2.2. Реалізація стратегії і тактики державно-політичного розвитку
Державна політика є безперервним потоком розвитку суспільства, що керується в певному напрямі державними інституціями. Більшість державних інституцій спрямовують свою активну діяльність на те, щоб поліпшити та вдосконалити вже існуючі державні програми, використовуючи при цьому світовий досвід, досвід своїх попередників та обов'язково враховуючи політичні реалії сучасності.
Невід'ємним процесом політики є стратегічне планування. Хоча деякі дослідники не вважають стратегічне планування елементом державної політики, проте аналіз її стратегії неможливий без розгляду характеристики концепції стратегічного планування (державної стратегії), що є основою для розроблення концепції ефективної державної політики.
Якщо розглянути проблему стратегічного мислення в історико-методологічному ракурсі, то варто зазначити, що термін "стратегія" військового походження. Ним позначається загальний план дій війська в певних умовах для досягнення кінцевої перемоги над ворогом. З позиції політології стратегія — це планування і здійснення політики країни з використанням наявних засобів, що передбачає управління ресурсами, а також вибір варіантів розвитку. Проте слід розрізняти стратегію політики та державну стратегію.
Стратегія політики — система великомасштабних державно-політичних рішень і вироблених напрямів діяльності, послідовна реалізація яких забезпечує досягнення стратегічної мети основними суб'єктами політики, головну лінію, спрямовану на розв'язання завдань цілого історичного періоду, на досягнення фундаментальних, довгострокових цілей.
Державна стратегія — система великомасштабних державних рішень, засіб досягнення поставлених цілей, форма управління соціально-економічною діяльністю й територіальною організацією суспільства.
Стратегічне управління спирається на вміння моделювати ситуацію, здатність аналізувати тенденції розвитку і на цьому ґрунті виявляти необхідність змін, розробляти власне стратегію змін, використовувати надійні методи, а також потребує від суб'єкта здатності втілювати стратегію в життя. Стратегічне бачення реальності дає змогу визначати реальний стан речей, а також сукупність можливостей, виявлених цим аналізом, динаміку й перспективи розвитку окремого об'єкта або сукупності явищ, що утворюють систему, а також фактори чи умови, що прискорюють або уповільнюють рух до визначеної мети. На підставі цих знань можна розробити варіанти рішень щодо впливу на розвиток ситуації в бажаному напрямі. Стратегічне планування нерозривно пов'язане з оцінюванням рішень, і разом вони є дуже важливими для аналізу державної політики як складові системної теорії суспільного розвитку.
Стратегічне планування має такі основні ознаки:
1.
Багатоваріантність. Орієнтує на пошук оптимального шляху задля досягнення запланованої мети. Ефективність жодної обраної стратегії неможливо передбачити абсолютно, а лише з певною вірогідністю. Остаточно стратегія визначається лише тоді, коли реалізується в житті. Оптимальною є така пошукова стратегія, що передбачає одночасний рух у кількох паралельних напрямах і, якщо це можливо, прийняття таких рішень, які відіграють важливу роль у кількох стратегічних напрямах. Тому на цьому етапі необхідною стає гармонізація варіантів, їх узгодження на рівні, який можна визначити як метастратегічний. Тоді йтиметься про співвідношення стратегій у ціннісному аспекті, коли одна із стратегічних ліній визначається як провідна, а інші — як підпорядковані, тобто їх введення в дію залежатиме від того, як втілюватиметься в життя домінуюча стратегія.
2.
Цілісність. Передбачає орієнтацію на кінцеву мету та взаємоуз-годженість варіантів стратегій. Будь-яка стратегія повинна бути концептуально окресленою як стосовно початкових умов здійснення, так і щодо кінцевого результату. Початковий аналіз охоплює наявні ситуації, ресурси та можливості. Кінцевий аналіз передбачає ґрунтовну оцінку витрат щодо досягнення мети, тобто чи дійсно мета виправдовує засоби. Але слід зважати на той факт, що не завжди можна все прорахувати. Іноді в історичний процес втручаються такі сили, які не можуть бути помічені та враховані при розробленні стратегічних планів. Тому нерідко буває так, що наділені владою особи планують одне, а виходить щось зовсім інше, що не передбачалося. Саме тому принцип відповідності засобів і мети дає змогу деякоюмірою запобігти небажаним наслідкам тих або інших дій. Тобто якщо навіть мета не буде досягнута, то можна передбачати мінімальні втрати при її досягненні.
3.
Послідовність. Міркування щодо усвідомлення інтересів не претендують на вичерпність, але дають змогу окреслити напрями руху, в яких таке усвідомлення стає можливим і необхідним. Головною методологічною передумовою цього процесу є логіка і послідовність. Проте соціально-політичні реалії часто бувають такими, що іноді після того, як зроблено перший крок, ми вагаємося зробити наступний. Ми або зупиняємося, або намагаємося ще раз усвідомити, чи правильно все зрозуміли і зробили із самого початку. Відсутність логіки в мисленні призводить до непослідовності дій, і тоді складається ситуація, коли суб'єкт суперечить сам собі, тобто тупцює на місці. Це свідчить про особливе значення волі суб'єкта при здійсненні стратегічних намірів.
