Політичне прогнозування: Навч. посібник

Автори: , | Рік видання: 2005 | Видавець: Київ: МАУП | Кількість сторінок: 152

4.2. Новітні суспільно-політичні тенденції загальноцивілізаційного поступу

У другій половині XX ст. — із 70-х років на Заході та з 90-х років у постсоціалістичних країнах — починається інтенсивний перехід до суспільства нового типу, яке визначається деякими вченими як "постсучасне". Цей перехід пов'язаний зі зміною матеріальних і духовних засад розвитку сучасної цивілізації. Потужний імпульс цьому процесові надав постіндустріальний етап науково-технічної революції.

Суспільство нового типу становить собою досить складне явище, виявити в якому домінування певних процесів не так просто. Проте сучасний світовий розвиток уже засвідчує деяку усталеність окремих тенденцій. На якісно-інноваційний характер постсучасного суспільства, що є основою для розуміння майбутнього людської цивілізації, вирішальним чином впливають п'ять основних інтег-ральних особливостей, які становлять своєрідну "пентаграму" постсучасного розвитку: децентралізація, гуманізація, демократизація, інформатизація та індивідуалізація.

Децентралізація. Процес децентралізації пов'язаний з кризою суспільних тенденцій до подальшої бюрократизації, централізації, одержавлення власності та всеохоплюючого контролю над сус-пільством. На зміну інституціональній структурі індустріального типу об'єктивно прийшла нова тенденція, спрямована на поступове подолання процесу централізації з притаманними йому вертикальною структурою і субординацією, концентрацією влади в єдиному центрі.

В умовах розгортання процесу децентралізації поступово втілюються в суспільно-політичну практику дві орієнтації:

1) на концентрацію в єдиному центрі тільки найсуттєвіших, основних функцій керівництва та управління без надмірного обмеження сфери дії місцевого самоврядування;

2) на створення системи соціального управління, що дає змогу, організовуючи будь-яку сферу життєдіяльності, максимально спиратися на спонтанні сили суспільства і якомога менше вдаватися до примусу.

Сукупний світовий досвід практичного втілення децентралізації набув відображення в систематизації досягнень місцевого самоврядування. Зазначену систематизацію було зафіксовано в середині 80-х років у двох основних міжнародно-правових актах з даного питання — "Європейській хартії місцевого самоврядування" та "Всесвітній декларації місцевого самоврядування". Місцеве самоврядування визначається у цих документах як право і реальна здатність органів місцевого самоврядування регламентувати значну частину державних справ і управління ними, діючи в межах закону, під свою відповідальність і в інтересах місцевого населення.

Надзвичайно важливим у зазначених документах є не тільки фіксація децентралізації як одного з найважливіших принципів функціонування місцевого самоврядування, а й визначення механізму його забезпечення. І не випадково, що за сучасних умов місцеве самоврядування, в силу його здатності до поєднання у собі інсти-туційного та особистісного начал у процесі суспільно-політичного розвитку, розглядається як один з найважливіших елементів взаємозв'язку держави і суспільства, реалізації можливостей та інтересів окремої особи, як одна з тих соціокультурних систем, що надає можливості досягти суспільної гармонії.

Водночас суспільно-політична практика багатьох демократичних країн засвідчує неоднозначність, неповторність і багатоплановість місцевого самоврядування, що спонукає до необхідності його забезпечення насамперед внутрішньополітичними засобами. Іноді це породжує деякі сумніви щодо доцільності посиленої уваги до цього соціального феномена на рівні міжнародного права. Остаточно розвіює будь-які сумніви дев'ятнадцяте дослідження Римського клубу, реалізоване 1991 р. у доповіді А. Кінга і Б. Шнайдера "Перша глобальна революція".

На думку авторів доповіді, посилена увага до місцевого самоврядування пов'язана з новим викликом часу, який спонукає до необхідності створення концепції сучасного світового розвитку, покликаної визначити орієнтири майбутнього існування людства в умовах зведеної до мінімуму конфліктності. Вчені вважають очевидним парадоксом сучасного світу наявність, в умовах подальшого розвитку загальної інтегративної тенденції, прогресуючої суспільної протидії всьому тому, що розцінюється як надмірна централізація.

Подібні відцентрові тенденції, на думку аналітиків, пов'язані не лише з труднощами суспільного існування в межах застарілих політичних систем, а й з потягом до національної самосвідомості, який є загальнолюдською потребою й витоки якого приховані у темряві століть. І все це відбувається в умовах, коли людство буквально придушене тягарем глобальних соціально-економічних проблем сучасності, в першу чергу, катастрофічного забруднення довкілля, недостатності енергоресурсів, нестабільного характеру забезпеченості жителів Землі продовольством, стрімкого зростання населення, розростання міст та ін. До того ж названі проблеми мають стійку тенденцію до постійного поглиблення і зростання. За цих умов намагання розв'язати глобальні проблеми на загальносвітовому рівні зусиллями окремих держав є недостатніми і безперспективними.

