Політологія: підручник

§ 4. Види політичної участі та поведінки

Більшість сучасних політологів вважають, що ознакою нормально функціонуючої системи політичних відносин є не всезагальна політизація населення, а нормальна діяльність громадян і політиків у своїх сферах. Важливо враховувати результативність, можливості та межі політичної участі різних суб’єктів політичної поведінки. Особи, що успішно займаються своєю справою і повноцінно забезпечують своє життя, як правило, рідко втручаються у політику, обмежуючи свої політичні дії участю у виборах і референдумах. Професійні політики (при владі та в опозиції), особливо ті, що уособлюють певні політичні інститути, беруть на себе більшу частку відповідальності та компетенції у здійснені політичних функцій. Їх форма політичної участі – професійно-політична діяльність в державних органах влади та політичних партіях — вже нами розглядалась раніше.

Особливої уваги заслуговує масова поведінка в політиці, адже в більшості політичних процесів люди беруть участь об’єднуючись не тільки в однорідні організовані групи, але й у випадкові, тимчасові утворення (натовп, публіка, аудиторія, глядачі).

Знаходячись у такому стані, люди набувають специфічних ознак політичної маси:

а) статистичність – сукупність елементів, що не має системних зв’язків цілісного утворення;

б) стохастичність – вірогідність, випадковість невпорядкованість відносин, границі маси нечіткі, склад нестійкий;

в) ситуативність – характер маси цілком визначається місцем, часом, видом дій, приводом, з якого вона виникла;

г) різнорідність складу, що має міжгрупову природу;

д) аморфність – відсутність внутрішньої організації, чіткої структури;

є) анонімність – члени маси не розкриваються один перед одним ніякими особистісними властивостями і якостями.

Саме через випадковість утворення, неоднорідність складу в політичній масі виявляються специфічні риси поведінки людей, коли раціональність є подавленою, емоції різко перебільшують розум, що веде до втрати особистої відповідальності.

Оцінюючи або прогнозуючи поведінку політичної маси, слід брати до уваги те, що вона матеріалізується здебільше у двох формах:

•  публіки, що формується на основі духовної (інтелектуальної) взаємодії, чи подібних інтересів;

•  натовпу, який виникає в наслідок фізичної взаємодії людей, що вступили у випадковий контакт через якісь спільні обставини (мітинг, масове гуляння з урочистостей, черга і т.п.).

У публіки тип зв’язку відносно постійний та певною мірою стійкий; формується на засадах спільних інтересів, отже, її поведінка є раціональною і передбачуваною, хоча вона може складатися з різноманітних соціальних груп.

Рисами натовпу є скупченість в обмеженому просторі відносно тривалий час спільного перебування, відсутність контролю над взаємодіями, швидкість взаємного зараження східними почуттями. Звідси, в політичному аспекті натовп є менше керованим логічними аргументами, а скоріше – емоційними спекуляціями та популістськими лозунгами. Через відсутність цементуючих інтересів, натовп не має стійких чинників спільності, отже він не може вважатися серйозною політичною силою, хоча у багатьох видах активної політичної участі часто складається саме натовп і його зі спекулятивними цілями використовують нечесні політикани.

Найрозповсюдженою формою політичної участі є електоральна поведінка, тобто поведінка виборців під час відповідних компаній.

Численні дослідження політологів, соціологів і психологів виявили, що на поведінку виборців впливають декілька чинників: вік, стать, конфесійна (релігійна) належність, особливості соціалізації, ідейно-політичні переваги тощо. Було виявлено декілька загальних тенденцій в поведінці окремих електоральних груп. Наприклад, чоловіки в цілому набагато активніше, ніж жінки, беруть участь у виборах; на електоральну активність досить помітно впливає освіта: чим вона вище, тим активніші форми участі у виборчих кампаніях і голосуванні обирають люди. Особи в віці від 35 до 60 років більш активні, ніж молодь чи люди досить похилого віку. Погляди та політичні віддання жінок більш консервативні, ніж у чоловіків, молодь тяжіє до радикалізму і віддає свої голоси тим, хто гарантує соціальні зрушення. Сімейний стан також відбивається на процесі вибору; так, заміжні жінки, що не працюють, частіше дотримуються політичних настанов своїх чоловіків.

