально-політичної дійсності, у першу чергу політичної системи суспільства, що відбувається в ході сукупної діяльності політичних сил усіх організаційних форм і масштабів, то ми вимушені безпосередньо звернутися до логіки розвитку політичного процесу в границях часу.
Отже, розглядаючи структуру єдиного цілісного політичного процесу в динаміці часу, можна виокремити такі
стадії:
• Конституювання політичної системи.
• Функціонування політичної системи.
• Політичний розвиток у напрямку перетворень.
• Занепад політичної системи (як діалектичний процес заперечення ).
Стадії (фази) політичного процесу є взаємообумовленими та дозволяють звісною мірою впорядкувати політичну динаміку. Коли конкретна політична система вже існує ( чи започатковується), то процес її розвитку має круговий (спиралєподібний) вигляд і відтворюється у тих чи інших типових формах.
Конституювання політичної системи – історично і логічно початкова стадія (фаза). Вона починається зазвичай з актів політичного волевиявлення народу, акцій соціально-політичної творчості: утворення чи установлення (шляхом виборів чи радикальними рішеннями) нових (чи інших) органів публічної влади; пристосування колишньої політико-правової структури до радикально оновлених обставин тощо. Ця стадія співпадає, як правило, зі зламними чи революційними періодами в житті суспільства, коли втрачається легітимність влади одних соціально-політичних сил і пануючі позиції займають інші сили. Нові політичні сили перетворюють політичну систему відповідно до своїх потреб, переорієнтовують існуючі та нові органи влади на виконання їх політичної волі. Відповідно змінюються інші політичні інститути, політичні та правові норми, в яких закріплюється новий вигляд оновленої політичної системи.
На
стадії функціонування, перш за все, йде процес; динамічно відтворюються всі компоненти, що притаманні саме даному історичному типу політичної системи, її соціальної природі та зв’язком із іншими підсистемами суспільства. Ця стадія співпадає зі стабільним періодом розвитку, коли владні соціальні групи посідають свої позиції міцно, непохитно і досить довгостроково, що, зрозуміло, супроводжується відносним соціальним спокоєм.
В цей період відтворюються та закріплюються не тільки органі держави, політичні партії, громадські організації й рухи, але і процедури, що їх підтримують, політичні механізми, норми, ідеали, символіка і мова. Отже, йде відновлення суб’єктів політичних відносин у всьому різноманіття форм, позицій, поглядів, ролей, функцій і вчинків.
Стадія (фаза) розвитку політичної системи починається з певного перегрупування у розташуванні політичних сил. Внутрішня динаміка політичного розвитку може виявлятися з різною силою й інтенсивністю: модифікації, модернізації, трансформації. Якщо правлячі кола шукають форми і методи політичного управляння, що не дестабілізували б співвідношення політичних сил у країні та на міжнародній арені, то керовані зміни в структурах і засобах володарювання виводять їх на якісно новий рівень політики, що є адекватним вимогам сучасної доби. На цій стадії приймаються і виконуються численні політико-управлінські рішення, тобто відтворюється багатоманітна картина життя державно-організованого суспільства, де можливі не лише успіхи, а й неспівпадіння, помилки, протиріччя, антагонізми і конфлікти. Розвиток політичної системи постійно супроводжується протиборством різних течій і тенденцій, індивідів, груп, класів і спільнот, їх асоціацій; суперечливими зіткненнями їх політичних чи партикулярних інтересів. Своєчасне втручання та зняття політичних антагонізмів можливо забезпечити, якщо здійснювати необхідний контроль за функціонуванням політичної системи. Для функції політичного контролю вироблені такі інститути як: по-перше, вибори, референдуми, звітно-перевиборчі компанії, громадська думка, вільна преса та численні форми політичної самодіяльності громадян як контроль з низів”; по-друге, контролюючі органі та установи держави та законотворчість ( у т.ч. політична нормотворчість), що легалізує політичне функціонування в системі.
Стадія занепаду політичних систем принципово співпадає з активізацією соціальних сил, що заявляють про себе новими формулами організації політичного життя ( владних відносин, політичного режиму, ідеології, соціальної ієрархії, економічних зв’язків). У цьому випадку спрямованість політичного процесу стає негативною по відношенню до чинних інститутів влади і законодавства; руйнівні тенденції перебільшують конструктивні, творчі; розпад режиму правління набуває незворотнього характеру. В результаті політичного рішення втрачають управлінську силу, а сама еліта влади – свою легітимність.