Важливість концепції А. Кінга і Б. Шнайдера, в якій знайшла відображення проблема взаємозв'язку на сучасному етапі цивілі-заційного поступу місцевого (регіонального) самоврядування і глобальних проблем сучасності, не викликає сумніву. її втілення у суспільно-політичну практику потребує переорієнтації частини завдань, пов'язаних із вирішенням зазначених глобальних проблем на місцевий рівень. За сучасних умов, зі слів авторів доповіді, щоб досягти управління, заснованого на балансі стійких інтересів, важливо сформувати багатоступінчасту систему прийняття рішень, важливим принципом якої було б обговорення питань і розроблення рішень на рівні, найближчому до того прошарку суспільства, який найбільшою мірою відчуває на собі сприятливі чи несприятливі наслідки цього рішення.

Пошуки розв'язання глобальних проблем, на думку авторів проекту, мають відбуватися на всесвітніх форумах, але окремі конкретні питання потребують оптимальних рішень представників міст і самоврядних структур. Для цього замало простої інтерпретації розпоряджень центрального уряду, оскільки останній навряд чи зможе враховувати усі місцеві проблеми. Лише переорієнтація частини завдань глобального характеру на місцевий рівень зможе оптимізувати роботу центральних органів влади й посприяти процесові гуманізації Державної бюрократично-управлінської системи.

У зв'язку з висловленою авторами доповіді ідеєю осмислення місцевого самоврядування і глобальних проблем сучасності у тісній взаємозалежності, можна сформулювати можливі напрями практичних дій для розв'язання проблеми, яка постала тепер і може значно загостритись у найближчому майбутньому. До таких варто відйести:

1) надання місцевим органам влади мінімальних можливостей самостійного законодавчого і практичного вирішення екологічних, ресурсозберігаючих, правозахисних та інших проблем;

2) розв'язання проблеми максимальної самозабезпечуваності на рівні місцевих громад та адміністративно-владних самоврядних структур;

3) урахування динамічного характеру суспільного розвитку на локально-місцевому рівні та практичних можливостей останнього до "швидкого реагування" щодо мінливого характеру й постійного ускладнення та наростання глобальних проблем;

4) всебічне сприяння активізації участі місцевих організаційних структур різних держав у розширенні системи міжнародних організацій, інтернаціоналізації загальнодемократичного процесу і подолання ізоляціонізму;

5) забезпечення формування в низових адміністративних самоврядних структурах "зустрічних" умов для виникнення якісно нової державності з плюралістичним підходом до характерних особливостей і відмінностей регіонального та місцевого розвитку, важливою спільною рисою яких має стати домінування об'єднавчих політичних моделей над тими, що відкривають "шлюзи" національному і суспільному розбрату та стоять на перешкоді новітньої стратегії розвитку людської цивілізації.

Гуманізація суспільства. Ця постсучасна тенденція полягає у поступовому поверненні до цінностей гуманізму на принципово нових засадах. Крізь призму гуманізації в умовах сьогодення на прикладі розвинених країн можна говорити про небувале досі зближення матеріального і духовного рушіїв людського розвитку. Так, з розвитком нової технологічної структури виробництва, із впровадженням автоматизованих систем, електроніки, інформатики змінюється характер суспільного виробництва.

Постіндустріальне виробництво орієнтується в бік задоволення індивідуальних потреб споживача, дестандартизації, виробництва продукції малими серіями, формування середніх і малих еко-номічних структур. Водночас формується новий тип працівника. Домінуючою поступово стає інтелектуальна, творча праця людини. Це, у свою чергу, сприяє подоланню індустріальних форм відчуження людини, зумовлює визнання людської особистості основним багатством суспільства. Отже, зміни, що відбуваються в постіндустріаль-ному суспільстві, спричиняють глибоку інтеграцію сфер матеріального й духовного виробництва, їх органічне поєднання у структурну цілісність, сприяють забезпеченню потреб не тільки фізіологічних, а й вищого порядку, які зумовлюють всебічний розвиток особи.

В умовах постіндустріалізації зародилась і розвивається тенденція до максимального використання наукових здобутків і до значного підвищення рівня освіти. Уже в 60-х роках деякі дослідники звертали увагу на необхідність у процесі модернізації суспільства пріоритетного розвитку сфери освіти, розглядаючи її як запоруку прискорення процесу вдосконалення людського потенціалу. Така позиція означала відмову від прагнення звести модернізацію до техніко-економічних нововведень.

За нинішніх умов теоретичні знання і рівень освіти розглядаються як джерело інновацій, в тому числі як удосконалення соціального і політико-правового простору. Все це пов'язане не лише зі зміною характеру виробництва, а й зі зростанням ступеня залежності суспільства від фундаментальних соціально-гуманітарних наукових досліджень та політики їх реалізації.