4.
Суб'єктивне (морально-вольове) начало. Нерідко, розмірковуючи про суб'єкта стратегічного мислення, особливу увагу приділяють його розумовим, вольовим та духовним якостям. Це пов'язано з тим, що саме воля, яка є моральною величиною, дуже часто виступає рушійною силою. Проте саме ці якості щонайменше піддаються ґрунтовному науковому аналізу.
Таким чином, стратегії, з одного боку спираються на об'єктивний стан речей (реальні сили, ресурси, можливості, розташування, тощо), а з іншого — конструюються залежно від ідеологій, ціннісних систем, якими суб'єкти керуються у власній поведінці та які можуть узгоджувати щодо створення універсальніших аксіологій.
Первинним документом у системі вироблення стратегії державно-політичного розвитку є концепція. Вона передбачає визначення масштабів, темпів та основних напрямів соціально-економічного розвитку держави, її структурно-функціональних підсистем, а також обґрунтування системи заходів, спрямованої на підвищення всієї системи державного управління, зростання добробуту і рівня життя громадян. Вже після вироблення концепції розробляються спеціалізовані, галузеві та територіальні програми.
Будь-яка стратегія, будучи затвердженою та прийнятою, повинна якимось чином реалізуватися в тактичні та (або) оперативні плани. Стратегія вказує, куди ми хочемо чи можемо йти; тактика уточнює, яким чином ми досягаємо мети. Таким чином, хаос упорядковується: для кожної проблеми, ситуації пропонується інструментарій, застосування якого допоможе змінити ситуацію, побачити можливі напрями її розвитку та вибрати оптимальне рішення. Тактика — це спосіб руху основним шляхом до мети, тобто форма реалізації стратегії.
Визначені стратегічні інтереси є імперативом для структур виконавчої влади. Тактично-оперативні інтереси мають локальний, обмежений характер. Як правило, вони короткотривалої дії і зникають з вирішенням відповідних проблем. Значення тактичних інтересів полягає в тому, що вони слугують реалізації стратегічних інтересів, тобто є засобами їх втілення в життя. Так, вирішення стратегічної проблеми забезпечення країни енергоресурсами за рахунок близькосхідної нафти потребує відповідної тактики дипломатії в цьому регіоні. Загроза тактичним інтересам допустима в межах, якщо вона не переходить у ранг стратегічної небезпеки. Така загроза може бути ліквідована за допомогою дій виконавчої влади.
Визначення національних інтересів пов'язане з виявленням пріоритетів і оцінкою наявної ситуації у світі. Помилки у визначеннях пріоритетів в політиці призводять до державного безладдя і створюють загрозу існуванню нації.
Як зазначалося вище, особливо важливо ідентифікувати стратегічні інтереси. Це пов'язано з визначенням простору дії політики і є передумовою активності суб'єктів політики. Найактуальнішим завданням для державно-політичних інститутів є визначення власних стратегічних інтересів. Крім того, ці інтереси повинні бути авторитетними як для громадян держави, так і для міжнародної спільноти. Слід підкреслити, що державницьки організоване й національно свідоме суспільство повинне мати власну волю для втілення рішень, визначених його потребами. І майбутнє своє воно повинне планувати, виходячи з реальної ситуації й усвідомлення власних інтересів. В іншому випадку його долю вирішуватимуть інші держави.
Однією з рис стратегічного планування є його багатоваріантність, але в умовах багатоваріантності дуже складно зробити правильний вибір. Вибір певної стратегії — дуже складна і відповідальна процедура для кожного суб'єкта політики. Будь-яка ситуація містить як стратегічну, так і тактичну альтернативи розвитку. І якщо суб'єкт політики остаточно визначився із власними стратегічними орієнтирами, то це доводить його здатність до реалізації ефективної державної політики.
Отже, увага, яка останнім часом приділяється стратегічному управлінню, є своєрідною відповіддю на запитання про те, за допомогою якого методу і якими засобами можна робити розрахунки на майбутнє, будувати плани та досягати поставленої мети. Саме ці запитання спонукають нас шукати відповіді в дослідженнях стратегічного управління. "Що робити?" — це питання відносить нас до довгострокової перспективи. Стратегічне управління використовується тут для визначення перспектив діяльності та є розтягнутим у часі на відміну від тактики. Тактика відповідає на питання "Як робити?" у певному періоді часу та визначає всі наявні у нашому розпорядженні засоби і послідовність їх застосування.
У цьому контексті слід згадати розроблений 1999 р. з ініціативи Президента України Леоніда Кучми проект
урядової програми "Україна-2010", робота над яким сприяла становленню вітчизня-ної школи стратегічного політичного планування. Програма "Україна-2010" розроблена на виконання розпорядження Президента України від 26 лютого 1998 р. № 43.