Безумовно, наведені тенденції не є абсолютними і незмінними; кожні вибори, як “художній спектакль”, мають свою політичну фабулу, акцентовані події, специфічні обставини та об’єктивно залежать від зовнішніх неполітичних чинників (економічного стану, соціальної фрустрації, духовного фактору і т.і.). Це і породжує в електоральній поведінці все нові й нові тенденції, коли, наприклад, виборці, незадоволені традиційними політичними партіями, під впливом обставин стрімко змінюють свої переваги та орієнтації.

Однією з форм політичної діяльності, яку використовують суб’єкти політики, є опозиція.

Категорія “опозиція” походить від латин. – протиставлення, заперечення. В сучасній політологічній літературі це поняття інтерпретується таким чином – “сукупність політичних сил, які виражають незгоду і чинять протидію офіційному державному курсу, політиці, яку проводить партія, що перебуває при владі”. Отже, за суттю, опозиція є політичною силою, що протистоїть офіційній владі. В більш широкому значенні під опозицією розуміють всі прямі чи посередні прояви суспільного незадоволення ігноруючим режимом. Але більш предметно слід розглядати опозицію як політичний інститут демократії, певний ряд політичних партій, рухів, інших політичних організацій, що в даний історичний момент є не при владі.

Опозиція є невід’ємною складовою демократично влаштованого суспільства. Цілком природнім за умов демократії та розвинутою демократичної культури є повага соціально-політичної більшості до опозиції, до її права на вільну критику влади, на боротьбу щодо легальної заміни у ході виборів правлячої еліти. Отже, культура демократизму потребує визнання опозиції не як антиурядової, антидержавної сили /діяльності/, чогось ворожого щодо існуючого політичного ладу, а як політичного механізму виявлення суперництва і змагальності в державному житті, що прагне здобути помітної ролі у розв’язанні суспільних проблем.

Відсутність альтернативних політичних програм веде до політичної стагнації, лишає суспільство можливості вибору, а державу – динамічної перспективи; більшість імперій в політичній історії, які знищили “здорову” внутрішню конкуренцію, розвалилися /від Римської до Радянської тоталітарної імперії/. Але антиурядові виступи, боротьба з владою в тоталітарних суспільствах є специфічним видом опозиції, відмінним від такої у суспільстві демократичному.

Її учасники, вдаючись до нелегальних, інколи терористичних замахів, виступів, актів громадянської непокори, як правило, прагнуть підірвати легітимність існуючої політичної системи, домагаються не тільки зміни курсу, але й загального перевлаштування суспільства, зміни усталених тоталітарних цінностей та інститутів. Діяльність таких сил у посттоталітарних суспільствах кваліфікується як різновиди “позасистемної”, “безвідповідальної”, “принципової”, “конфронтаційної”, “непримиренної” опозиції.

Тільки в стабільній демократичній державі влада може дозволити безкарну критику на свою адресу, здійснювану у межах закону протидію; отже, таким чином формується вид т.зв. “конструктивної” опозиції. За умов дійсно сильної влади й сталої політичної системи зміна особового складу органів державного управління чи оновлення /корекція урядового курсу не сприймаються як політична “трагедія” й не становлять загрози для громадсько-політичної стабільності.

Західна політологія традиційно виокремлює два головних типи опозиції – “позасистемну” та “системну” /лояльну, відповідальну/. До першої зазвичай відносять ліво- та праворадикальні партії й групування, програмні цілі й тактика яких цілком або досить помітно суперечить офіційним політичним цінностям і чинному державному ладу. Їх діяльність цілеспрямована на підрив чи повалення державної влади /неофашистські, комуністично-ортодоксальні партії, “червоні бригади” в Італії, Ірландська революційна армія тощо/.

Лояльна системна опозиція може виступати у формі фракцій /зокрема, парламентських/, коаліцій та блоків тих партій чи політичних організацій, що не формували владу. Звідси виникають різновиди опозиції, які називають – “парламентська” /внутрішня та поза-/ й “внутріпартійна”. Ліберальні та соціал-демократичні, неоконсервативні, демократично-християнські та ін. партії визнаючи непохитність головних політичних та соціально-економічних засад суспільства, посідають опозиційну лінію через незгоду з урядом щодо вибору засобів і механізмів досягнення стратегічної суспільної мети. Кожна з них у чітко визначений період виборів має змогу перейти із стану опозиції до стану правлячої партії чи коаліції. Таким чином, в країнах розвинутої демократії опозиція виконує роль політичної противаги, що відбиває інтереси соціальної меншості, й водночас є елементом механізму "тримань і противаг".