Наука за багатьма параметрами виявилась неготовою до нових функцій у суспільстві. Це зумовлено розчаруванням у її прогностичних можливостях та тенденцією до відродження містики і міфотвор-чості, релігійно-сектантської експансії, що призводить до нав'язування одномірного світогляду, продукування нетерпимості, вторгнення у свідомість підлітків та ін. Зазначене явище — характерна ознака будь-якого цивілізаційного зламу і, на думку Ю. Яковця, є тимчасовим. Упродовж двох-трьох десятиліть ситуація може кардинально змінитись. Є всі підстави очікувати виникнення із непевної ситуації нерівномірно-закономірних змін грандіозної наукової революції, яка створить оновлену картину світу і виведе науку на позиції "лідера", відкриє для неї можливість стати наріжним каменем постіндустріаль-ної цивілізації.

В умовах постсучасності не тільки зростає значення освіти, а й змінюються її зміст, форми і методи. Освіта стає безперервним процесом, що супроводжує людину упродовж усього життя, забезпечує постійне оновлення та иоповнення знань і умінь. Вузькофахова орієнтація в здобутті знань змінюється широкою гуманітаризацією освіти. Перехід до принципово нових тенденцій у розвитку освіти розпочався насамперед у розвинених країнах внаслідок кризи системи набуття знань, орієнтованої на попередню соціально-політичну структуру суспільства. Проте якісні зміни в суспільному розвитку спричинили неадекватність попередніх знань і навичок новим обставинам, виявили функціональну неграмотність і професійну некомпетентність, падіння ефективності виробництва у більшості країн світу, в тому числі в Україні.

Гуманітаризація освіти, на відміну від цілеспрямованих, часто політизованих кампаній епохи Модерну, — процес об'єктивний, який в умовах зміни характеру суспільства покликаний сформувати у свідомості людей, у першу чергу молодих, котрі є носіями майбутнього, відповідні потребам часу характеристики. До таких, виходячи з досвіду сучасного "гуманітарного ренесансу" на пострадянському просторі, належать:

1) культура вибору і вміння досягати суспільної згоди, які виключають можливість негативного тлумачення певних культур, народів, традицій;

2) подолання розриву в розвитку елітарної та масової культури через зближення фундаментальної науки й освіти, вдосконалення творчого потенціалу і культури окремої особистості;

3) відхід від ідеологічного диктату і догматизму у сфері освіти та формування в молодіжному середовищі принципів і критеріїв гуманізму — людяності, людинолюбства, свободи особистості, рівності, справедливості, терпимості до інакомислення;

4) налагодження і вдосконалення системних зв'язків природничо-наукової, технічної та гуманітарної складових у системі освіти; подолання технократизму через орієнтацію на точні науки і технології у поєднанні з використанням світоглядного знання;

5) відображення в навчальному процесі гуманістичного осмислення результатів людської діяльності в історичному минулому і сьогоденні;

6) усвідомлення істини, що кваліфіковане виконання спеціальних дій, обов'язків не може бути в сучасних умовах єдиним мірилом освіти. Вона повинна вписуватись у багатогранну систему формування людини в соціально-духовному просторі демократизації та плюралізму, поєднання професіоналізму і моральних критеріїв людського буття, діалектичного взаємозв'язку гуманітарної та негуманітарної сфер.

Гуманізація наприкінці XX ст. виходить далеко за межі освітньо-виховного процесу. Вона вбирає в себе елементи нової етики, що розглядають суспільство як осереддя для гармонійного поєднання людини і колективу, суспільних та політичних інститутів. Важливим елементом такої гармонізації суспільства є гуманізація діяльності бюрократії, державної адміністрації. Світова практика в цьому питанні демонструє багатоступеневий механізм створення комплексної гуманізованої системи відбору, підготовки та освіти представників бюрократії.

Пострадянські країни, які відстали від демократичних стандартів розв'язання проблеми рекрутування бюрократії, у 90-х роках інтенсивно надолужують втрачене, оскільки від вирішення цієї проблеми залежить ефективність функціонування виконавчої влади, політичної системи в цілому. Разом із спонтанними процесами набуття істеблішментом юридичної, політологічної підготовки, оволодіння новими інформаційними технологіями одним із засобів прискорення гуманізації нової еліти, усіх представників владно-бюрократичних структур могла б бути в перехідних суспільствах певна згода щодо гуманістичних принципів політики, прийнята основними політичними силами.

Важливою тенденцією постсучасного розвитку є подолання в розвинених країнах Європи вестернізованого світосприйняття через призму масової культури. Досягнення матеріального добробуту підштовхнуло розвинені суспільства до пошуку постматеріальних цінностей, зокрема відродження масового інтересу до високої культури — кращих зразків живопису, театру, музики, балету. Антикультура ж поступово відступає на задній план разом з індустріально-матеріальною експансією.