Слід відзначити, що циклічний шлях по цих 4-х стадіях не є неподоланим, раз і назавжди визначеним. Початок і тривалість кожної стадії у часі є обумовленим безліччю конкретно-історичних обставин.
Таким чином, політичний процес доцільно розглядати як сукупність дій інституціоналізованих і неінституціоналізованих суб’єктів зі здійснення своїх функцій у владі, чи політичних дісфункцій, які в кінцевому разі ведуть до розвитку (прогресу), або ж до занепаду політичної системи суспільства. Відтворення політичної системи – складне, діалектично суперечливе явище. Це і повторне відновлення всіх усталених елементів і параметрів системи, і також момент їх зміни та оновлення. Ця складова політичного процесу закріплює і , водночас, оновлює історичний тип політичної системи, її соціальну природу та особливі риси. Слід розуміти, що не існує якогось єдиного спільного акту чи загального ритму відтворення політичної системи, чи універсальних для всіх формацій і будь-якої історичної доби засобів та методів цього процесу. Але, наприклад, в демократичних суспільствах (асоціаціях) вже усталеним і визначеним засобом відтворення інститутів представницької влади стали періодичні, вільні, таємні та прямі вибори (перевибори) на альтернативних засадах.
Політичне наступництво – одна з необхідних характеристик і складових політичного процесу. Політична система, зрозуміло, не коституює сама себе зі свого ж “матеріалу”, її породжує та постійно відтворює все державно-організоване суспільство. Політичне наступництво є умовою та принципом процесу відтворення, воно визначає сам характер процесу відновлення елементів політичної системи.
В історії політики людства та його політичні спільності вік од віку спадкують політичну діяльність попередніх поколінь, але водночас, вони і перетворюють політичні реалії в нових умовах, завдяки оновленню тієї ж політичної діяльності. Отже, в актах відтворення політичної системи завжди присутні моменти народження якихось нових її рис та властивостей. Відновлення правової підсистеми політики ( офіційно-правових приписів), що регулює поведінку учасників політичного процесу, відбувається шляхом перегляду й уточнення, поширення чинного законодавства. Політичні норми і цінності, звичаї та ритуали, як правило, переходять у наступний цикл політичного процесу завдяки суспільно-політичній традиції. Змістом політичного наступництва є не тільки механічна копіювання політичних інститутів та форм, що колись склалися, насамперед, це певним чином впорядковані спадкоємні зв’язки в політиці, що мають свій зміст та особливості.
Так, по-перше, політичне наступництво безпосередньо пов’язано з характером і механізмами влади, тому сучасна кратологія вимагає розглядати його за умов конкретного політичного режиму та з урахуванням історичного типу лідера, що володарює в країні (партії, політичні групи). По-друге, політичне наступництво неминуче підлягає впливу координуючих чинників: об’єктивних – економічна ситуація, соціальний стан, національне питання, духовно-культурна традиція; та суб’єктивних – роль політичного лідера, наявність політичної еліти, позиція громадянського суспільства тощо. По-третє, спадкоємність влади в сучасних політичних системах безпосередньо визначається чинним законодавством, що дозволяє судити про її легальний ( чи нелегальний) характер, а у сполученні з оцінкою громадськості – про легітимність ( чи нелегітимність) політичної наступності. У четвертих, той чи інший різновид спадкоємства в політиці прямо пов’язаний з певним типом політичного процесу (західного чи “незахідного”; технократичного, ідеократичного, харізматичного тощо). Врешті, виходячи з цих та інших рис і умов, можна виокремити такі види політичної наступності:
а) династична, коли влада передається за спадком члену династичної родини, досить часто завдяки звичайній нормі, традиції чи політичному ритуалу;
б) корпоративна, коли влада як ресурс володарювання переходить з рук пануючої еліти – до контреліти (“обмін еліт”), чи в межах однієї володарюючої еліти передається найбільш гідним до цього особам;
в) демократична, що здійснюється завдяки загальновизнаним механізмам представницької, або плебісцитарної демократії (вибори, референдум і т.ін.).