Крім того, умовно опозицію ще поділяють на “культурну” /цивілізовану/ та “дику”. Перша діє і межах чинного законодавства, має певний юридичний статус і конституційні гарантії та прагне тримати під контролем офіційний уряд легальними політичними засобами. Інколи така опозиція утворює свій уряд – т.зв. “тіньовий” кабінет”, займається тіньовою, альтернативною законотворчистю, розповсюджуючи свої наробки та ідеї через опозиційну пресу, щоб громадськість мала можливість порівнювати її пропозиції з шляхами офіційної влади. В стратегічному плані цивілізована опозиція виступає за збереження стабільності та знаходження консенсуса різних політичних сил у суспільстві.

Руйнування і соціальна дестабілізація – це кредо “дикої” опозиції, що діє засобами і методами політичного екстремізму й терорізму /див. далі/.

Таким чином, функціональне призначення опозиції в сучасних демократичних і посттоталітарних суспільствах – слугувати “каналом” висловлення соціального незадоволення, бути важливим чинником майбутніх змін та оновлення суспільства, виявляти та обмежувати зловживання владою /зокрема, її надконцентрацію та корупцію/, запобігати порушенню політичних і громадянських прав і свобод громадян.

Класичним прикладом політичної опозиції вважають “лояльну опозицію її Величності” в Англії, що діє з рівною мірою політичної відповідальності з урядом, маючи дуже аргументовано критикувати останній; у США існує система “роздільного правління”, де партія, що перемогла на виборах президента, формує уряд, а інша /що отримає більшість голосів у парламенті/ - контролює фактично Конгрес, тобто законодавчу гілку влади. Інтеграція опозиції в політичну систему має місце і в Західній Європі, і в Японії, і в Україні, і в Росії. Впливові опозиційні партії формують, наприклад, парламентську меншість, або контролюють деякі місцеві органи самоврядування.

В структурі політичної участі певне специфічне місце займають протестні форми поведінки. Взагалі, політичний протест – це вияв негативного ставлення до політичної системи в цілому, її окремих елементів, норм, цінностей та політичних рішень у відкрито демонстрованій формі.

До протестних форм політичної участі відносять: мітинги, демонстрації, страйки, гнівні процесії, пікетування, масові та групові акції насильства і погромів. Визиваються ці різновиди протестної поведінки багатьма причинами, серед яких є одна визначальна, що має комплексний характер – депривація. Це стан соціального (індивідуального) незадоволення, що викликане реальним і болісним неспівпаданням між дійсним і очікуваним станом, до якого прагне суб’єкт політики. Тобто, депривація є розходженням між бажаннями, сподіваннями, очікуваннями людей і реальними можливостями їх задовольнити. Якщо таке розходження стає значним, а незадоволення набуває масового характеру, виникає мотивація участі в протестних діях. Чинниками, що посилюють депривацію, можуть стати економічні (занепад, різке зростання податків і цін); руйнування стандартів у переконаннях і соціальних нормах; втрата соціального статусу; невиправдані очікування тощо.

Як свідчить політична практика, незадоволення викликає протест перш за все у тих, хто не втратив надії “вийти в люди” і вже мав успішні спроби покращити свій стан. Загостренню депривації та активізації політичного протесту сприяє розповсюдження радикальних ідеологій, лозунгів і символічних акцій, недовіра до політичного режиму, зневіра у традиційних засобах висування політичних вимог. Саме тому, що мітинги, демонстрації, страйки і пікети без певного рівня інституціоналізації можуть привести до масового безладдя, в багатьох демократичних країнах їх проведення регулюється спеціальним законодавством, що запобігає прямому зіткненню з владою і застосуванню насильства. Мова йде про такі заходи, як повідомлення владних інституцій про заплановану акцію, отримання організаторами попереднього дозволу щодо певного заходу, закріплення відповідного місця і часу для нього і т.і.

До насильницьких неконвенційних форм політичної поведінки й участі відносять тероризм. У широкому контексті під тероризмом розуміють політичний терор держави проти свого народу чи політичних діячів інших країн, вбивства політичних конкурентів, як кримінально-політичні делікти. У більш конкретному розумінні тероризм розглядається як опозиційна діяльність екстремістських організацій чи окремих осіб, метою яких є систематичне або одиничне застосування насилля (чи його загрози) для залякування населення і погроз урядові. Характерною відмінністю політичного тероризму від чисто кримінальних злочинів є проведення таких насильницьких акцій, які мають визвати шок у суспільстві, визвати широкий негативний резонанс та цим вплинути на прийняття політичних рішень і весь політичний процес*.