Одним з виявів гуманізму є також процес подолання надмірного очікування різного роду благ від держави з боку суспільства, відхід від схеми домінування держави і правлячої еліти у сфері регулювання всіх суспільних відносин. Цивілізація в останні десятиліття XX ст. опинилась у перехідному стані від державно-правового моноцентризму до поліваріантних форм існування, до яких належать:

•  зростання ролі регіональних органів і місцевого самоврядування;

•  поява великої кількості малочисельних партій, громадських рухів та організацій;

•  розпорошення суспільних інтересів і виникнення різного роду негативних явищ (наркоманії, корупції, зростання тіньових структур, посилення злочинності) внаслідок хаосу перехідного періоду.

Усе це потребує збереження сильної держави, але сильної не своїм тиском на підлеглих, законослухняних громадян, а суворим обмеженням державних структур законом, правовими межами, рівнем реального захисту життя особи, її прав, власності та інтересів. Це можливо лише в разі адаптації держави до нових умов, її відходу від шаблонізації державних, міждержавних та міжрегіональних форм і методів правового і політичного регулювання.

Демократизація суспільства. Значна частина політичних сил посттоталітарних країн ототожнює її з рухом у бік реалізації ідеї безпосередньої демократії — проблеми, яка набула особливого розвитку і дискусійного характеру в західних політологічних концепціях, починаючи з 60-х роках XX ст. її прихильники акцентують увагу на позитивних стереотипах, до яких відносять:

•  вплив означеного різновиду демократії на всебічну демократизацію суспільства, соціальну емансипацію і самореалізацію особистості;

•  ширші можливості, порівняно з представницькими інститутами, для вираження інтересів і волі народу;

•  забезпечення стійкої легітимації влади, подолання політичного відчуження громадян і, як наслідок, зростання стабільності політичної системи та ефективності управління;

•  забезпечення контролю над політичними інститутами і посадовими особами, подолання зловживань владою, відриву правлячої еліти від народу, бюрократизації чиновництва.

Противники безпосередньої демократії вказують на її негативні сторони і слабкі місця, а саме:

•  низька ефективність і безконтрольність політичних рішень внаслідок прийняття їх широким загалом;

•  постійна небезпека виникнення тоталітаризму або популістського авторитаризму, пов'язана з властивою масам схильністю до ідеологічного диктату, й ущемлення свободи в ім'я рівності;

•  складність і дорожнеча практичного здійснення прямого народовладдя;

•  неможливість залучити більшість громадян до систематичної участі в управлінні без примусу внаслідок небажання значної частини населення займатися політикою.

Відхід від ототожнення сучасного процесу демократизації з різноманітними проявами і варіантами втілення безпосередньої демократії пов'язаний з тим, що на розвиток процесу демократизації суспільства на сучасному етапі існування людської цивілізації визначальний вплив мають такі чинники:

•  втрата привабливості й делегітимація авторитаризму як моделі національно-державного розвитку внаслідок виявлення його економічної неефективності як інструменту модернізації суспільства;

•  глобалізація територіального поширення сучасної демократичної хвилі й масове зростання у світі привабливості демократичних моделей та зразків політичної поведінки внаслідок культурних впливів, що походять від західної цивілізації;

•  наявність міжнародно-правових стандартів, а також специфічних універсальних чинників (високий рівень індустріального, економічного розвитку, урбанізації; розвиненість масових ко-мунікацій; наявність ринкової, конкурентної економіки; соціальний плюралізм; масовий характер освіти), які підтримують демократичні імпульси в різних країнах.

Сучасна демократизація суспільства поєднує в собі класичні риси демократичного розвитку та особливості, що випливають з характеру плюралістичного постмодерного суспільства. Найбільш відповідним йому є розуміння демократії як "поліархії" (від гр. polys — багато та arche — влада, джерело, засада; дослівно багатовладність, багатоза-садність). Зазначений термін запровадили у сучасну політичну науку 1953 р. американські політологи Р. Даль і Т. Ліндблом, виходячи з наявної розбіжності нормативного та реально-інституційного понять демократії. Сучасними вченими, які сприйняли і розвивають запропоноване поняття, екстраполюючи його на постсучасне суспільство, поліархія розглядається як політичний порядок, який характеризується розподілом та розосередженням влади між ЇЇ різними центрами та носіями.

В умовах постмодернізації зазначене поняття, на відміну від класичного тлумачення демократії, дає змогу залучати до сучасної теорії демократії нові політичні аспекти та феномени, що постають з Динамічного розвитку постмодерного суспільства: ідейний та організаційний плюралізм, співвідношення вертикального і горизонтального вимірів демократичної політики, конфліктогенні чинники і Рушії постмодернізаційного процесу та ін.

Інформатизація суспільства. Разом з розглянутими вище процесами відіграє важливу роль у формуванні постсучасного суспільства. В сучасних умовах рівнем інформатизації перевіряється та оцінюється ступінь зрілості суспільства, розвиненості країни, а також готовності державної влади до адекватного сучасним потребам виконання свого призначення. У свою чергу, влада, якщо вона сповідує демократичні принципи й діє в умовах відкритого суспільства, також зацікавлена в ефективному використанні інформатизації усіх сфер суспільного розвитку та індивідуального людського буття.