Головна спрямованість програми: прогнозування розвитку подій та економічних процесів як основи для доступних практичних дій, пов'язаних з подальшим входженням України у світовий простір, що супроводжуватиметься відчутними зрушеннями в усіх сферах її життя — політичній, соціально-економічній, культурній.
Провідна ідея — забезпечення пріоритету прав і безпечної життєдіяльності людини, оцінка стану їх реалізації в Україні та визначення відповідних інтегральних прогнозних показників на період до 2010 року.
Мета — більш чітко визначити місце і роль України в геоеко-номічному і геополітичному просторах, відстежити основні тенденції і варіанти розвитку цивілізації та українського суспільства, визначити конкретні цілі, умови та пріоритети до 2010 року з урахуванням наявних матеріальних, фінансових, інтелектуальних та інших ресурсів держави, накреслити оптимальні шляхи їх досягнення.
У програмі розглядаються національні інтереси України в контексті розвитку світової цивілізації; загальні цілі на період до 2010 року; довгострокові передумови та фактори соціально-економічного розвитку; пріоритети у сфері зовнішньої політики. Порушується питання соціального прогресу та стабільності; передбачається зміна тенденцій демографічного розвитку; досліджено перспективи розвитку освіти та наукового потенціалу, відродження та розвитку української культури.
У розділі "Демократичні перетворення та формування відкритого суспільства" розглянуто проблеми розвитку громадянського суспільства; соціальне партнерство і партійний плюралізм; пропонується стратегія політичного розвитку; порушується проблема консолідації українського суспільства. В окремому розділі визначено стратегію економічного зростання. Поставлено питання про пріоритети науково-технічного та інноваційного розвитку; підкреслено необхідність формування механізму державної підтримки інноваційної діяльності та створення інноваційних "центрів зростання". Розглянуто перспективи промислового та агропромислового розвитку. У програмі йдеться про необхідність активізації зовнішньоекономічної діяльності; участь у світових та регіональних інтеграційних процесах та як наслідок — зміцнення позицій у світовій торгівлі, вихід на нові ринки.
Розроблення програми довело, що існує потреба глибшого й детальнішого аналізу світового досвіду та нашої історичної спадщини в галузі стратегічного управління з метою її подальшого розвитку.
Отже, державна стратегія — це дещо більше, ніж ідеологічна перспектива для всього суспільства, завдяки якій майбутнє суспільства стає чіткішим, а сьогодення зрозумілішим. З одного боку, це публічне визначення владою перспективи держави; з іншого — поточні рішення, спрямовані на безпосереднє здійснення цієї перспективи вже сьогодні, негайно. Стратегія є формою перспективи, де довгострокові рішення пов'язуються із середньо- та короткостроковими або поточними.
Основні функції державної стратегії:
1) сприяння кращому розумінню ситуації сьогодення. До визначення стратегії наявна ситуація сприймається як хаос, криза або катастрофа. І тільки стратегія дає змогу оцінити реальні перспективи, визначитися в наявній ситуації та розрахувати ресурси, які забезпечать досягнення поставленої мети;
2) забезпечення спадкоємності. Якщо існує справжня стратегія, то, іезалежно від зміни президента або уряду, є гарантія того, що новий президент або голова уряду не почнуть заново "вигадувати велосипед";
3) забезпечення довіри до влади, якщо державна політика відповідає цілям, визначеним державною стратегією;
4) сприяння консолідації політичних сил, на яку можуть впевнено спиратися президент і уряд;
5) надання можливості для визначення тактики (тобто говорити по суті;
6) накреслення орієнтирів та акцентування пріоритетів для короткострокових і середньострокових стратегій, які не повинні йти у розріз і суперечити державній політиці. Державна стратегія є єдиною підставою для формування державного бюджету, для розвитку приватного підприємництва, для закордонних інвесторів, сприяє підвищенню довіри з боку інших країн, яка спирається на публічно заявлену держану стратегію. Є очевидним, якщо держава має свою власну стратегію, то й інші держави повинні рахуватися з нею. Якщо ж власної стратегії немає, тоді держава стає пасивним учасником стратегії іншої держави;
7) задания етапів просування до мети. Щороку або з іншою періодичністю в країні ставлять за мету розв'язання певних проблем, аналізують причини вирішення або невирішення проблем минулого року тощо. У цьому виявляється не просто динаміка будь-яких процесів. В ідеалі — це здатність суспільства, його еліти та політичного керівництва не зациклюватися на вирішенні одних і тих самих проблем, а прагнути досягнення поступової динаміки соціального руху.
Отже, Україні необхідно найближчим часом отримати справжню стратегію розвитку. Прагнення цієї мети повинно активізувати діяльність Комітету із системного аналізу Президії НАН України, Громадської експертної ради питань з внутрішньої політики при Президентові України, державних наукових установ, неурядових дослідницьких інституцій. Постійною практикою має стати організація широкої суспільної дискусії з цих проблем.