Окреме місце посідає так званий релігійний тероризм, що прагне вести війну проти “невірних”; він отримав найширше розповсюдження у діяльності груп ісламського фундаменталізму. Крім того, не нехтують терористичними методами діяльності і сіоністські організації.

До заходів і методів тероризму відносять: вбивства політичних діячів; викрадення; погрози; шантаж; організацію вибухів у громадянських місцях; захоплення споруд і організацій; захоплення і утримання заручників; провокування озброєних зіткнень; викрадення літаків та інших транспортних засобів. Члени терористичних угрупувань намагаються виправдати свої дії, як правило, якимось “найвищими цілями”, неможливістю інакше вплинути на ситуацію. Однак, мотивація терористичної діяльності насправді значно ширше – тут є і матеріальна зацікавленість, і соціальна невдоволеність, і психопатологія агентів тероризму, і, безперечно, ідейно-політичні настанови. Головною умовою в боротьбі з тероризмом, окрім досвіду професіоналів-правоохоронців, є відповідний емоційно-інтелектуальний настрій суспільства, що має засудити терор як виключно асоціальний негативний феномен.

Численні політологічні дослідження констатують, що політична участь має свої розумні межі, які є необхідними для стабільного функціонування системи. У цьому випадку навіть обмежена політична участь населення може розцінюватись як стабілізуючий фактор; так відомо, що політична активність громадян США не перевищує 40%, до того ж під час виборів, але ця обставина не розхитує політичної системи цієї країни. Крім того, не є секретом, що до цього часу в політичній сфері зберігаються т.зв. “закриті зони”, а західні політологи взагалі стверджують, що до 90% населення планети не мають можливості контролювати дії інститутів вади, які безпосередньо торкаються їх життя. В той же час, вони відзначають, що несподівана активізація аполітичних верств населення, невпорядковане їх втручання в уставний політичний процес може привести до дестабілізації всієї системи.

Отже, політичній участі протистоїть такий різновид політичної поведінки, як абсентеїзм. Сутність його полягає в свідомому ухиленні від участі в політичному житті (голосуваннях, виборчих кампаніях, акціях протесту чи агітації, діяльності партій). Абсентеїзм ще прирівнюють до політичної апатії, втрати інтересу до політики, зневіри у політичних нормах і традиціях. Почуття політико-психологічного відчуження особливо загрозливе, адже у рівній мірі може привести і до апатії, і до екстремізму. Політичне відчуження виявляється у відчутті власного безсилля, неможливості вплинути на політику, на державні органи і посадових осіб; відчуття безглуздості політики, коли політичні інститути і процеси здаються незрозумілими і непередбаченими, а за відсутності політичних норм поведінка політиків і управлінців вдається випадковою і немотивованою.

Абсентеїзм присутній в будь-якому суспільстві, але його зростання свідчить про серйозну кризу легітимності політичної системи, її норм і цінностей. Головний чинник, який обумовлює абсентеїзм, – це домінування в особі норм і ознак відповідної субкультури за умов повного знецінення норм загальної політичної культури. Високий ступінь задоволення особистісних потреб (насамперед, фізіологічних) також може привести до втрати інтересу до політики. Політичну апатію в рівній мірі може спричинити як здатність особи самостійно вирішувати будь-які проблеми, так і почуття власної безпорадності перед складними проблемами й недовіри до політичних інститутів. Абсентеїзм інколи зумовлюється розпадом групових норм, втратою індивідом чуття належності до якоїсь соціальної групи, отже, втратою цілей і норм. Абсентеїзм найчастіше спостерігається у молоді, представників маргінальних субкультур, осіб із низьким рівнем освіти.

У посткомуністичних суспільствах на появу і зростання абсентеїзму вплинув крах політичного міфу про “економічне чудо”, що відбудеться з країною (Україною, Росією) після переходу до ринку; демократії та входження у лоно високорозвинутих країн. В цілому ж абсентеїзм є наслідком кризи масової свідомості суспільств, що трансформуються, конфлікту цінностей, відчуження населення від влади за умов декларованих ліберальних свобод і демократичних механізмів, отже, зростання політико-правового нігілізму.