У розвинених західних країнах наприкінці XX ст. уже сформовано, а в країнах, що з різних причин відстають у своєму розвитку від Заходу, формується якісно новий суспільний організм, в основу якого покладено раціональне використання інформації та інформаційних технологій на всіх напрямах індивідуально-суспільного розвитку. Цей організм, який удосконалюється надзвичайно швидкими темпами, відображено у словосполученні "інформаційне суспільство". За всієї неоднозначності тлумачення цього поняття незаперечним у будь-яких підходах залишається те, що з ним пов'язується стан суспільства в майбутньому. Російський академік М. Моисеев стосовно цього зауважує, що інформаційне суспільство, справді, "стоїть на порозі" нашої історії, і від того, як люди зможуть його сприйняти та інтерпретувати, залежить характер цивілізації майбутнього століття. Вчений попереджає, що перехід до інформаційного суспільства може мати непередбачувані наслідки. Для цього достатньо уявити собі ситуацію, яка виникне за монополізації планетарної інформаційної системи та ЇЇ підпорядкуванні егоїстичним інтересам окремих груп людей.

Щоб уявити один з можливих варіантів ситуації, про яку попереджає М. Моисеев, звернемося до розглянутого у попередніх виданнях поняття "оруеллізм". Походження цього терміна, який вжи-вається в західній політичній науці з 80-х років, пов'язане з творчістю англійського письменника Е. Блера (1903-1950), більше відомого за своїм псевдонімом як Дж. Оруелл, — автора всесвітньо-відомих політично орієнтованих літературних творів ("Пам'яті Каталонії", 1937; "Скотний двір", 1944; "Замітки про націоналізм", 1945; "1984", 1948).

З 1984 p., який зафіксував збіг в СРСР майбутніх змін і своєрідного ювілею, що позначив час дії роману-антиутопії "1984", магічний вплив імені письменника значно посилився у світі. Зображене ним закрите, підконтрольне бюрократичному впливу суспільство та наслідки його функціонування можна сьогодні зіставляти не лише з тоталітаризмом як злом вчорашнього дня, а й з майбутньою небезпекою, пов'язаною з можливою монополізацією інформації певними політичними силами. Відповідно до цього "оруеллізм" можна в'изначити як пропагандистське маніпулювання фактами, словами й поняттями, цілеспрямоване спотворення правди, історичного минулого, істини; інституційно-системний інформаційно-ідеологічний вплив на суспільну поведінку й мораль державних, владних структур, бюрократичного апарату, окремих функціонерів з метою досягнення всеохоплюючого контролю над особистістю й суспільством.

До основних складових можливої цілеспрямованої дегуманізації інформаційно-монопольними засобами соціально-політичних відносин і поступової деградації самого суспільства можна віднести:

•  ірраціональний, самоцінний характер влади ("мета влади — влада"), не зацікавленої у відкритості інформаційних процесів;

•  недостатній рівень функціонування суспільних регуляторів обмеження інформаційно-владних засобів перетворення нації, співтовариства, світу на слухняний натовп;

•  відсутність цивілізованих можливостей відкритої критики існуючих порядків, що тягне за собою конформізм, інтелектуальне лакейство, пристосовництво;

•  виправдання інформаційними засобами насилля, жорстокості, несправедливості, зрадництва в ім'я певних цілей, ідеалів;

•  експлуатація владою людської віри і самообман мас, стандартизація політики і впровадження в людську свідомість різнорідних ідеологічних штампів в ім'я збереження правлячої еліти, утвер-дження іміджу політичного лідера, отримання представниками влади певних привілеїв;

•  політиканство, дешевий популізм, майстерне маніпулювання свідомістю народу за допомогою ефемерних обіцянок і матеріальних благ;

•  спотворення суспільних ідеалів, деформація людських уявлень про життєві цінності, світовідчуття і світорозуміння особистості;

•  викорінення духовності як загального завоювання людства і сукупної інтелектуальної цінності суспільства.

Таким чином, оруеллізм можна розглядати як явище, що становить неабияку небезпеку для сучасної демократії. Постійно виникаючи в різних кінцях планети і проявляючись своїми несподіваними сторонами, оруеллізм є "новим Левіафаном" — попередженням майбутньої небезпеки, яку таїть у собі насамперед можлива монополія на інформацію, зосереджена в руках групи людей волі й інтелекту (бюрократичної аристократії, експертів громадської думки, професійних політиків, учених, пропагандистів). Продуцентами й наслідками цієї монополії можуть стати падіння загальнокультурного рівня, панування бездуховності в суспільстві, поєднаних з пасивністю більшості народу. Усе це може призвести не лише до пригнічення окремої людини, суспільства, а й до негативного переродження усього людства. Як же запобігти цьому?

Для того, щоб не скотитися у прірву, зображену в творах Дж. Ору-елла, О. Хакслі, А. Кестлера, Е. Бьорджесса та ін., сьогодні простого розвитку демократичних цінностей виявляється замало. Як справедливо зауважує дослідник творчості Дж. Оруелла В. Недошивін, з будь-якою демократією можна зробити все що завгодно за наявності для цього умов й відповідних людей. Такі люди завжди знайдуться, і першим їхнім бажанням, в силу масштабного впливу інформаційного процесу, буде прагнення максимально скористатися інформацією.

Інформація в сучасних умовах, на думку Ж.-Ф. Ліотара, може стати "бажаним" інструментом контролю і регуляції системи, у тому числі й контролю самого знання. Для запобігання маніпулюванням та монополізації інформаційної сфери потрібно зосередитися на головному — щоб доступ до носіїв пам'яті та банків даних став вільним. Вирішити цю проблему можна лише завдяки постійним зусиллям міжнародного співтовариства та громадськості окремих країн.

З політологічного погляду інформатизація суспільства справляє вирішальний вплив на розвиток політичної комунікації, яка в сучасних умовах виступає своєрідним соціально-інформаційним полем політики; забезпечує процеси передання, обміну політичною інформацією; структурує політичну діяльність і надає їй нового значення; постає як невід'ємний елемент політичної системи суспільства, частина суспільно-політичної свідомості та буття людини.

В умовах значного підвищення динаміки суспільно-політичних процесів та розширення інформаційного потоку виникає принципово нова система здійснення політичної комунікації. До базових параметрів, які реформують цю систему і впливають на функціональні ознаки самого суспільства, виходячи зі змісту фундаментальних досліджень з питань політичної комунікації, можна віднести такі:

1. Інформація циркулює між різними елементами політичної системи, між політичною і соціальною системами, між індивідами та між'управляючими й підлеглими. Все це, помножене на безпе-рервність процесу обміну інформацією, на думку французького соціолога Р.-Ж. Шварценберга, дає змогу забезпечувати досягнення згоди у сфері суспільно-політичних відносин. Стабільність інфор-маційного обміну забезпечує передання політичного досвіду, знань, координування спільних зусиль людей, здійснення процесів політичної соціалізації, структурування політичного життя, формування зв'язків між інститутами політичної системи та ін.

2. Засоби масової інформації за останні роки разом з інформуванням суспільства про прийняті рішення починають більше уваги приділяти механізмам зворотного зв'язку, що значно розширює можливості групового та міжособистісного спілкування, участі населення у політичних процесах.

3. Розвиток політичної комунікації перебуває в безпосередній залежності від ступеня демократичності політичного режиму, а також від рівня політичної культури. Зазначені умови сприяють рівноправності чи її порушенню, утвердженню лише вертикальних рівнів чи поєднанню останніх з горизонтальним рівнями обміну інформацією.

4. Ефективність політичної комунікації тісно пов'язана з компетентністю та толерантністю суб'єктів передання інформації (комуніка-торів). Зазначене передбачає:

•  повагу до чужих культури, звичаїв, переконань, цінностей;

•  неприпустимість використання високого статусу своєї країни, культури, посади в міжкультурних контактах;

•  дотримання адекватних ситуації комунікативних засобів з метою запобігання нехтуванню інтересами інших людей, створенню фальшивих, спотворених образів у свідомості тих, на кого розрахована комунікативна дія, заради власної вигоди чи зручності;

•  заперечення таємності й безвідповідальності у використанні інформації та застосування принципів відкритості, розширення, збагачення людського знання.

5. Важливе значення в сучасних умовах має ціннісний вимір політичної комунікації, який повинен ґрунтуватися, на думку Ю. Ірхіна, на таких принципах:

•  пріоритетність якостей і цінностей певної культури (ієрархія);

•  рівні права й широкі можливості для залучення до інформації внаслідок утвердження справедливості демократії та широких прав громадян (рівність);

•  близькість до культури нації, етнічної спільності чи релігійної більшості (ідентичність);

•  врахування моральних норм і вимог (уподобання і мораль).

Індивідуалізація. Це один з домінуючих в умовах формування постсучасного суспільства процесів, у центрі якого перебуває людина як основний об'єкт і суб'єкт модернізаційного перетворення в його сучасному розумінні. У контексті постсучасності індивідуалізація вже постає не як результат виділення і вдосконалення відносно самостійного суб'єкта історичного розвитку, а швидше як процес визначення меж "безмежної" особистості, пошуку шляхів її порятунку від самої себе та втілення обмеженої самоактуалізації "Я" натомість імперського образу єства минулого.

Взаємовідносини особистості із суспільством завжди хвилювали людей. Сам термін "особистість" має досить давнє походження. У Давній Греції він означав театральну маску, яку актори використовували під час вистав з метою надати кожному персонажеві того вигляду, якого вимагав його характер. З часом цей термін поширився на самого актора й виконувану ним роль. І оскільки маска зображала певний тип із реального життя, поняття "особистість" наблизилось до його сучасного розуміння. Остаточно цей термін було переосмислено й офіційно зафіксовано як такий, що характеризує окремого індивіда, у римському праві. З того часу його вживають щодо окремого громадянина як юридичної та релігійної особи, нащадка своїх предків, наділеного ім'ям і власністю.

Мислителі всіх часів намагалися осягнути феномен людини та її місце в системі соціальних відносин. Ця проблема належить до розряду одвічних, оскільки однозначної відповіді щодо неї не існує дотепер. Е. Дюркгейм розглядав індивіда як антипода соціальності, колективності, віддаючи свої симпатії "соціальній реальності", "колективним уявленням", "колективній свідомості", суспільству як джерелу вищих вартостей. К. Маркс, не відділяючи індивіда від сім'ї, розглядав це соціальне утворення нарівні з іншими суб'єктами суспільного розвитку: людством, класами, націями, державою. М. Вебер, відмежовуючись від орієнтації на соціальні тотальності (класи, суспільство, держава та ін.), основою соціального розвитку вважав осмислену "цілераціональну" поведінку окремого індивіда. На його думку, соціальні тотальності самі по собі не здатні діяти цілеспрямовано й осмислено, а тому їх не слід вважати на рівні із собою суб'єктами суспільного розвитку. Назвавши свою епоху "розчакло-ваним світом" і поставивши в центрі своєї концепції проблему індивідуального вибору, М. Вебер найближче підійшов до теперішнього розуміння місця людини в сучасному світі.

З переходом західного світу в 70-х роках XX СТ. до постсучасності західна людина Нового часу потрапила у ситуацію вибору вдруге після виходу із традиційного стану часів пізнього середньовіччя. В силу цього зазначений процес відбувається в західному суспільстві значно м'якше. Слід ураховувати й те, що західна людина має бага-торічний досвід життя в умовах свободи. Українська людина разом з іншими пострадянськими суб'єктами (або, скоріше, — об'єктами) соціально-політичних змін потрапила в умови необхідності вибору після жорстких, але до певної міри комфортних "обіймів" традиційного існування в тоталітарній державі. Остання виступала в ролі головного вершителя людської Долі, в особі держапарату і партапа-рату карала і милувала, була для більшості людей чимось на кшталт Господа бога, суворого, але справедливого. І багатьох людей це абсолютно влаштовувало, оскільки знімало з них відповідальність за власне життя. За цих умов українському суспільству, на відміну від західного, належить одночасно здійснити на індивідуальному рівні подвійний перехід: від традиційності до сучасності й від сучасності до постсучасності. Отже, лише на Заході існує значний досвід заповнення порожнечі буття в епоху Постмодерну, що дає нам підстави звернутися до праць сучасних західних мислителів.

Філософсько-політологічне розуміння проблеми особистості в пост-сучасному суспільстві достатньо глибоко розкрито у працях Р. Інгле-гарта, М. Кастельса, А. Етціоні. Пояснюючи особливості культурного зрушення у зрілому індустріальному суспільстві, Р. Інглегарт пише: "Змінилося все: стимули, які спонукають людину до праці, суперечності, що стають причинами політичних конфліктів, релігійні переконання людей, їхнє ставлення до розлучень, абортів, гомосексуалізму, значення, яке людина надає створенню сім'ї і народженню дітей". Відповідно змінюються базові цінності суспільного розвитку. їх носіями виступають покоління людей, формування яких розпочалося у 70-х роках й одержало в західній науці назву міжгенераційного процесу зміни цінностей. Що ж змінюється в суспільстві й чого хочуть від життя нові покоління людей? Спробуємо визначити головні акценти у творах названих вище західних дослідників.

У людей західних країн з високим матеріальним достатком поступово відбувається зміна орієнтації від опікування матеріальним добробутом і фізичною безпекою у бік якості життя. На зміну матеріальним цінностям поступово приходять постматеріальні. Соціологічні дослідження свідчать, що від 2000 р. у кількісному співвідношенні "постматеріалісти" в Західній Європі наздогнали "матеріалістів". Постматеріалісти як тип ціннісної орієнтації мають більше шансів порівняно з матеріалістами щодо впливу на суспільно-політичну ситуацію початку XXI ст., оскільки вони визначаються вищим рівнем освіти і доходів, політичної активності, цілеспрямованості.

Характерними цінностями, на які орієнтуються постматеріалісти, є:

•  відмова від ставлення до економічного успіху як основної мети людської діяльності;

•  прагнення до створення середовища однодумців з орієнтацією на цікаву, осмислену працю, духовно-моральне єднання;

•  зосередження енергії на забезпеченні соціального статусу і поліпшенні якості життя;

•  заміна релігійних та інших традиційних орієнтацій нерелігійни-ми, пов'язаними зі свободою індивідуального самовираження;

•  відкритість і готовність до сприйняття соціально-політичних і культурних змін.

Акцентуючи увагу на зазначених постматеріальних цінностях як явищі, іманентно властивому західному світові, Р. Інглегарт визнає наявність і перспективи розвитку подібних цінностей в інших культурах, зокрема у східноєвропейських та пострадянських країнах. Наявність подібних цінностей в цих регіонах пов'язується з вищим рівнем відчуття безпеки у поколінь, що виросли після Другої світової війни, та наявністю систем соціального забезпечення і соціального захисту, які певною мірою компенсували порівняно низький рівень життя населення.

Важливою особливістю нинішнього розвитку західного суспільства є поява груп індивідів, яким притаманна "самобутність, спрямована в майбутнє" (М. Кастельс). До основних рис такої самобутності належать:

•  активізація територіальних громад з появою самобутніх структур, здатних швидше адаптуватися до глобальних процесів сучасного світу (виникнення вільних економічних зон, повернення на історичну сцену міста-держави та ін.);

•  розвиток фемінізму як прагнення до усунення поділу соціальних інститутів за ознакою статі;

•  розгортання і політизація екологічного руху, прагнення еко-логістів до інтеграції людства і природи, до контролю над використанням простору в інтересах людей і природи.

Носії індивідуальної самобутності створюють досить своєрідне суспільство, яке М. Кастельс називає "суспільством сітьових структур", здатним продукувати дві самобутності — суспільного опору і зверненості в майбутнє, які можуть виникнути у таких просторах, на основі таких умов і процесів, які характерні для кожного конкретного інституційного і культурного контексту. А це означає, що й на українське суспільство в найближчому майбутньому очікують зміни схожого характеру. Подібні індивідуально-групові орієнтації, звернені в майбутнє, можна розглядати як прагнення до створення "живого житла живого життя" (Ю. Карякін), законом яких є поширення різноманітності форм життя, виявлення і примноження осо-бистісної та національної духовної неповторності, ствердження істини: "Чим різноманітнішим є життя, тим воно живіше, тим воно безсмертніше".

У західному суспільстві на особистісному рівні дедалі помітнішою є орієнтація на забезпечення соціального порядку і справедливого існування через спроби синтезу елементів традиції та сучасності, пошук балансу між універсальним характером прав людини і спільним благом. А. Етціоні стосовно цього пропонує так зване "нове золоте правило", покликане максимально скоротити розрив між поведінкою людини, що їй диктує ЇЇ "Я", і доброчинною поведінкою суспільного характеру. Зазначене правило вчений втілив у формулі: "поважай і підтримуй моральний порядок у суспільстві, якщо хочеш, щоб суспільство поважало і підтримувало твою неза-лежність".

Акцентування прав людини, яким так захоплювалась і захоплюється досі ліберальна демократія, у постсучасному суспільстві має заступити ідея справедливого суспільства, якому притаманна рівно-вага між соціальним порядком та автономією особистості. Для забезпечення такої рівноваги на певний час допускається підвищена вимога до громадян з тим, щоб вони, поступившись індивідуальними інтересами, спрямували свою енергію на досягнення певних спільних для всіх цілей. На підтвердження свого підходу А. Етціоні наводить приклади висування зазначеної вимоги до громадян і поступок з їхнього боку: здобуття батьківщини євреями в часи становлення Ізраїлю як самостійної держави і прагнення до формування сучасної економіки в Китаї в умовах збереження соціалізму; консолідація культурно-релігійного характеру в Ірані.

Виходячи з цих прикладів та з досвіду функціонування постсу-часного суспільства, американський вчений формулює основоположні принципи своєї комунітарної парадигми:

•  абсолютно вільна особистість не може бути розумно мислячим членом громадянського суспільства, натомість у її свідомості з'являється тенденція до інтелектуальної нестабільності, імпульсивності, розумового розладу;

•  роз'єднання людей, розпад суспільства на натовпи призводить до втрати індивідуумом своєї особистості й цінності, що, як правило, спричиняє тоталітаризм, жорстке обмеження незалежності особи, виникнення асоціальної поведінки, відчуження;

•  здоров'я суспільства залежить від зміцнення соціальних "якорів" у межах зусиль, спрямованих на підтримання соціального порядку і суспільного блага через опору не на закон як засіб забезпечення цінностей, а на освіту, управління, переконання, віру, моральний діалог, розвиток основоположних морально духовних критеріїв та ін.

Висновок А. Етціоні полягає в тому, що незалежність особистості не повинна бути безмежною, а має вписуватись у контекст суспільних цінностей.

Активізація пошуків сенсу життя на індивідуально-особистісному рівні — характерна прикмета розвитку суспільства не тільки на Заході, а й у суспільствах зі збереженням традиційної специфіки. Ефективність пошуків сенсу буття перебуває в сучасному світі в безпосередній залежності від освоєння людьми нових островів свободи, форм життя і напрямів творчості, відповідних реаліям зламу тисячоліть. Головне для сучасної людини — знайти свою нішу в тендітному й непередбачуваному розвитку сучасної людської цивілізації.